Які таємниці Франка ховає дім під старою грушею?

Субота. Ранок. А я вже спішу на гостину до Івана Франка. Так-так, на гостину! І до того самого Івана Яковича!

Адже у Львові маю здибанку у двоповерховому будинку-музеї, де останні 14 років життя творив, кохав, страждав талановитий українець, - йдеться у газеті «Твій вибір».

– Доброго ранку! – зустрічає мене в затінку двору Ганна (а для своїх – просто Гандзя) Гошко, завідувачка відділу розвитку музею «Дім Франка». І запрошує разом розкривати родинні секрети письменника…

Узяв кредит на хату

Я з трепетом переступаю поріг цього дому. І зі схожим відчуттям, але 124 роки тому, цей поріг переступили сам Франко, його дружина Ольга, троє синів і донька. «Ну що, мамо, – скаже Іван Якович до дружини, – врешті в нас є своя хата». Бо подружжя чекало цієї миті майже 15 років!

– Придбати цю ділянку, де зараз стоїть дім, допомогла Франкам львівська інтелігенція: 1898-го організували збір коштів з нагоди 25-річчя письменницької діяльності Франка. Також для побудови дому був використаний частково  посаг дружини Ольги. Найбільшу частину коштів для зведення дому письменник взяв у кредит, який за життя так і не встиг виплатити, – розповідає Гандзя Гошко.

До речі, сусідом Франка був Михайло Грушевський із дружиною та донькою – той самий, якого всі знають як першого Президента Української держави.

– Франко та Грушевський гарно товаришували, разом працювали над проєктами, в громадській роботі, разом відпочивали. А от на побутовому рівні між сім?ями траплялися нюанси. Особливо між дружинами, які не злюбили одна одної, – показуючи обидва обійстя, продовжує Гандзя Гошко. – Доходило до того, що Грушевський писав листи Франкові: «Пане докторе, ваша живність мені заважає». Бо Франкові кури, бувало, греблися сусідові в городі, кролі обгризали квіти, а пси дуже голосно гавкотіли.

А от самому Франкові такий гамір аніскільки не заважав. Бувало, в кімнаті порається дружина, четверо дітей бавляться в індіанців, по підлозі повзе черепаха, ходять кіт і лелека з перебитим крилом, а Франко тут же сидить редагує «Літературно-науковий вісник».

Ніхто з чотирьох дітей не був біля тата

– Але Франко мав і робочий кабінет. Ходімо до нього, – проводить Гандзя Гошко. – Щоб зайти сюди, як потім згадували діти Івана Яковича, вони мали спершу вимити руки і лице. Бо в кабінеті зберігалося те, чим Франко дорожив найбільше, – книги! Їх він зібрав (за різними даними) від семи до 12 тисяч! І то була найбільша приватна бібліотека на Галичині!

Окрім кабінету, в домі Франка ще чотири кімнати на першому поверсі, дві – на другому, плюс підвал і господарські приміщення. Води в будинку не було – її носили з джерела у парку. Електрика до садиби не дійшла, тому сім′я користувалася газовими лампами, а дім опалювала грубками.

– Ось цю блакитну кімнату, – заходимо з Гандзею до вітальні, – діти Франка називали «Сибір». Бо пічники схалтурили, і ця грубка була красивою, та зовсім не гріла.

Чи відчула це перша гостя вітальні – Леся Українка, ми не знаємо. Але саме вона через два дні після новосілля приїхала в жовтні привітати Франків. У листі до мами, Олени Пчілки, Леся Українка потім напише: «Гарна хата, тільки далеко за Львовом». Бо нинішня вулиця з віллами, яка веде в дім Франка з центру міста, з′явиться вже згодом.

– У всіх кімнатах майже все, як було за життя Франка. Бо коли в 1967 році сюди приїжджала з Канади його дочка Ганна, то дуже детально описала все працівникам музею, привезла частину родинних реліквій, як-от вінчальну ікону батьків, – зауважує Гандзя Гошко. – Ось ця канапа (диван) у вітальні, на яку ви дивитеся, – це місце смерті Франка. Поруч із Іваном Яковичем не було нікого з рідних. Бо старший із синів, Андрій, на той момент уже помер. Дружина після перенесеного стресу опинилася в клініці для нервово хворих. Франко помер у травні 1916-го, час Першої світової, тож середнього сина, Тараса, призвали до австрійської армії, молодший із синів, Петро, пішов добровольцем в армію Українських січових стрільців, а дочка Ганна напередодні Першої світової поїхала на гостину до Києва і не змогла повернутися через лінію фронту. Тому Франко, маючи дві паралізовані руки, жив то в одного друга, то в іншого, якийсь час – у клініках, куди привозили поранених з фронту, у притулках для січових стрільців. У березні 1916-го, за два місяці до смерті, Франко попросився додому. Тут за ним доглядали племінник і медсестра. У хвилини, коли почувався краще, Іван Якович сідав біля вікна й постійно заглядав на дорогу. Все чекав, чи хто з дітей не повертається додому.

