Чоловік 30 років не знав, хто насправді його дружина
Андрій ішов нічною вулицею села. Думав про Олену й усміхався: нарешті вони одружаться!..
Аж раптом із-за кущів почувся якийсь писк. «Кошеня, чи що? – здивувався чоловік. – Але ні: більше схоже, як дитина плаче…» Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Андрій подався до височезних кущів, що росли на околиці села. Та тільки-но підійшов до чагарників, як звідти майнула біла постать. «А то що за чортівня!» – злякався хлопець і почув, як затріщали сухі гілки. Хотів уважніше роздивитися, що відбувається, але примара зникла в нічній темряві.
Серце Андрія калатало, ледь не вискочило з грудей. Інший би на місці хлопця давно драпонув звідси. Але цікавість штовхала йти далі в хащі. «Ч-ч-чорт!» – вирвалося з уст. Бо Андрій за щось перечепився й ледь не впав. Придивився на землю й очам не повірив – дитина!!!
Намацав у темряві тепле тільце. Розстебнув свою куртку, бо вереснева ніч була вже холодна, притулив маля до грудей, обхопив двома руками й пішов до дороги так швидко, як міг, притримуючи дитину.
А наступного дня лікарі та поліція давали журналістам коментарі щодо нічного інциденту: «Якби не Андрій, дівчинка навряд чи вижила б. У неї діагностоване переохолодження».
Але, видно, Господь таки взяв дитину під свою опіку. Бо тільки-но Андрій вийшов на трасу, як побачив білу машину з червоним хрестом. У тій-таки «швидкій» виявилося необхідне обладнання, щоб повернути посинілій від холоду дитині нормальну температуру тіла. Тож станом на наступний ранок життю немовляти ніщо не загрожувало.
Відмовився від весілля заради покинутої дитини
«Мамо, готуйтеся: у вас може бути внучка», – сказав Андрій, щойно повернувся ввечері з роботи. «А що, Оленка вагітна?!» – зраділа мати. «Та ні, – махнув рукою син. – Оленка тут ні до чого. Тобто до чого… Але вона не вагітна. Просто я хочу всиновити дівчинку, яку знайшов уночі». – «Ото придумав! – сплеснула руками мати. – Та хто ж тобі, молодому хлопцеві, довірить грудну дитинку?» – «А я буду не сам. Ми з Оленкою поженимося і разом виховуватимемо сироту». – «А Оленка на це згодна?» – «Я ще з нею не говорив. Але, думаю, не буде проти». – «Ну-ну», – недовірливо похитала головою матір і вмала рацію. Бо Оленка аж очі вирячила, коли почула про Андрієву затію. «Ти що – здурів?! То я буду чужу дитину виховувати?! Ночей не спати?! Наші гроші на неї витрачати?! Навіть не говори мені такого!» – кричала дівчина.
Ті слова стали для Андрія мов відро холодної води. Але він зібрався з духом і твердо сказав: «Залишити маля в інтернаті мені совість не дозволить. Тому або ми беремо цю дівчинку і виховуємо разом, або я виховую її сам».
Узяв няню, а потім повів її під вінець
Ось уже три місяці маленька Софійка жила в Андрієвому домі. Дівчинку справді не поспішали віддавати молодому чоловікові. Хоча він і житло мав, і новими меблями обставив дитячу кімнату, і мав непоганий дохід із сільського магазинчика.
Матір теж попервах відмовляла Андрія від затії стати батьком-одинаком. Мовляв, куди тобі у 22 роки брати таку ношу на плечі? Та, коли побачила, як син прикипів душею до Софійки, сказала собі подумки: «Маю двох дорослих синів, то чому б не розжитися ще й на донечку?»
Так дівчинка, яка могла померти від холоду, голоду чи диких псів, не просто вижила – знайшла собі батьків.
Але сказати, що в новій родині все складалося гладко, означало б злукавити. Бо мамі-пенсіонерці було нелегко і за Софійкою доглядати вдень та вночі, і дорослим синам та чоловікові прати, їсти готувати, вже не кажучи про домашнє господарство.
Та й Андрій мучився. Адже стільки років кохав Олену, так мріяв про спільне життя, а тепер ображена дівчина навіть на телефонні дзвінки не відповідала. Єдине сказала: ніколи не пробачить, що Андрій проміняв її на якусь байстрючку.
Втім, випадкове знайомство невдовзі змінило життя всієї родини.
