Її вбили тільки за те, що не скорилася окупантам

Хто така Олена Теліга, яку у 35 років повели на розстріл

Близько мільйона українців сьогодні захищають нас із вами від російських окупантів. Більше від 50 тисяч віддали своє життя. Але не тільки зараз – в усі віки свобода давалася нам такою дорогою ціною. І життя українки Олени Теліги – яскраве тому підтвердження. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Минулого тижня виповнилося 120 років від дня народження Олени Теліги – однієї з найяскравіших постатей української літератури ХХ століття. Поетеса, публіцистка, громадська діячка, яку за силою таланту й незламністю духу сучасники порівнювали з Лесею Українкою. Олені Телізі було всього 35 років, коли вона свідомо залишилася в окупованому нацистами Києві, знаючи, що це майже напевно означає смерть.

Кажуть, Олена Теліга була настільки красивою, що, коли проходила вулицею, чоловіки мимоволі проводжали її захопленими поглядами. Ця вродлива жінка могла виїхати за кордон і жити спокійним творчим життям. Та вона, як і мільйони сьогоднішніх українок, обрала інший шлях – повернутися в окуповану Україну, щоб працювати для свого народу. У камері гестапо вона залишила напис: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». А після її страти один із нацистів промовив: «Я ще не бачив, щоб чоловік помирав так героїчно, як ця гарна жінка…»

Тато – міністр, брат – боєць УНР

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині відомого інженера Івана Шовгеніва. За сучасними мірками, її сім′я була доволі заможною. 

Дитинство майбутньої поетеси минуло в санкт-петербурзі, тодішній столиці російської імперії. Батько походив із Донеччини, мама – з Поділля. Але жила родина переважно в російськомовному середовищі.

Сім′я багато подорожувала. Олена змалку вивчала іноземні мови, чудово володіла французькою та німецькою. Незадовго до революції 1917-го Івана Шовгеніва запросили працювати до Києва професором Київської політехніки, і вся родина переїхала до України.

Саме тут доля різко змінилася. Після проголошення Української Народної Республіки батько став міністром уряду у новоствореній державі, а старший брат вступив до війська УНР. При тому, що сама Олена на той час іще майже не володіла українською мовою.

Не терпіла хамства

Молода українська держава не мала сил протистояти багатомільйонній московській орді, а західна Європа не допомогла нам, бо була зайнята своїми питаннями. Тож після втрати Україною незалежності вся родина мусила виїхати за кордон. Спочатку – до Польщі, а згодом – до Чехословаччини. І саме в Празі відбулося духовне народження Олени Теліги як українки.

Навчаючись в Українському педагогічному інституті, вона занурилася в середовище української інтелігенції. Тут почала писати вірші, друкуватися, брати участь у громадському житті.

Одного разу на зустрічі російські емігранти дозволили собі назвати українську мову «собачим язиком». Олена миттєво підвелася і твердо відповіла: «Ви – хами! І більше я вас бачити не хочу!»

Саме в той період вона зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – старшину Армії УНР, бандуриста й палкого українського патріота.

Підпільна боротьба

Після одруження молоді люди переїхали до Варшави. Життя було нелегким. За окремими спогадами знайомих, щоб заробити на життя, Олена певний час працювала манекенницею та навіть танцівницею в кабаре. Згодом стала вчителькою.

Та найголовнішою для неї залишалася творчість. Поезії Олени Теліги друкували найавторитетніші українські видання, а літературознавці дедалі частіше ставили її ім?я поруч із Лесею Українкою.

Коли 1939-го Німеччина окупувала Польщу, Олена одразу зрозуміла: ні Сталін, ні Гітлер не принесуть Україні свободи. Жінка була переконана: незалежність українці можуть здобути лише власною боротьбою.

Саме тоді Теліга познайомилася з поетом Олегом Ольжичем і вступила до Організації українських націоналістів. Для підпілля готувала листівки, писала статті, гуртувала навколо себе українську творчу молодь.

Спершу дехто сумнівався, чи така молода й вродлива жінка здатна витримати небезпечну підпільну боротьбу. Але Олена швидко довела протилежне.

Передчувала смерть

У жовтні 1941-го Теліга прибула до окупованого Києва й очолила Спілку письменників України. Разом із колегами працювала над газетою «Українське слово», наклад якої сягав 50 тисяч примірників.

Саме через ці публікації українці дізнавалися правду про злочини радянського режиму. Але редакція категорично відмовилася друкувати пропаганду Третього Рейху. Тому німці побачили: українські націоналісти не збираються бути їхніми союзниками.

Попри численні попередження друзів, Олена відмовилася залишати Київ. Щоранку в окупованій нацистами столиці вона приходила до Спілки письменників акуратно вдягнена, із гарною зачіскою, хоча в приміщенні не було ні тепла, ні світла, ні води.

Через чотири місяці після переїзду до Києва, 9 лютого 1942 року, Телігу заарештувало гестапо. Схопило у приміщенні Спілки письменників.

Ще до арешту Олена, ніби передчуваючи біду, написала такі рядки вірша: «Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання...» А через два тижні Телігу та її чоловіка Михайла розстріляли в Бабиному Яру. У камері № 34 залишився напис: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга».

Після страти української письменниці один із німецьких катів сказав: «Я ще не бачив, щоб чоловік помирав так героїчно, як ця гарна жінка».

Її боротьба триває

Кремлівська влада десятиліттями намагалася стерти ім?я Олени Теліги з історії. Твори розстріляної письменниці були заборонені, про неї не згадували в підручниках, а її жертовність замовчували.

Та правда пережила імперії.

Сьогодні, коли Україна знову бореться за своє право бути вільною, постать Олени Теліги звучить особливо сучасно. Бо вона ще 100 років розуміла те, що добре знаємо і ми: жоден окупант – не залежно від прапора чи гасел – не принесе Україні свободи, а якщо хочемо бути ні від кого не залежними, то мусимо самі боротися за власну державу.

Саме таким шляхом сьогодні і йдуть тисячі українських захисників і захисниць. Вони, як і Олена Теліга понад вісім десятиліть тому, обирають не покору, а свободу, не мовчання, а боротьбу, не власний спокій, а майбутнє України.

А наш обов′язок – знати своїх героїв, ушановувати їхній подвиг і підтримувати воїнів на фронті, хто чим може. Бо Україна в нас одна…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.