Син не підняв телефона – і втратив маму назавжди
У невеличкій кав?ярні, сховавшись від вечірньої мряки, сиділи двоє – Олег і Артем.
Вони були давніми друзями. Тож, хоч і зрідка, але таки виривалися з робочої метушні, щоб десь разом випити кави, розпитати про життя, розказати новини, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«Задовбала…»
Артем – високий, красивий, у дорогому костюмі і з модним годинником. Але вигляд мав утомлений. Бо виконавчий директор на фірмі – то вам не що-небудь.
– І скільки відвалив за нього? – запитав Олег, поглядом вказавши на новий Артемів айфон.
– Та «дофіга». Але ж сам знаєш: статус вимагає, – пояснив Артем і вдоволено провів рукою по гладенькому склу смартфона. В ту мить телефон завібрував, і на екрані засвітилося «МАМА».
– Можеш підняти, я почекаю, – сказав Олег. Та Артем сердито натиснув кнопку «відхилити» і процідив крізь зуби:
– Задовбала…
Олег здивовано глянув на товариша. Помовчав. А потім перепитав:
– Мама?
– Ага, – хмикнув Артем. – І так цілими днями! То їй здалося, що кран потік. То хоче запитати, чи не забув я шапку, бо зранку вже заморозки. То просто «зайди, синку, я супу зварила»!
Артем аж розчервонівся, розповідаючи про маму:
– У мене справ – нема коли голови підняти! Робота до сьомої. Потім спортзал, дівчина... А мама – як не розуміє: «Ну, зайди. Хоч на годинку». Чуєш? Та я за ту годинку краще пару баксів зароблю!
– То ти що – взагалі маму не провідуєш? – перепитав Олег.
– Та ні, на вихідні заїжджаю. Бо самому не хочеться їсти готувати. Але ти знаєш: п′ять хвилин її слухаю – і вже нерви беруть: бо нащо мені, скажи, знати, які ціни на базарі, скільки їй субсидії дали чи що в сусідньому під?їзді померла тьотя Таня, яка колись позичала мені костюм Зайця на Новий рік?
– Ну, а про що вона має з тобою говорити – про коливання на фінансовій біржі? Чи про вартість тонни нафти? – спробував Олег заспокоїти друга.
– Але ж вона повторює одне й те саме по п′ятому колу: про свої болячки, про сусідку, якій зробили «хімію» від раку, про якісь там акції в магазині! А мені це не цікаво від слова «взагалі»! – емоційно продовжував Артем.
Зрозумів, та було запізно
Олег повільно опустив чашку. Тепер його погляд був уже не просто спокійним, а навіть сумним. Чоловік дивився повз плече Артема, де у вікні розпливалися вогні осінніх ліхтарів.
– Даремно ти так, – тихо промовив. І в словах друга Артем відчув нотки докору.
– А що не так? – почав виправдовуватися. – Я ж люблю її! Просто часу не маю. Вона собі на пенсії, а мені ще ого-го скільки «пахати», щоб так само сидіти і байдики бити.
– Ти знаєш, а я багато розмовляю з мамою, – промовив Олег. – Дуже багато… Кожного разу, коли чи робота дістала, чи з дружиною посваримося, їду до мами.
– І з яких-то пір ти став такий святий? – Артема аж перекосило. – Прямо ідеал сина!
Олег гірко усміхнувся. Хитнув заперечливо головою:
– Ні. Я такий же, як ти. Може, навіть гірший. Бо теж колись сердився. Теж не піднімав телефона. Думав, у мене роботи вище від голови, а тут мама зі своїми вічними проблемами. Одного дня, коли в мене була зустріч із закордонними партнерами, мама разів п?ять дзвонила... Я все не піднімав телефона. А коли нарешті її набрав, то замість запитати, що сталося, гаркнув у слухавку: «Зайнятий. Наберу, як звільнюся». І…
Олег стиснув кулаки, аж пішов хрускіт. Очі заблищали, наповнившись сльозами. І Олег продовжив:
– Після того випадку я завжди йду до мами. Коли тяжко на душі. Коли проблеми, і не знаю, в кого запитати поради.
– І що – помагає? – з недовірою перепитав Артем.
– Ти знаєш, поруч із мамою реально стає легше. Просто розкажу їй про свій день. Про ті самі «дрібниці», що й вона мені колись. І здається – наче камінь із душі впав.
