Іще студентом пішов на фронт, три роки потерпав від панічних атак, а нині помагає побратимам у тилу

Навіть той, хто пройшов війну, не завжди проходить бюрократію тут, у глибокому тилу. А своє право на повноцінне повернення мусить виборювати щодня.

Як швидко може ветеран адаптуватися в мирному житті? Чому не всім вдається знайти роботу? Та як військовим і цивільним навчитися жити без образ та звинувачень? Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Про це говоримо з 32-річним Андрієм Козирем на псевдо Самбо – сержантом 3-го армійського корпусу, який нині розбудовує «Ветеранський корпус Волині».

– Андрію, чим ви займалися до того, як у 20 років пішли добровольцем в «Азов»?

– Я сам лучанин. Закінчив школу № 2. Займався бойовими мистецтвами. Був студентом факультету фізичного виховання Волинського національного університету імені Лесі Українки. Але на четвертому курсі вирішив: якщо в Україні війна, мій обов?язок бути на фронті. І оскільки тоді вже багато моїх друзів воювали в «Азові», то саме в цьому підрозділі я й відслужив два роки.

– Із початку повномасштабної війни ви знову повернулися на фронт?

– Так, покинув роботу в особистій охороні. Спочатку пішов у нашу волинську 100-ту бригаду. А на Бахмуті вже був у складі 3-ї штурмової. Брав участь у боях за Бахмут, Авдіївку. Після Авдіївки нас перекинули на Харківський напрямок. Там був до 2025 року. Я досі діючий військовослужбовець 3-го армійського корпусу, сержант.

– Але свої обов’язки виконуєте вже в Луцьку?

– Так, громадська організація «Ветеранський корпус Волині» займається всіма питаннями ветеранів. Ще один наш напрям – робота з молоддю. Бо тих військових, які вже не можуть захищати Україну, хтось має замінити. Бо навіть коли зупиниться активна фаза війни, боєздатна армія Україні завжди буде потрібна.

– Які потреби у ветеранів сьогодні особливо гострі?

– Забезпечення житлом, працевлаштування, фінансова підтримка на той період, коли людина вже звільнена зі служби, але ще не має пенсії, не працевлаштована і при цьому потребує коштів на реабілітацію та базові потреби. Бо зараз у такий перехідний період ветеран залишається сам на сам.

– Скільки часу йому потрібно, аби адаптуватися бодай психологічно до життя поза фронтом?

– Мінімум рік. Бо буває: ветеран ніби добре почувається, а через три-чотири місяці починає проявлятися посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Особисто в мене через три місяці, коли я прийшов у мирне життя, почалися жорсткі панічні атаки. Тіло абсолютно не слухалося. Я три роки з цього виходив: безперервні військові госпіталі, крапельниці, різні процедури. І не всім вдається вибратися з цього. Багато моїх друзів закінчили життя самогубством.

– Як проявляється панічна атака?

– В мене дуже скакали тиск і пульс: то 40 ударів за хвилину, то різко 180. Я задихався, думав: от зараз і вмру. У когось виникають страхи, ніби його переслідують, хочуть отруїти. Хтось не може і кроку ступити, бо тіло не хоче слухатися.

– Як пояснюють лікарі таку реакцію організму?

– На фронті організм постійно перебуває у стресі, на адреналіні. Це інстинкт самозбереження в максимально небезпечних умовах. І коли людина потрапляє в мирне життя, нервова система вже не знає, як поводитися. Тому ПТСР є десь у 70 відсотків моїх побратимів. Багато хто не може з цим справитися, сідає на алкоголь, наркотики. Це ду-у-уже серйозна проблема.

– Спорт може замінити екстремальні обставини, щоб скинути зайвий адреналін?

– При ПТСР треба бути дуже обережним зі спортом, спостерігати за реакцією організму. Бо комусь це помагає, а комусь і шкодить, оскільки під час інтенсивних занять, азарту стимулюється вироблення адреналіну.

– А що допомогло особисто вам?

– Перше – я зайняв себе роботою. Пішов працювати. І це, скажу вам, було нелегко – працювати, коли в мене все це загострювалося. Також у мене були басейн, водні процедури. Можна пробувати різні типи масажу, дихальні практики. Комусь гарний результат дає відпочинок із сім’єю чи побратимами.

– Але це не всім допомагає?

– Ні. Тому, на мою думку, військового після звільнення треба обов’язково, я б навіть сказав – примусово, перевіряти на психологічний стан. Бо від цього напряму залежить і його фізичне здоров’я. Я знаю купу людей, ветеранів, які ніколи в житті не курили, не вживали, а в них виявляли цироз печінки, захворювання серця, навіть онкологію. Все це наслідки хронічного стресу, в якому людина живе на фронті.

– Чи якісно в нас проводять реабілітацію?

– Я лежав у ветеранському госпіталі на Кічкарівці в Луцьку. Там, в принципі, все було досить добре. На проспекті Волі є реабілітаційний центр. Наскільки знаю, там теж непогані умови для реабілітації, – продовжує Андрій Козир (у центрі на фото).

– А як із оформленням документів?

