Чи жив св. Андрій в Україні, і чому в це свято ворожать?
Скільки людство живе, стільки йому кортить зазирнути в майбутнє. І одним із улюблених періодів для того українці обрали свято Андрія.
Але якщо 30 листопада Церква ушановує апостола Андрія, то звідки у цьому святкуванні взялося ворожіння? Християнство ж не схвалює містичних обрядів? Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Щоб самій краще зрозуміти і вам розказати, я запросила до розмови кандидата наук із богослів′я, викладача Львівської православної богословської академії, протоієрея Івана Голуба.
– Отче Іване, як давно у традиції українців існує свято Андрія?
– Ще з дохристиянських часів. Тільки тоді його називали Калитою. Узагалі калита – це ритуальний солодкий корж із медом. Він символізував Сонце, Дажбога. А мак, який додавали в тісто, був символом зірок, дітей Сонця. Всередині корж мав дірку, крізь яку просовували стрічку і підв′язували калиту до палиці. Під час молодіжних розваг одні парубки намагалися вкусити корж, а інші різко його піднімали. Після такої розваги корж знімали й ділили серед молоді, примовляючи: «Калита, калита солодка була. А ми її з′їли – за женихом полетіли».
– Тобто за справу вже бралися дівчата – ворожити на судженого?
– Так, гурт молоді сідав вечеряти і продовжував ритуальні розваги. Так, за дослідженнями етнографів, дівчата, які вже мали кавалерів, наливали у тарілку медівку чи горілку, клали туди кілечко, що за формою теж нагадувало калиту-Сонце, а кавалер мав губами дістати обручку, не вмочивши носа в алкоголь.
– А тим, хто ще не мав кавалера?
– Ті з настанням темряви бралися за ворожіння. Бо вважалося, що в ніч на Андрія відкриваються ворота в майбутнє і можна дізнатися свою долю. Серед популярних забав було приготувати вареники чи пиріжки, викласти на землі і покликати голодного пса: чийого пиріжка пес їв першим, та дівчина першою мала вийти заміж. Чийого вареника пес ухопив і поніс у куток, та дівчина вийде заміж у чужий куток. А чийого понюхає і не схоче їсти, тій іще довго в дівках сидіти. Також у тині дівчата рахували кілки: «вдівець – молодець» – на якому кілку тин закінчиться, таким і буде суджений. Також оглядали дев′ятий кілок, і за його розміром та формою визначали статуру майбутнього чоловіка.
– А ще наші предки вірили, що на Андрія сни стають пророчими.
– І таке було. Існувала навіть традиція розвести по ложці борошна, солі й води та з′їсти, щоб уві сні побачити судженого, який прийде води попити.
– Після ложки солі на ніч не знаю, як суджений, а вода точно насниться!
– Мабуть, на це й було розраховано (усміхається, – авт.). Хоча то ще безневинні розваги. А існували ж ворожіння з дзеркалами, свічками, примовлянням, очікуванням темних силуетів у дзеркалах! Також перед сном дівчата ставили під ліжко миску з водою, клали на миску прутик чи інший імпровізований місток і чекали, аби вві сні побачити судженого, який конем проїде через той місток. Також уночі дівчата брали у жменю конопляне насіння, тричі обходила довкола хати і промовляли: «Я, святий Андрію, конопельки сію. Буду поливати – приведи судженого до хати! Дай же, Боже, знати, з ким весілля грати».
– Але в цьому примовлянні ми вже бачимо християнський вплив. Бо дівчина звертається не до язичницького Дажбога, а до святого Андрія.
– Так. Із приходом на зЕмлі України-Русі християнства люди не хотіли відмовлятися від язичницьких свят та обрядів. І тому з часом наша віра поєднала традиції різних епох.
– До речі, дотепер у селах збереглися парубоцькі бешкетування на Андрія. Торік, наприклад, я на автобусній зупинці бачила віз, якого хтось туди засунув.
– Так, ніч на Андрія була чи не єдиним періодом у році, коли хлопцям пробачали їхні витівки. Бувало, не відпускав батько дочку допізна гуляти чи забороняв зустрічатися з кимось, то той парубок підмовить інших хлопців – і разом вони роблять шкоду батькові: чи воза кудись запроторять, чи ворота знімуть і сховають, чи повністю тин розберуть.
– Сучасна молодь (на щастя для батьків) уже має й інші розваги. Ну, а нам, дорослим, 30 листопада годиться вшановувати апостола Андрія.
– Так – святого, який приніс християнську віру на землі Скіфії, тобто до сучасної України. Зі сторінок Євангелія ми знаємо, що Андрій зростав у Палестині. Присвятити себе служінню Богу вирішив, коли почув проповідь Іоана Предтечі – двоюрідного брата Ісуса Христа, від якого Ісус, власне, і прийняв таїнство Хрещення у водах Йордану. Коли Іоан Предтеча сказав, вказуючи на Ісуса, «Ось Агнець Божий, Котрий бере на Себе гріхи світу!» (Ін. 1:29), то Андрій одразу пішов за Христом. Потім покликав ще й свого брата Симона, якого ми знаємо сьогодні як апостола Петра. А Первозванним апостола Андрія називають, бо сам він став першим послідовником Сина Божого.
– І це при тому, що в ті часи всі правителі були язичниками й жорстоко карали тих, хто приймав християнство.
– Так, у книгах про життя апостола ми знаходимо цьому підтвердження. Святий Андрій зазнав і переслідувань, і тортур. Щоб зрікся віри, апостола прив′язали до Х-подібного хреста. Тож помирав святий у муках дуже довго. Але навіть в останні миті життя лишився вірним Сину Божому і промовив: «Господи Ісусе Христе, прийми дух мій».
– А чи збереглися ще якісь факти про те, що саме апостол Андрій приніс на наші землі християнство?
– Про благовіст апостола є записи Іполіта Римського – письменника, який жив у третьому столітті, Євсевія Кесарійського – церковного історика четвертого століття. У стародавньому літописі «Повість минулих літ» є згадка про подорож Андрія Первозванного українськими землями: «Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі і прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, вставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике, і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ». За переказами, в Києві апостол залишив наперсний хрест. А на місці, де святий Андрій установив хрест, нині височіє Андріївська церква.
– Можливо, збереглися і якісь реліквії, пов′язані з учнем Христовим?
– У Києво-Печерській лаврі зберігався пояс святого Андрія. У Криму, поблизу Севастополя, апостол облаштував печерну церкву, і пізніше на цьому місці спорудили Балаклавський монастир. На Афоні зберігається стопа апостола. В Італії, в містах Амальфі й Мантуї, є часточки мощів святого. У Трірському соборі Німеччини зберігаються сандаля та цвях апостола Андрія. Та головне, що лишив по собі учень Христовий, – це приклад щирої віри. Тож схилімо перед ним голови і попросімо в молитві: «Святий апостоле Андрію Первозванний, моли Бога за нас! Щоб мир і спокій запанували на землях наших, куди ти приніс нам учення Христове і яке ми сповідуємо дотепер».
– Амінь…
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
А всіх читачів, яким сподобалася ця стаття, я закликаю передплатити ще й газету «ДУХОВНІСТЬ» (Індекс у Каталозі видань України – 86 802). Бо там стільки цікавого! Корисного! Такого, що подарує вашій душі спокій і відчуття Божого захисту…
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.