– А ти друже, мене дивуєш! – засміявся на такі слова Артем. – Твоя мама, мабуть, щаслива, що має такого сина.
– Не знаю… Вдивляюся в портрет на її могилі і сподіваюся, що ТАМ їй добре…
Якби знайшов час, була би жива…
Запала тиша. Артем згадав, що бачив у фейсбуці якийсь допис зі співчуттями. Але ж, як завжди, не мав часу вчитуватися, що й до чого. Його рука мимохіть потягнулася до телефона, де на екрані все ще світилося нагадування «Пропущений виклик». І якось так щемко стало на серці. Так соромно за себе. За свою невдячність. За те, що має час на все: спортзал, коханку, але тільки не на маму.
Ніби прочитавши думки Артема, Олег почав згадувати:
– Мама померла у червні. Якраз та Трійцю. Ще звечора я обіцяв їй перенабрати, коли звільнюся. Але мого дзвінка мама так і не дочекалася… – і скупа сльоза скотилася по щоках Олега. – Лікарі сказали, інсульт. Коли мамі стало погано, вона набирала мене. Мабуть, хотіла, щоб приїхав. А я… Я був зайнятий… Якби підняв трубку, та вислухав, та викликав «швидку»… Може, мама зараз була би жива… Кожен день про це думаю. Кожен день мучить совість…
– Слухай, що сталося, те сталося. Минулого не вернеш, – пробував заспокоїти Артем.
– От у тому й біда… Як колись казала моя мама: буде каяття, та не буде вороття…
Запала мовчанка. А потім Олег, якому стільки часу не було з ким навіть виговоритися, зізнався:
– Аж коли мами не стало, я зрозумів, наскільки вона була мені дорога. Як мені тепер не вистачає навіть її історій про ціни на базарі, про сусідську кицьку чи чергу в поліклініці. Не повіриш, та коли в мене якісь проблеми – з дружиною чи на роботі, то навіть не маю, до кого подзвонити і вилити душу. Бо тільки мама завжди мала час для мене. Навіть якщо нічого не радила, то завжди вміла вислухати. А це, як виявилося, – так цінно в житті… Я б усе на світі віддав, щоб знову почути маму, її голос, її таке лагідне «синку»…
Друзі замовкли. Глянули на екран Артемового айфона, який усе ще нагадував про «пропущений виклик». І Олег продовжив:
– Колись у мене кожен день світилося таке сповіщення. Якщо за весь день я так і не знаходив час передзвонити, то мама ввечері сама писала мені: «Мабуть, у тебе знову багато роботи? Вибач мамі, що тебе відволікає. Просто я дуже тебе люблю, моє сонечко…» Тепер ніхто не пише таких слів. І єдине гріє мені душу – ті мамині повідомлення, які не встиг витерти з телефона.
…Кава давно схолола. А друзі все не йшли. Бо тільки зараз вони зрозуміли, що кожен пропущений дзвінок від мами – це ті слова, які ти можеш ніколи більше не почути. Це те тепло, якого можеш ніколи більше не відчути…
Цінуйте батьків, бо вони не вічні
У шаленому ритмі життя молодь думає, що батьки – вічні. Що нікуди вони не дінуться і будуть завжди чекати.
Молодь думає, що ще встигне заїхати до мами з татом. Десь, потім, коли буде менше роботи і домашніх клопотів. Що «десь завтра» точно знайде час, аби провідати батьків, поговорити, вислухати.
Бо насправді1 батькам треба зовсім небагато: трішки уваги, трішки обіймів, трішки тепла. Чи навіть такого простого: «Привіт, мамусю! У тебе все добре?» Бо телефонний дзвінок – це всього хвилинка часу, але для мами з татом – то радість на весь день. Чи тиждень. Чи навіть місяць…
І якщо мама з татом вам телефонують, знайдіть час їх вислухати. Коли ви постарієте – зрозумієте, як то важливо: відчувати свою потрібність дітям. А ще – пам?ятайте: ніхто з нас не знає, який із маминих дзвінків може виявитися останнім…
Оксана Бубенщикова
…Зачепила ця розповідь? Тоді вам точно сподобається і газета «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради». Ми друкуємо в ній сповіді людей, неймовірні зізнання, вражаючі випадки.
Ця газета продається на розкладках преси. Ви також можете її передплатити за індексом 76 305 (Каталог видань України). А хто надішле передплатну квитанцію – візьме участь у розіграші 2000 гривень. Так що чекаємо на вас!
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.