8 Березня: святкувати чи ні?

Хтось із наших читачів досі сприймає 8 Березня як «свято весни і краси». Хтось переконаний, що це пережиток радянщини, який треба викинути у смітник історії.

Але з’ясуймо, звідки прийшла ця традиція, який зміст принесла. І висновки хай кожна з нас робить сама, - інформують у газеті «Твій вибір».

Як у СРСР «прихватизували свято»

Щоб виборювати у чоловіків свої права, жінки почали об′єднуватися понад 100 років тому. Вони вимагали дозволу здобувати вищу освіту, обирати собі роботу, будувати кар′єру й самостійно заробляти гроші.

Під час чергової такої конференції 1910 року жінки зібралися в Копенгагені (столиці Данії), і німецька активістка Клара Цеткін запропонувала підібрати в календарі дату, аби щороку відзначати день солідарності жінок у боротьбі за свої права. Учасниці підтримали пропозицію. А згодом цією датою стало 8 березня. Тобто свято виникло задовго до того, як його почали використовувати більшовики у своїх політичних цілях.

Згодом ООН також визнала офіційним Міжнародний день боротьби за права жінок. Щороку його відзначають під гаслами – за рівну оплату праці, за участь жінок у прийнятті рішень, проти насильства тощо.

Але в Радянському Союзі саму суть цього свята змінювали, залежно від потреб партії та чоловіків, які там керували. Треба жінок затягнути на важку роботу оборонної промисловості – вже до 8 Березня листівка із зображенням жінки біля заводського станка. Треба підняти народжуваність у країні – вже на 8 Березня листівка з домогосподаркою, яка піклується про свою велику сім′ю.

1965 року цей день зробили вихідним. Уже ніхто не згадував про «боротьбу жінок». Бо в СРСР і так усі були «щасливі». Закріпилася традиція дарування квітів і тортів. Чоловіки один день на рік робили жінці свято – виконували хатню роботу. А потім в анекдотах додавали, що «за рахунок жінок і чоловіки нап′ються».

Чоловіки віками вважали нас розумово відсталими

А тепер – до головного: за що САМЕ жінки борються і які їм іще права потрібні?

Насправді дуже багато речей, які сьогодні здаються нам звичними, колись були немислимими. До прикладу, 130 років тому чоловіки забороняли жінкам здобувати вищу освіту. І уродженка Тернопільщини Софія Окуневська, щоб стати першою в Україні лікаркою-гінекологинею, мусила їхати аж до Швейцарії, де жінкам уже дозволили навчатися в університеті.

А згадаймо українку Олену Степанів. Майже 100 років тому про неї писала вся Європа. Бо Олена під час Першої світової війни добилася права служити в легіоні Українських Січових Стрільців і навіть здобула офіцерське звання старшини, що вважалося тоді нереальним! Бо, як любили повторювати німці, життя жінки – це три «К»: кухня, кірха і кіндери (тобто діти).

Довгий час жінка не мала права подати на розлучення. Навіть якщо чоловік бив її чи принижував. А коли таки наважувалася піти від чоловіка, то втрачала всі права на дітей. В багатьох країнах жінка, виходячи заміж, автоматично втрачала право розпоряджатися своїм майном. Не могла самостійно відкрити рахунок у банку чи отримати кредит без підпису батька або чоловіка. Таке право з’явилося в деяких західних країнах лише в 1960 – 1970-х роках.

У багатьох країнах жінка не могла подорожувати без дозволу чоловіка, не могла самостійно винайняти житло, не могла прийти до кафе й замовити каву без супроводу чоловіка чи батька. Та що там: навіть носити штани жінкам було зась! Одягнеш штани – і тебе не впустять до офіційних установ.

Відкрити власну справу без дозволу чоловіка теж було неможливо. Підписувати контракти – аналогічно. І те, що сьогодні жінка може бути успішною бізнес-леді, активною громадською діячкою, мати власні гроші і самостійно ними розпоряджатися – це результат тривалої боротьби жінок.

Упродовж віків чоловіки вважали жінок інтелектуально обмеженими. Були переконані, що мозок у жінок менший, ніж у чоловіків, тому не допускали до участі у виборах. Щоб добитися свого права брати участь у голосуванні, жінки виходили на марші, зазнавали арештів, на знак протесту голодували. А в США під час демонстрацій чоловіки-поліцейські навіть били активісток!

Та жінки домоглися і свого права брати участь у виборах, а з часом – і висувати свої кандидатури. Тож те, що сьогодні жінки працюють у Верховній Раді та в уряді, очолюють міжнародні структури й керують державами, – це теж результат нашої майже 150-річної боротьби.

Сьогодні це звучить абсурдно, але в Україні лише 2017 року скасували перелік із майже 450 професій, «заборонених» для жінок. Тож українки тепер законно можуть працювати і водіями комбайнів та фур, і машиністками метро.

Жінка досі тягне на собі більшість роботи

То нащо нам далі боротися, якщо вже й так маємо достатньо прав?

Насправді багато жінок усе одно почуваються нижчими за чоловіків. Вважають нормою брати на себе всю відповідальність за дітей, за побут і при цьому так само, як чоловік, ходити на роботу й заробляти гроші. У жодному законі не написано, що саме жінка повинна прибирати, прати, мити посуд, купувати продукти й готувати їсти. Дослідження показують, що жінки виконують майже 75% неоплачуваної домашньої роботи, тоді як чоловіки – лише 25%. І при цьому жінка так само має 8-годинний робочий день. То чому має, прийшовши додому, майже все тягнути на собі?

Але безкінечна робота вдома – то тільки вершина суспільної несправедливості. Є держави, де жінці навіть зараз, у ХХІ столітті, заборонено виходити на вулицю без супроводу чоловіка, з’являтися в громадському місці без закритого обличчя. Недавно в Ірані поліція до смерті забила 22-річну дівчину, бо вона нібито неправильно носила хіджаб. І коли іранські жінки після цього вийшли на протест, багатьох із них чоловіки-поліцейські арештовували, навіть засудили до тривалих термінів ув’язнення. Бо де ж – жінки посміли заявити про свої права!

В Афганістані після повернення до влади руху Талібан чоловіки позбавили жінок права навчатися в університетах, працювати в багатьох сферах, відвідувати парки, спортзали, подорожувати без чоловічого супроводу.

В деяких країнах жінка досі не має права ходити на вибори, подавати на розлучення, а свідчення жінки в суді має меншу юридичну вагу, ніж свідчення чоловіка. Особливо обурюють закони, за якими чоловік, зґвалтувавши жінку, не буде покараний, якщо одружиться зі своєю жертвою. І ніхто з чоловіків-суддів не запитує: а чи хоче цього жінка?! І як їй потім жити з цим ґвалтівником?!

Тому насправді боротьба жінок за свої права триває досі. І 8  Березня – це не про гілочку мімози. Бо квіти жінці можна дарувати будь-якого дня. 8 Березня – це про усвідомлення жінки, що вона абсолютно рівноправна з чоловіком. Що догляд за дітьми – це відповідальність, навпіл поділена між мамою й татом. Що домашня робота має однаково ділитися між чоловіком та жінкою. Що коли чоловік іде відпочити з друзями, жінка так само має право проводити час із подругами. І так само має право навчатися, професійно зростати й бути фінансово незалежною, а не запхнути себе у трикутник «кухня-кірха-кіндер», а потім ще й дякувати чоловікові, що не покинув і не пішов до красивішої й успішнішої.

Ну, а чи святкувати 8 Березня і як саме – вирішувати кожній із нас. Бо це теж наше право…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.