Хоронили у позиченій вишиванці

Але діти не змогли підтримати тата. Ба більше, коли до Львова прийшли московські окупанти, то близько 200 російських солдатів оселилися в домі Франка, самовільно рубали дерева, палили книги, щоб зігрітися. І Франко нічого не міг удіяти.

Навіть до батька на похорон устиг приїхати лише син Петро. Та й то – коли труну вже виносили з хати.

– Всіма приготуваннями займалися абсолютно чужі люди. Франка не було в чому хоронити. Тому жінки випросили для поховання вишиванку, яка належала відомому етнографові Володимиру Шухевичу, дідові Романа Шухевича (головнокомандувача УПА, – ред.). Але ми в музеї відновили одяг Франка. Ось той самий сюртук, – дістає із шафи Гандзя Гошко, – в якому Іван Якович читав габілітаційну лекцію. А це точна копія вишиванки білим по білому, яку на відзначення 40-річчя творчості Франка йому подарувала харківська письменниця і поетеса Христя Алчевська.

Оглядаючи одяг Івана Яковича, чую: він був зростом 1 м 64 см. Діти теж були низькорослі… Але зріст абсолютно не завадив Франкові стати одним із найбільш працьовитих письменників. Із 60 років, скільки прожив Іван Якович, 40 років він заробляв своїм талантом і написав за цей час близько 6000 (!) творів і 2000 (!) статей.

– Коли в останні роки життя Франко через важку форму поліартриту не міг писати, то «його руками» став старший син, Андрій. Причому сам Андрій хворів на епілепсію. У чоловічій спальні бачимо два ліжка поруч, – веде до кімнати Гандзя Гошко. – Андрій доглядав батька 24 на 7: годував, одягав. А батько помагав синові, коли в Андрія ставалися епілептичні напади. Коли у 26 років Андрій помер, Франко тяжко переносив смерть сина. А дружина Ольга, яка і так мала нервове захворювання, відразу потрапила до клініки. Неподалік чоловічої спальні – жіноча: для Ольги та доньки Ганни, яка цілодобового доглядала за хворою мамою.

Кухню знищила російська бомба, а дерево досі живе!

Втім дружина Франка не завжди була безпорадною. Та в ті періоди, коли хвороба відступала, Ольга ставала справжньою господинею. Досі в жіночій спальні – швейна машинка. Адже Ольга, попри статус дворянки, вміла все: і шити, й готувати.

– Ось це бачите – кавомолка тих часів. Бо Франко дуже любив каву з вершками та свіжою булочкою, – показує Гандзя Гошко один із експонатів музею. – А ось це таймер, щоб засікати час, коли щось випікали.

Зберігся в «Домі Франка» умивальник, яким користувалася родина, і навіть холодильник – металева тумба на ніжках, куди у спеціальні ємності засипався лід (сам лід львів′яни замовляли в тутешньому монастирі, який спеціалізувався на цьому виді бізнесу).

– А от піч і кухня Франків, на жаль, не збереглися. Їх знищила російська бомба в 1944-му, коли Львів атакували «освободітєлі». В нас є навіть фото, на якому цей будинок із вибитими шибками, зруйнованою кухнею та потрісканими стінами. Ось там, у садку, досі є вирва, куди влучила російська бомба, – показує Гандзя Гошко, і ми разом прямуємо подивитися на черговий злочин росії проти України.

Дорогою до вирви проходимо повз кущі поричок, і  Гандзя Гошко пояснює:

– Франко дуже любив природу. Тому ще до новосілля поїхав із дітьми до відомого у Львові садовода і придбав там саджанці смородини, аґрусу, вишні, груші. Ми вирішили відновити цей сад. Для його закладання запросили нащадків Франка (вони мешкають у Львові, в Іспанії, в Сполучених Штатах). Вже маємо достиглі порички. Але найбільше дорожимо нею! – і Гандзя Гошко показує на старезну грушу. – Вона єдина з тих дерев, які особисто садив Іван Якович, дожила до наших днів. Правда, довелося для її рятунку викликати спеціалістів та лікувати. І груша не просто вижила – пустила нові пагони й щороку обдаровує плодами.

Аби поласувати цими грушами, на гостину в «Дім Франка» звідки лишень не їдуть шанувальники його творчості. І в музеї вже стало хорошою традицією 27 серпня, на день народження Івана Яковича, влаштовувати посиденьки.

А от про що на цих посиденьках розказують, які родинні секрети розкривають, які міфи спростовують – розповім у наступному номері газети…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.