Щоб урятувати побратимів, ввірила свою долю в руки Господа
Людмила Менюк із Вінниччини за фахом – учителька. До початку війни 10 років вела бізнес у росії. Там же, в одному з театрів москви, дізналася про окупацію Криму. Тоді під час антракту вона стояла на сходах із другом-професором, який мав українське коріння. Раптом вибігає помічниця медведєва з радісним вигуком: «Крим наш!» І Людмила зрозуміла: починається війна…
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
Пережити втрату сина було дуже важко
Молодший із синів, 23-річний Станіслав, який із Людмилою теж займався бізнесом, вирішив іти захищати Україну. А що мав лікарський фах, то став військовим медиком у штурмовому батальйоні «Айдар». Людмила ж почала волонтерити. Адже купувати тоді треба було все: бронежилети, каски, прилади нічного бачення, тепловізори.
На початку російського вторгнення великими сумами жінці допомагали друзі та знайомі навіть з рф. Той самий професор із українським корінням, переказавши кошти, написав: «Пробач за мій народ».
Але… На передовій Станіслав пробув менше від двох тижнів. 27 липня 2014-го разом з 11 айдарівцями він загинув під містечком Лутугине на Луганщині…
Біль утрати був для Людмили нестерпним. Та врешті вона вирішила: має завершити те, що не встиг син. І в 52 роки пішла доброволицею на фронт.
В інтерв’ю, яке опублікувало Міністерство оборони, Мальва (такий у жінки позивний) зізналася: батальйон «Айдар» став для неї другою родиною. Ледь не всі бійці називали Людмилу мамою.
Спочатку Мальва була діловодом. Потім – головним сержантом штурмової роти. А згодом – першою в українському війську жінкою, яка очолила бронетанкову службу. На війні, казала потім, згодилися ще ті знання, які отримала, здобуваючи фах учительки фізики й математики: бачення схеми, читання креслень, уміння робити розрахунки.
В лютому 2020-го, коли контузія, часткова втрата слуху й зору призвели до інвалідності, Людмила вирішила завершити службу, здобути третю вищу освіту і зайнятися практичною психологією. Але її з побратимами знову покликала війна.
«Якщо не поїду, мої хлопці можуть загинути»
Нині Мальва – старший сержант із матеріально-технічного забезпечення. Разом із побратимами вони тримали не одну гарячу ділянку фронту: були під Бахмутом, пройшли Сєвєродонецьк.
«Мене часто питають, чи буває страшно? Звичайно, і не раз, і не тільки мені, а й хлопцям. Це нормально. Але ти все одно виконуєш свій обов’язок. Головне – щоб без паніки, – каже Мальва. – Моє завдання – це логістика, доставка боєприпасів, озброєння, їжі, води, форми, бо багато цього знищується ворогом на позиціях. Місця призначення були різні – Костянтинівка, Часів Яр, Хромове, Бахмут. Якось, пригадую, вже приїхала в Костянтинівку і мала доставити боєкомплект. Аж тут наказ: обстановка складна, їхати вже не можна, бо всі дороги під обстрілом. Я розуміла: можу загинути. Але також розуміла: якщо не поїду, мої хлопці без боєприпасів теж можуть загинути. Тому не оскаржувала наказу, але намагалася донести до командира цілі своєї поїздки. Він промовчав. Тоді я встала і сказала: «Господи, віддаю себе в Твої руки! Я роблю це для своїх хлопців». І ми з водієм поїхали. Поки везли той боєкомплект, так бахкало поруч! Так прилітало! Але ми доїхали, і повернулися, і потім із водієм дуже пишалися собою».
Мрія – це стимул вижити
Щоразу, коли мова заходить про побратимів, Людмила Менюк не шкодує для них компліментів: «У нас, українців, на рівні ДНК закладене неймовірне вміння до навчання, адаптації, гнучкості. Це я спостерігала багато разів на війні. До мого підрозділу приходили люди, які навіть в армії не служили: співаки, режисери, науковці, журналісти. Але вони дуже швидко вивчали військові спеціальності, а потім ставали героями. Це люди непересічних доль і професій».
Як приклад, Мальва згадує випадок, коли її підрозділ заходив до Сєвєродонецька. «Всі напружені. Щоб розрядити обстановку, я спитала, хто які мрії має. Бо це ж стимул повернутися з війни. Хлопці почали ділитися. А один (Айболіт) запитав про мої мрії. «Ну, – кажу, – Перемога». – «Це в усіх нас така є. А особиста, жіноча?» – «Хочу, – кажу, – прибрати грижі під очима, бо все життя мене напрягають». – «То все: я пластичний хірург, маю в Києві свою клініку. Як вийдемо живі із Сєвєра – вирішимо це питання». Так воно і вийшло: у вересні ми зробили цю операцію, а через три години я була вже в своєму підрозділі. Хлопці трохи жартували, бо в мене були здоровезні синці під очима. Але я продовжувала виконувати свої обов’язки. Життя триває, ми живемо зараз і тут. Навіщо тягнути із втіленням мрій?»
На війні відкрила світлі виміри життя
А ще Мальва відчуває неймовірну підтримку свого чоловіка Юрія. Із 2004-го він був залучений у миротворчих місіях. Із 2014-го служив у 24-й механізованій бригаді. А з 2016-го – в «Айдарі».
«Він – моя опора й захист. Ми однодумці в усьому. На великій війні служимо поруч, але трошки в різних підрозділах – він дає жару агресору в особливо великих масштабах», – каже жінка і додає: війна, попри всі свої жахи, допомогла зустріти фантастичних людей і відкрити світлі виміри життя.
«Коли мені було 35 – 40 років, я доглядала батьків, які тяжко хворіли, і мені здавалося, що я така вже стара, моє життя3 закінчується. А на війні завдяки моїм побратимам і посестрам, які значно молодші від мене, я зрозуміла: хочу розвиватися, здобути нову професію, вивчити англійську, – зізнається Мальва. – Я тепер не звертаю уваги на дрібниці, більше прощаю людям і бережу близькі стосунки з тими, хто пройшов жах війни».
Розповідаючи про вплив війни, Людмила помітила, що тут люди швидко дорослішають. Не лише старіють, а й мудрішають. «Моїм дівчатам і хлопцям по 28 – 35 років, та я їм цілком довіряю. Вони можуть швидко прийняти правильне рішення, логічно й мудро мислять, – каже Мальва. – Крім мудрості, на війні з’являється розуміння справжності людських взаємин. Тут якось ніжніше одне до одного ставляться. Бо знають: зараз ти живий, а через пару хвилин цього може не бути. Також на війні загострюються всі почуття. Буває, один на одного кричиш, але це не від злоби чи ненависті, а тільки тому, що ти маєш потребу це проговорити. Потім обійнялися – і все добре».
А всім матерям, у яких російські терористи забрали найдорожче – дитину, наведу слова Мальви, коли вона згадує той страшний час утрати молодшого сина: «Кожен на цій війні проживає свій відведений термін. І «твій день» може настати в будь-який момент. Багато людей помирають від хвороб, від ДТП – є різні причини смерті. Але загинути, віддавши своє життя за волю своєї Батьківщини, – це дуже велика честь. Дуже велика! Звичайно, мені б хотілося, щоб мій молодший син був живий, я б хотіла бачити внуків у його сім’ї. Але життя склалося по-іншому…»
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.