«Після смерті чоловіка не можу собі одного пробачити…»
Як же приємно, що ми з вами, дорогі читачі, так поріднилися!
Бо ви не просто передплачуєте «Твоє життя». Ви довіряєте нам свої радощі й печалі. А наша газета гуртує душевно людей. Тут можна відкрити своє серце, поділитися пережитим, отримати підтримку і пораду. Тут кожна історія, якою ви ділитеся на сторінках «Твого життя», відгукується у тисячах сердець наших читачок. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
І сьогодні свою душу розкриє нам Любов Сапожник із села Верхньоінгульське.
«Вже чотири роки я виписую дорогу мені газету, перечитую деякі статті по кілька разів, – пише Любов Василівна. – А тепер вирішила й сама написати. Цей лист – і моя сповідь, і звернення до інших жінок, щоб вони не повторили тієї помилки, яку колись робила я».
Його ім?я почула на Святвечір
«Якось на Святвечір мама запропонувала мені дізнатися ім?я майбутнього нареченого. А для того – на вулиці підійти до першого зустрічного й запитати його ім′я. Бо так само, мовляв, зватиме й судженого. Я в таке не вірила. І коли незнайомий чоловік сказав, що його звати Георгій, то я і близько не думала, що на Святвечір почую справжнє пророцтво», – зізналася наша читачка.
Минали роки. Любов закінчила школу, потім – Кременчуцьке педагогічне училище. Після навчання отримала направлення до села Степанівка Бобринецького району Кіровоградщини.
Молоду вчительку в школі прийняли тепло. Вона добре грала на баяні, тому швидко стала душею шкільних свят і концертів. Щовечора поспішала до клубу на репетиції. А підготовлений нею новорічний концерт настільки сподобався глядачам, що артистів запросили до сусіднього села – Верхньоінгульського.
Після концерту були танці. І саме там якраз у період Різдвяних свят Люба зустріла свою долю: «Мене запросив на повільний танець один гарний хлопець. Він саме повернувся після армії додому. Під час розмови хлопець представився: Георгій. І я зразу згадала Святвечір, мамині слова про судженого і незнайомця, в якого запитала ім′я. «Це ж треба! Виходить, правильно мама казала», – подумала я тоді».
Він був золота людина!
Довго зустрічатися молоді люди не стали. Через місяць-другий стали на весільний рушничок. Почалося сімейне життя. Георгій працював водієм у радгоспі, а Люба – вчителькою і заочно навчалася на філологічному факультеті педінституту.
Молодій сім′ї дали квартиру. Через рік після весілля народився в них синочок Олександр, а ще через десять – Юрчик.
«Мій Георгій всю душу віддавав сім′ї, – розповідає Любов Василівна. – Не пив, не курив, мав золоті руки, був чудовим господарем. Ми жили в мирі, злагоді, достатку».
Коли почалися непрості часи перебудови й радгосп розпався, багато людей втратили роботу, опустили руки. Але не Георгій. Він завів корів, бичків, свиней, бджіл і з новим завзяттям узявся господарювати.
Коли сини виросли, здобули освіту, створили власні сім′ї, Георгій і їм допомагав: на подвір‘ї постійно щось будував, лагодив, майстрував. З раннього ранку й до самого вечора не сидів без роботи.
Він дуже пишався дітьми. Адже Олександр закінчив Миколаївський сільськогосподарський інститут та Олександрійський педагогічний коледж. Юрій – Бобринецький сільськогосподарський технікум.
«А як тішився, коли у старшого сина народилася донечка Катруся, а в молодшого – Тетяна та Алінка. Як же тільки дідусь їх любив!» – згадує Любов Василівна.
Чому ж не цінувала, коли мала?..
Та одного дня сталося те, до чого неможливо підготуватися. «Хижа смерть вирвала його з виру життя, скувала холодом вуста і навіки закрила очі», – ділиться жінка спогадами про чоловіка, з яким разом вони прожили 47 щасливих років.
«Це 16 875 днів щастя, уваги, підтримки. 16 875 днів поруч із людиною, яка була опорою, другом і найближчим серцю чоловіком. Шкода тільки, що зрозуміла я це надто пізно. І почала цінувати, коли нічого вже не повернути… – каже Любов Василівна. – Все хороше я тоді сприймала як належне. А коли щось було не по-моєму, сварилася, кричала на чоловіка, лаяла його. Тепер згадую і не можу собі цього пробачити. Тому й вирішила написати свого листа. Не для того, щоб поскаржитися на долю. А для того, щоб виговоритися, вилити свою душу і застерегти інших жінок від помилки, яку допустила колись я… Вже десятий рік немає мого Георгія. І за весь цей час дня такого не було, щоб я не згадала свого чоловіка і не зронила пекучої сльози. От тільки, на превеликий жаль, ніщо людині двічі не дається і нічого не можна повернути…»
…Живучи зі своєю половинкою, ми часто нервуємо, сперечаємося через дрібниці, ображаємося за якесь слово. І тільки, перейшовши межу незворотного, розуміємо: не гроші в житті головне, не побутові клопоти чи звички, які дратують. Найдорожче – людина поруч, хай навіть вона не ідеальна. Тому бережіть одне одного зараз, доки ви разом. Бо ніхто не знає, яка з ваших розмов виявиться останньою, який поцілунок чи обійми.
Тож про свій душевний біль Любов Василівна написала ось такий вірш-сповідь:
Коли в сім′ї є чоловік –
То жінка квіткою буяє,
А як лишається сама –
То, мов билиночка, згасає.
На крилі лелечім щастя
Відлетіло в дальню путь,
Та усе, що було добре,
Ні на хвильку не забуть.
Наступила вже для мене
Пора смутку і журби,
Не з′являється усмішка,
Не співаються пісні.
Не луна вже слів ласкавих,
До грудей ніхто не горне,
А на серці пустка й туга,
Що щодня душа говорить.
Душу висушили сльози,
Біль не хоче відступить,
І така буває туга,
Що не хочу навіть жить.
Я звертаюсь до жіноцтва:
Кожною миттю дорожіть,
Бо без чоловіка поруч
Дуже важко в світі жить.
Не сваріться без потреби,
Не кричіть через дрібниці,
Краще щиро обійміться,
Помиріться, як годиться.
І дивіться ви щоразу
У кохані, рідні очі,
Пригорніть, чоло погладьте
І скажіть слова пророчі.
Слово тепле, слово ніжне
Подаруйте в майбуття,
Бо не знаємо, що завтра
Приготує нам життя…
Ми щиро дякуємо вам, Любове Василівно, за вашу сповідь, щирість і за бажання допомогти іншим своєю життєвою порадою. Сподіваємося, що й надалі наш клуб відкритих сердець буде поповнюватися новими історіями, новими спогадами та новими щирими листами. І просимо вас, дорогі читачі, залишатися разом із нами в наступному півріччі. Передплачуйте газету «Твоє життя». Також неймовірні історії ми розповідаємо в газеті «ДУХОВНІСТЬ» (Передплатний індекс 86 802). Радьте ці видання своїм друзям, знайомим, сусідам. Бо це не просто газети. Це віддушина для зболілих сердець. І обидві газети стануть вашою підтримкою у найважчі миті та допоможуть проживати самотність у колі людей, які вас розуміють…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.