Після місячної окупації Мотижин, де живе тисяча людей, зустрічає українські автівки помахами рук та посмішками.
Люди виходять з дворів, зупиняють велосипеди та уповільнюють крок, щоб помахати жовтим автобусам, на яких журналісти з усього світу їдуть дивитися на їхнє горе – потрощені будинки та вбитих односельчан.
Війна прийшла в Мотижин 27 лютого. За словами місцевих, росіяни заїхали в село величезною колоною техніки.
– Зайшло 130 танків на вулицю, а зверху сиділи російські солдати, – пригадує Любов Луес, що працює вихователькою в тутешньому дитсадку і якраз прийшла давати поліцейським свідчення про розстріли своєї родини.
27 лютого її чоловік взяв у руки мисливську зброю… і почав стріляти по тих самих танках. Окупанти відкрили вогонь у відповідь і сильно його поранили.
– Прибігла наша тероборона, каже, що треба його якось везти на лікарню. Поїхало їх троє – мій ранений чоловік, син і водій. Сину вони попали у скроню, розстріляли, а водію в шию. 6 днів вони так стояли на дорозі.
Потім сваха каже, що треба ж якось їх забрати. Сват взяв машину, прицепа і повіз їх під "Градами". Ми змогли їх похоронити, – ділиться Любов.
Не всі змогли поховати своїх рідних на цій війні.
У Мотижині росіяни разом з технікою спершу поселилися неподалік місцевого лісу, розповідає УП поліцейський, що працює на місці. Це простора галявина, на якій стоїть кілька нині спалених і пошкоджених будинків.
А коли окупантів накрили обстрілами українські військові, вони відвели свої танки в сторону й окопалися між сосен.
Буквально за 200 метрів від свого бліндажа росіяни трактором вирили могилу. Одну на чотирьох.
Імена трьох трагічно загиблих уже відомі – це голова села Ольга Сухенко, її чоловік Ігор та син Олександр, які свідомо залишися в Мотижині, щоб допомагати людям. Ольга 14 років керувала цим селом.
Окупанти викрали її з власного дому 23 березня – спочатку вивезли родинне авто, а потім саму Ольгу та її чоловіка.
Сину Олександру, як писала в соцмережах його дівчина Дар’я, росіяни спочатку навіть здалися людяними й пообіцяли повернути батьків живими. А потім… приїхали і за самим хлопцем. Про їхню долю нічого не було відомо до самого звільнення села.
Сліди своєї "людяності" окупанти залишили на всіх загиблих у формі розбитих облич, туго перемотаних тканиною голів, братської незасипаної могили. Поліцейські, що працюють на місці, підтверджують – усіх жорстоко катували.
Окрім журналістів, це бачить і чує ще одна людина – тесть Ольги Сухенко, Ігор. Навприсядки, подалі від могили, він закриває голову руками і дивиться вниз.
– Отам у ямі лежать мої родичі, – каже він тихо, не піднімаючи голови. – Вони не були військовими, вони не несли ніякої загрози. За що їх вбили? За те, що вони українці! Це споконвічна задача росіян – щоб не було українців. Вони віками це робили і знову почали.
Коли великі держави заходу не хочуть, щоб у їхніх містах було… таке, то хай дадуть нам більше зброї, захисту. Ми самі, воюємо своїми руками і вмираємо ми, не вони.
Окрім трьох членів родини Сухенків та ще однієї, поки що не встановленої особи в їхній могилі, окупанти закатували в Мотижині чоловіка років 40-50. Його знайшли в пустому глибокому люці поблизу лісу без верхнього одягу та з довгою жовтою мотузкою на шиї.
Ще одну людину, дівчину, яку могли вбити росіяни, продовжують шукати.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
