Може, не картоплю краще садити, а лаванду?

Скільки працювала сім’я Качурів, аби мати найбільше в Україні поле лаванди… Колись Юрій та Мирослава Качури займалися будівельним бізнесом. Мали у місті Перечині магазин і продавали в ньому будматеріали.

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

– Але задоволення від того бізнесу було таке собі, – зізнається пан Юрій. – Цілий день ходиш весь у цементі, в сумішах. Увечері прийдеш додому, то цемент навіть із носа видуваєш.

– Та й конкуренція з часом почала заважати, – додає його дружина Мирослава. – Коли ми тільки відкрили магазин із будматеріалами, то в місті було таких три. А через сім років їх з’явилося півтора десятка. Тож очікувати на нормальні прибутки було складно.

«Три рази нас обманули»

І ось тоді подружжя задумалося: в який би то бізнес податися, щоби ним іще ніхто в Україні не займався? Поїздка до Венеції підказала ідею. І Качури взялися за вирощування лаванди.

– Зараз то звучить просто, але я впрошувала чоловіка цілих чотири роки, – усміхається пані Мирослава, поглядаючи на Юрія. – Оцінити лавандові поля і дізнатися, як ними займатися, ми їздили за кордон. Бо в Україні досвід вирощування цієї рослини мав лише Крим, а він уже був окупований.

– Після кількарічних експериментів ми в Болгарії обрали два сорти – «Хемус» і «Дружба» – найбільш стійкі до морозів і посухи. Із четвертої спроби (бо три рази поспіль нас обманули болгарські продавці) посадили перших 400 кущів на орендованій за містом землі. Саме тоді (це було сім років тому) в нас ударили аномальні морози – мінус 25! «Ну, – думаємо, – це й буде перевірка на витривалість», – згадує пан Юрій. – Але прийшла весна. Зацвіли наші кущі рясно-рясно. І ми зрозуміли: треба братися за роботу.

Жінки отримують фото, а чоловіки – лавандівку

Відтоді минуло сім років. За цей час експериментальна ділянка розрослася в найбільше в Україні лавандове поле – цілих десять гектарів фіолетової краси!

– Спочатку ми планували вирощувати рослини виключно для виготовлення ефірної олії. Бо її активно беруть за кордоном для косметології, – продовжує пан Юрій. – Аж тут бачу: дружина поставила посеред квітів гойдалку, ще в іншому місці – столик зі стільцями, а там уже, дивлюся, альтанка з’явилася. І так поступово наша «Лавандова гора» стала туристичним магнітом. Були роки, за сезон до нас приїжджало близько тисячі гостей.

– А мій чоловік придумав іще одну штуку, – додає пані Мирослава. – Він побачив, що коли гості приїжджають до нас на фотосесії, то жінки кайфують від того, що їх знімає камера, радіють вдалим ракурсам, а чоловіки тим часом нудьгують, не знають чим зайнятися.

– Бо ми відкрили серед лавандових полів кав’ярню, але ж, як-то кажуть, чаєм душу не обманиш. І я проводжу для чоловіків дегустацію свого фірмового напою – лавандівки. Рецепт придумав сам, до алкоголю додаю, крім лаванди, цукор та лимон. І ви знаєте, тепер навіть чоловіки з радістю супроводжують своїх жінок на фотосесію, – жартує пан Юрій.

Виробляють навіть косметику

Навчившись отримувати з лаванди ефірну олію, подружжя Качурів пішло ще далі: почало на основі цих ефірних олій виготовляти косметичні засоби: креми, скраби, тоніки, гель для душу, олійку для волосся та масажів.

– Також ми дізналися, що за кордоном є великий попит на ефірну олію дамаської троянди, – продовжує пан Юрій. – Щоб ви розуміли, з одного гектара лаванди можна отримати від 80 до 120 кілограмів ефірної олії, а з одного гектара дамаської троянди – всього один кілограм ефірної олії. Тому таку продукцію можна ну дуже дорого продати, а шипшину потім – використати для приготування чаїв.

Окрім цього, Качури взялися за вирощування жасмину й фундука (це горіх, що схожий на ліщину, тільки трохи більший). Фундука мають 4 га. А жасмину – 400 кущів.

– Поки що цвіт використовуємо в косметології та для приготування чаїв. Але зараз я експериментую, змішую в різних пропорціях лаванду, троянду й жасмин і хочу випустити авторські парфуми, – зізнається пані Мирослава.

Є робота, та нема працівників

А ще, маючи стільки квітконосів, Качури утримують пасіку та викачують із вуликів трояндовий, жасминовий і лавандовий мед.

Який він на смак? Чесно кажучи, не випало нагоди скуштувати. Але натомість я розпитала, які підводні рифи ховаються у цьому, на перший погляд, легкому квітковому бізнесі.

– Ризики були, є і будуть, – не приховує пан Юрій. – Оскільки ми в Україні фактично були першопрохідцями, то мусили на свій страх і ризик працювати методом проб і помилок.

– Так само складно було зі стартовим капіталом, – додає пані Мирослава. – Коли ми пішли в банк і послухали, на яких умовах нам пропонують кредит, то зрозуміли: це самогубство.

– Бо тобі ніби й дають гроші, але зразу вказують, яке саме обладнання ти маєш купити і в кого саме, – підтримує пан Юрій слова дружини. – Ми подивилися: обладнання нам всовують китайське, працює воно погано, а коштує в декілька разів дорожче, ніж аналогічне у вільному продажу. Тому сіли, порахували і зрозуміли: нам дешевше купити вживане європейське обладнання, яке все одно краще працюватиме. А гроші? Гроші без «драконівських» процентів, які бере банк, нам позичив товариш. Також ми вклали частину власних коштів. І так потрохи-потрохи стали «крутитися». А чистий прибуток почали отримувати тільки цього сезону, тобто через сім років після старту.

– У нас тут із лавандою вся сім’я працює: і ми з чоловіком, і дочки, яким 15 та 19 років. Хоча головна тут найменша дочка, якій лише три. Я навчилася косити, щоб між кущиками лаванди не було бур’яну, – зауважує пані Мирослава. – А щоб вручну виривати бур’ян із самої лаванди (бо ми не використовуємо жодної «хімії»), а потім серпом зрізати квіти для подальшої заготівлі, то кличемо на роботу місцевих жителів.

– Правда, з початком повномасштабної війни маємо серйозну проблему з кадрами, – зізнається пан Юрій. – Наших чоловіків мобілізували. Переселенці не хочуть працювати. Хоча за один день роботи ми пропонуємо по 550 – 600 гривень.

– А ті жіночки, які в нас трудилися попередні роки, переїхали з дітьми до Німеччини. Бо там біженцям платять по 300 євро на дорослого, по 500 євро на дитину, а в цих жінок по сім-дев’ять дітей, – додає пані Мирослава.

– От і виходить, що за рік життя в Німеччині вони стільки грошей передали сюди своїм чоловікам, що ті і хати відремонтували, і джипи покупували, і армії не бояться, бо мають статус багатодітного батька, – каже пан Юрій. – Я вже часом навіть думаю: чимось не тим я в житті займаюся. Бо все життя «вкалую», аби щось мати, а хтось ніде не працює – і все задурно має.

Утім, попри випробування, подружжя Качурів не опускає рук. Вірить, що війна закінчиться, і люди в Україні зможуть спокійно жити і стабільно заробляти. А поки москалі не виздихали, треба працювати й армії допомагати. Бо ніхто за нас цього не зробить.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.