«Коли я вмирала від раку, Бог послав мені іконку для спасіння»
У час важких випробувань нам усім треба відкривати Богу своє серце. Аби Він завжди був із нами та зцілював усі наші рани – душевні й тілесні.
Колись я була атеїсткою. Але тяжка хвороба привела мене до Господа. Він пробачив усі гріхи мої. І я хочу поділитися з вами, дорогі читачі газети «Духовність», своєю історією… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Як мене не стане, приведи собі жіночку»
Ми з чоловіком живемо в селі. Я на той час працювала вихователькою в садочку. Чоловік – у колгоспі трактористом. Мали четверо діток. Старшому було 12-ть, а найменшій – усього три. Ми ще доглядали хвору чоловікову маму.
Мене як працівницю садочка направили до райцентру на профогляд. Я думала, випишуть «бумажку», та й приїду ввечері додому. Але в мене зразу були погані аналізи. Лікарі послали на додаткове обстеження. І в мене виявили злоякісну пухлину.
Що я тоді пережила – словами не передати! Думала не про себе – про рідних. Кому мої сирітки будуть потрібні? Як тяжко доведеться чоловікові Володі: і мама хвора, і четверо дітей. Пам’ятаю, сидить він у палаті біля мого ліжка, а я кажу: «Володю, як мене не стане, приведи собі жіночку…» Вже не буду називати, кого саме з нашого села я підібрала. Володя обійняв мене тоді, і ми разом сильно плакали.
Утратила грудь і пройшла «хімію»
А через тиждень, у суботу, Володя приїжджає з дітьми провідати мене, і дістає з кишені маленьку іконку. «То я в автобусі їхав. А перед нами чоловік сидів. Почув нашу розмову з дітьми і каже: «Хай ваша мама щодня молиться до Богородиці», – і простягає цього образка.
На той час я не знала молитов. Але коли Володя з дітьми пішов, я взяла іконку, подивилася в очі Богородиці, і з моїх очей полилися сльози. Звідкись на устах з’явилися слова прохань. Я благала Матінку Божу: «Заради моїх діток – урятуй мене!»
Десь через тиждень щоденних молитов у моєму серці поселився спокій. Я не була впевнена, що виживу, але відчувала: все має бути добре.
Мені ампутували грудь. Я пройшла всі сеанси хіміотерапії. Коли було дуже погано – думками зверталася до Господа і Матінки Божої. Уявляла, що лишаю своє тіло, сповнене страждань, і душею піднімаюся на небеса. Після того легше ставало під час «хімії».
А коли бліда, худа і без волосся я повернулася додому, то перше, що попросила чоловіка, – відвезти мене до церкви.
Господь помагає нам руками простих людей
Це було якраз на свято Миколая-Чудотворця. Тоді вся моя сім’я перший раз посповідалася і причастилася. Якщо чесно, я прийняла ці таїнства, бо готувалася вмирати і хотіла очистити душу, щоб далі жити на небесах і звідти помагати дітям та чоловікові.
Ви можете не вірити, але після першого ж причастя мені зразу стало легше. Додому чоловік підвіз мене, але я знайшла сили наварити супу. Пам’ятаю: піднесла ложку до губів, глянула, як мої діти наминають за дві щоки, і аж розплакалася. Бо не думала, що доживу до того моменту.
Я тоді попросила: «Боже, якщо Твоя ласка, дай мені ще трошки часу, щоб вивчити з дітками колядку». Потім попросила, щоб Він допоміг перший раз відсвяткувати сім’єю Різдво.
Коли прийшла весна, моя душа теж ніби розквітла. В якийсь момент я навіть злякалася. Бо казали, нібито саме перед смертю онкохворим стає краще, а потім вони різко вмирають. Тому я продовжувала молитися. Чоловік випросив у колгоспі машину, і на вихідні ми їздили по церквах, монастирях. Замовляли там службу. І Господь дав мені силу навіть пасочок напекти на Великдень.
Увесь той час я не переставала лікуватися. І хочу на тому наголосити онкохворим. Бо Господь нас рятує руками простих людей. Уже зараз я розумію, що той чоловік в автобусі, який через Володю передав мені іконку, – то був посланець Божий. І насправді, коли я вмирала від раку, то сам Господь послав мені іконку для спасіння. Тому важливо дослухатися до порад людей, довіритися лікарям. Можливо, саме їхніми устами та їхніми руками Господь хоче подарувати нам зцілення.
…З того часу, як я одужала, минуло 32 роки. Я не забуваю щороку здавати аналізи, робити УЗД. А Всевишній помагає мені знайти час і гроші для обстеження. Бо наше здоров’я – то передусім відповідальність нас самих. А Бог помагає вже там, де медицина безсила.
І сьогодні я вже своїм онукам розповідаю, як їхню бабусю Боженько врятував колись від страшної хвороби. Зараз моїй онучці Єві п’ять рочків, але вона вже знає напам’ять «Отче Наш» і «Богородице Діво, радуйся». Якби ви бачили, як гарно вона складає ручки поперед себе! І кожного вечора ми разом молимося…»
Розповідь Світлани Власенко
записала Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.