На оголошення «шукаю няню для тримісячної доньки» відгукнулася дівчина років 27. Вона відразу сподобалася родині. Бо не лише за Софійкою доглядала, мов за рідною, а й Андрієвій матері в усьому допомагала.
Дуже швидко нову няню стали жартома називати невісткою. А через пів року Віра (так звали няню), зі слізьми щастя прийняла від Андрія пропозицію руки та серця.
Чи любив чоловік Віру так само сильно, як колись Олену? Хтозна. Але мама йому сказала: «Минулого не повернеш. Оленка, і ти знаєш, уже з іншим зустрічається. А Віра – це та, яка і дитинку любить, і господиня хороша, і дружиною буде доброю…»
Такого лікарі ще не бачили
Роки летіли. Андрій із Вірою жили у злагоді й достатку. Через рік у Софійки народився братик, потім іще один. Подружжя думало: ось воно – справжнє щастя. Та одного дня лікарі приголомшили батьків: у Софійки – важка патологія нирки, треба або шукати донора серед родичів, або чекати, що в загальнодержавній базі з’явиться донорський орган, або везти на дороговартісну операцію за кордон.
На той час із бізнесом в Андрія не складалося. Тридцять тисяч доларів були для родини величезною сумою. «А родичів знайти взагалі нереально. Бо хто знає, де та мати-зозуля», – обіймаючи дружину, промовив Андрій, притулив її до себе й розплакався.
За гіркими сльозами чоловік не помітив, як при згадці про матір-зозулю Віра зблідла, але швидко опанувала себе: «Давай усе одно здамо аналізи. Раптом моя чи твоя нирка підійде? Всяке ж у життя буває».
Так і зробили. А коли прийшли результати аналізів, Андрій не міг повірити своєму щастю: Вірина нирка підійшла! Навіть лікарі, дізнавшись, що Софійка – прийомна дитина, здивувалися: «За всіма аналізами така схожість, ніби ви з дівчинкою – кровні родичі. Таке в нашій практиці вперше».
Старе фото помогло розкрити правду
Після тієї операції минули роки. Софійка виросла, вийшла заміж, народила двох дівчаток. Її брати теж уже стали дорослі. Старший устиг одружитися. Менший навчався на п′ятому курсі університету.
І от недавно Андрій вирішив навести лад на горищі. Там, у ящику, захованому геть у кутку, знайшов Вірині речі, які вона після одруження перевезла в будинок і сховала. Серед речей натрапив на старий альбом, а в ньому – на дитячі світлини своєї дружини. Придивився: не може бути! Спустився з фотографією, вдягнув окуляри й очам не повірив: Віра в дитинстві була точнісінько така ж, як зараз Софійчині дівчата! «Жінко, глянь! Це просто якесь диво!» – гукнув чоловік і поніс дружині фото, щоб показати цю неймовірну схожість.
Віра побачила свою дитячу світлину, яку стільки років ховала від люського ока. Зблідла. І, видихнувши, промовила: «Сядь, Андрію. Маю тобі щось важливе сказати…»
Цілу годину жінка розповідала. І що більше слухав Андрій, то більше стукотіло його серце. А після всього почутого він нічого не сказав дружині. Просто пішов до іншої кімнати і всю ніч не зімкнув очей…
Аж зранку чоловік зайшов до Віри у спальню, сів на ліжко й обережно запитав: «То, кажеш, тієї ночі, коли я знайшов у кущах дитину, саме ти й була тією білою постаттю? – все ще не міг повірити Андрій. – І саме ти стала тією матір’ю, яка покинула рідну дочку на погибель?..» – «Так, Андрію, це була я… – з болем у голосі підтвердила Віра. – Щодня, коли слухала по радіо оголошення про знайдену дівчинку, плакала. Але прийти й забрати не могла – боялася батьків. Вони просто вигнали б мене з дому. Так само з новин я дізналася, що саме ти врятував мою дитину. Відразу вирішила відшукати тебе. А потім Господь розпорядився, щоб я натрапила на оголошення про няню, подзвонила і… Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися і я заплакала, бо нібито щось в око залетіло? Насправді я плакала від щастя. Бо нарешті могла бути поруч зі своєю дитиною…»
Віра усміхнулася крізь сльози й додала: «Усі ці роки я не могла собі пробачити. Навіть священнику не зізнавалася, який важкий гріх скоїла. Та зараз я нарешті скинула цей камінь із душі… Тільки не знаю, як про це розказати рідній дитині...»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.