Майже рік батьки чекали, щоб поховати останки сина, – шматочок обпаленого хребта

Цю історію неможливо розповідати без сліз, стільки в ній болю.

Але ще більше в ній – любові. І саме вона допомагає Ользі Гряник триматися за життя, втілювати мрії сина і всьому світу розповідати, яким Героєм був та назавжди залишиться її Саня… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Гризла совість, аж поки не пішов у військо

Киянину Олександрові Грянику було 20-ть, коли  росія почала війну проти України. Тож іще 2014-го хлопець, будучи на останньому курсі університету, хотів приєднатися до війська.

– Тоді він мені сказав: «Мамо, я розумію, що тобі важко, але хлопці пішли ж. І в кожного з цих хлопців є така сама мама. І вона теж переживає, – згадувала Ольга Гряник в інтерв′ю «24 каналу». –  Я тоді подумала, яка в мене мудра дитина. Мудріша за мене. Бо я думаю тільки про себе, але кожен хлопець, який пішов на війну, теж має маму, яка за нього переживає.

Того року Сашко пошкодував маму й не пішов на фронт. Але натомість замкнувся у собі, став якимось чужим. Коли Ольга спробувала поговорити з ним, він сказав: «Мам, дивися: хлопці там воюють, а я сиджу тут на кухні, їм полуницю і почуваюся гівном».

Після того Ольга зрозуміла: не треба далі тримати сина біля себе. І 2015-го він таки приєднався до полку «Азов».

Заради побратимів пішов на смертельний ризик

Шість років у війську дуже змінили Олександра. Він став геть іншою людиною – дорослою, мужньою. Хоча батькам розповідав, нібито весь час на навчаннях, та насправді воював на Світлодарській дузі.

Коли батьки стали вмовляти сина бодай трохи пожити цивільним життям, він послухав. 2 лютого 2022-го повернувся до Києва. А 24 лютого батьки вже проводили дитину на тролейбус. Син просив не плакати. Проте в самого очі були мокрі.

– Того ранку син розказав мені, що мріє написати книгу «про війну на власні очі», – згадує мама. – Але так і не встиг…

Спершу Олександр вибивав ворога з Київщини: Буча, Ірпінь, Гостомель. А потім не зміг не погодитися, коли почув, що побратимам із «Азову» потрібна допомога в оточеному Маріуполі. Тож, попри те, що це був «квиток в один кінець», Олександр погодився стати частиною секретної операції Головного управління розвідки «Небо».

Гелікоптерами прямо над головами росіян наші хлопці летіли на дуже низькій висоті, майже по деревах, щоб радари ворога їх не помітили.

Першого ж дня в Маріуполі Олександр отримав поранення. Але від евакуації відмовився: «Не для цього я сюди прибув, щоб назад летіти».

8 травня 2022 року, якраз у День матері, Ольга Гряник отримала від сина сповіщення: «Люблю тебе! Ти – найкраща!» Але жінка навіть подумати не могла, що слова, сповнені такої любові, син писав не на Київщині, де мав би бути, а в окупованому Маріуполі.

Повідомлення прийшло. А через дві години в бункер «Азовсталі», де був із побратимами Олександр, росіяни скинули фосфорну бомбу…

Тоді вони вбили більше від 70 українців. Наші захисники згоріли живцем. Військові, які хотіли евакуювати тіла побратимів, не могли три дні зайти до бункера, бо від фосфору там так усе горіло, що плавилося навіть залізо. А коли вогонь урешті загаснув, то останки бійців буквально розсипАлися, щойно їх брали до рук.

Спершу мозок відмовлявся вірити

Увесь той час Ольга не знала, де насправді її дитина. Тому, коли в соцмережах побачила новину одного військового про загибель побратимів і на фото помітила свого Сашу, то подумала, що це якась помилка. Бо ж син казав, нібито в лісах Київщини.

Потім вона з чоловіком відкидали звістку про загибель дитини, допоки не побачать тіла. Батькам стали пояснювати, що тіла може й не бути. Бо це ж фосфорна бомба. Але з полону вийшов побратим Олександра, сказав, що бачив ті останки, і…

«Напевно, це дико звучить, але для нас та звістка була святом. Бо то була наша надія повернути останки дитини. Хоча б щось...» – згадувала Ольга.

Далі були вісім місяців пошуків. Патронатна служба, використовуючи ДНК-тести, таки знайшла невеликий шматочок хребта, який обгорів, і ще частину останків Олександра, спаяну з іншим тілом. Після того було ще два місяці очікувань. І врешті через 10 місяців після загибелі сина батьки змогли його поховати.

«Спасибі, сину»

Після втрати дитини Ольга жила, наче в тумані. Але потрохи почала спілкуватися з іншими мамами, чиї діти загинули на війні, зникли безвісти чи в полоні. І саме в них знайшла розуміння та підтримку.

Разом вони ходять на акції та до шкіл, де розповідають про своїх дітей. Разом відвідують арттерапію та вибираються на відпочинок.

– Ми фактично щодня спілкуємося. Підтримуємо пам′ять про наших дітей. І це дає сили. Бо ти йдеш і робиш заради них. Це тепер єдиний сенс нашого життя, – зізналася жінка.

Оскільки Олександр дуже любив гори і мріяв підкорити Еверест, то щороку 9 травня, на другий день його роковин, батьки їдуть до Карпат і підкорюють одну з вершин – на згадку про сина.

А ще – Олександр таки підкорив Еверест. Українська альпіністка Тоня Самойлова піднялася на цю вершину та своє сходження присвятила Гряну. І його фото, яке побувало на Евересті, вона привезла до України й подарувала батькам.

Ольгу також дуже підтримують ті хлопці й дівчата, які в пам′ять про Олександра піднімалися з його батьками в гори.

– Вони такі чудові. Приходили до мене на день народження. Якщо я маю питання щодо інтернету або ще чогось, то телефоную до них, і вони поможуть, підкажуть, – усміхається Ольга. – Після загибелі сина я втратила цілу свою планету, але натомість отримала багато маленьких зірочок. Кожна з них – частинка моєї дитини. Вони – неймовірні, і я знаю, що це Санька мені їх посилає...

…Колись, розповідаючи про щось, Ольга завжди дякувала Богові. А тепер, коли стається щось хороше, навіть якщо воно дріб?язкове, вона піднімає очі до неба і промовляє: «Спасибі, сину».

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.