– Дуже багато ветеранів здаються саме на бюрократичних процесах: оформленні посвідчення, інвалідності, встановленні групи. Лікарські комісії, буває, ставлять третю, хоча там друга. Вимагають поновлювати першу групу, коли в людини дві ноги відірвало.

– Як би можна було вирішити цю проблему?

– Зараз деякі бригади впроваджують свої комісії ВЛК і «ведуть» свого бійця. Так само є фахівці супроводу бригад. Тобто не боєць, а відповідні люди на посадах займаються його питаннями.

– «Ветеранський корпус Волині» теж цим займається?

– Так, у нас є фахівці супроводу, називаються «Янголи». Але таких фахівців украй мало. З Луцької громади на сьогодні мобілізовано 28 тисяч людей. Тобто ви можете уявити, яка це буде кількість ветеранів. З Третього армійського корпусу, де я служив, – більше від тисячі – з Луцької громади. І всі вони потребують підтримки, консультації. Так, департамент з питань ветеранської політики Луцької міської ради і його керівник Олег Кобилинський багато робить для ветеранів. Але таких спеціалістів треба набагато більше, ніж є зараз.

– Ще одне питання – стосунки із сім’єю, сусідами, знайомими. Як цивільним спілкуватися з ветеранами?

– Насамперед – НЕ жаліти. А ще – розуміти: і в цивільному житті люди є хороші та не дуже, і на передовій. Хтось мотивований, достойно поводився і на фронті, і після звільнення. А є асоціальні особи: мають залежності, не були хорошими бойовими одиницями і після звільнення поводяться негідно: мовляв, «я воював, мені все можна». Навіть якщо людина пройшла фронт, це не дає їй права бити дружину чи дітей, обзивати сусідів, заявляти, що їй хтось щось винен. Ветеран має бути лідером, прикладом для інших. А інакше він просто принижує гідність справжнього воїна.

– А які слова або вчинки цивільних ображають ветеранів?

– Має бути повага до військових та їхніх родин. От був випадок з сином загиблого прикордонника. Хлопець їхав із Ковеля на навчання, але водій висадив його з маршрутки. Це приниження. Тому ветерани зібралися і пояснили водієві, як не треба робити.

– Особисто вас якісь моменти тригерили?

– Російськомовні музика, відео. Діти, молодь сидять у «ТікТок» і споживають цей контент, навіть не розуміючи, що все це психологічна робота кремлівських спецслужб, аби українці сприймали російськомовне як щось класне і круте. Тому в кожній сім?ї, в кожному освітньому закладі це треба пояснювати дітям, підліткам. А інакше – за що ми воюємо і хто наш ворог?

– Уявімо, ветеран уже пройшов реабілітацію, чи кожен готовий іти на роботу?

– Проблема в тому, що коли військовий отримує по 120 і більше тисяч гривень, то вже не хоче йти на зарплату у 20 тисяч. Тому хтось обирає оборонну промисловість: там і хороші зарплати, і залученість до оборони країни.  Багато хто йде в автомобільну сферу.

– А ветеранські програми для відкриття власного бізнесу?

– Не кожен ветеран відповідає критеріям відбору на бізнес-грант. Не кожен готовий взяти на себе такі податкові навантаження. І коли держава в особі податкової витягує з бізнесмена все до останньої гривні, то хто буде відкривати той бізнес?

– Чи достатньо підтримує ветеранів Луцька громада?

– Звичайно, завжди хочеться більше. Але маємо підтримку і бізнесу, і благодійних фондів, і медіа, і, звичайно ж, департаменту з питань ветеранської політики. Щоб така співпраця була ще дієвіша, всі ветеранські спілки та організації об’єдналися в координаційний штаб. Туди ввійшли представники 14-ї бригади, бригади «Любарт», 3-го армійського корпусу, ССО, «Вовків Да Вінчі», «Омеги», «Альфи», 6-го прикордонного загону.

При Луцькій міській раді є Рада ветеранів, в яку я так само входжу. І саме вирішують, на які потреби армії спрямувати кошти міського бюджету, – а це 25 мільйонів гривень щомісяця. Навіть не всі міста-мільйонники виділяють стільки грошей на підтримку фронту. І коли хтось там критикує: мовляв, нащо робити дороги, краще купити дрони, то я запитаю: а як тоді ті дрони довезти? Тил повинен нормально жити, працювати, і тільки так зможе забезпечувати наш фронт.

– Насамкінець: що порадите, аби цивільні і військові краще розуміли одне одного, підтримували і громада від того ставала міцнішою?

– Тут усі мають бути залучені. От недавно ми проводили пікнік для ветеранів і їхніх сімей, сплави річкою Стир, але дуже багато цивільних долучилося. І такі заходи зближують, дають змогу поспілкуватися. Спільні лекції, перегляди фільмів помагають цивільним і ветеранам краще розуміти одне одного.

Я є віцепрезидентом Федерації міста Луцька зі змішаних єдиноборств, тому працюємо і в напрямку спорту, проводимо турніри. Вони теж помагають руйнувати стіну нерозуміння, образ, відсторонення, які є між цивільними і військовими.

– Та й наша з вами розмова, сподіваюся, теж стане кроком до зближення.

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.