Як одна подруга іншій вмерти не давала
Того дня Галя прокинулася від того, що у правому боці штрикнуло. «Печінка хапає», – вирішила. Бо вчора в газеті саме читала про це статтю.
Встала Галя, щоб подоїти корову, – голова закрутилася. «А то яка напасть?» – розсердилася сама до себе. А коли взувалася, то так спину заклинило, що думала: буде на чотирьох повзти до хліва. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Розмова з «небіжчицею»
Але то був тільки початок. Бо коли Галя несла від корови молоко, аби процідити, то повністю знепритомніла. Очуняла посеред двору: вона лежить на землі, відро біля неї, а кицька злизує молоко, що розлилося калюжкою.
Якось піднялася Галя потихеньку. Пішла в хату по мобілку. Обдзвонила дітей, аби попрощатися. Лягла на ліжко й лежить – смерті дожидає.
Аж тут за хвилин п’ять двері рип – Маруся на порозі.
– Привіт, подруго! – привіталася сусідка. – Я тут почула, ніби ти вмирати зібралася?
– Ой, Марусю, не збиралася. Але смерть до мене сама прийшла… – не розплющуючи очей, відповіла Галя, лежачи на дивані, наче покійниця.
– Слухай, дайно-но мені свого паспорта, – попросила Маруся.
– А то нащо? – розплющила очі Галя.
– Нагадаю, з якого ти року. Бо коли місяць тому ми пили за мої 80 літ, ти казала, що за свій ювілей виставиш могорич не гірший. То я хочу показати тобі паспорта і нагадати: два роки ти не маєш права помирати. Бо я вже настроїлася на могорич.
– Нічого. На поминках за мене тяпнеш, – відповіла Галя, знову заплющила очі, ще й руки на грудях склала.
– І хто ти після цього? – далі вела мову Маруся.
– Хто? – знову розплющила очі Галя.
– Брехуха! – випалила Маруся прямо над лицем «покійниці». – Казала, поїдеш зі мною на базар, щоб я вибрала собі нове плаття на похорон, бо я в тому вже до церкви ходила. А тепер як виходить – їдь, подруго, сама, бо я вмирати зібралася? Ні-і-і, так не буде. Спершу на базар. Потім виставляєш могорич. А тоді вже – роби, що хочеш.
– От послав Бог подругу! Мертвого підніме! – сердито відповіла Галя і таки сіла на дивані.
Якраз у ту мить затарахкотіла мобілка – дочка дзвонить. «Так, доню, – підняла Галя телефон. – Ні. Поки жива. Маруся он вмерти не дає». Розказала дочці з міста, чи в селі картопля зійшла, чи поросята добре їдять. Щоб не перебивати розмови, Маруся показала на «мігах», що мусить іти, та й попрощалася.
Так вибирали плаття, що курс лікування пройшли
Коли ввечері знову зустрілися сусідки, Маруся розпитала Галю, що то з нею було зранку. І домовилися: в неділю підуть разом до церкви, а з понеділка – поїдуть до міста: зранку забіжать до лікаря, щоб які таблетки Галі приписав, а потім – на базар, купити Марусі нове плаття на похорон. Так і зробили.
Лікар вислухав скарги пацієнтки, дав направлення на аналізи. Поки Галя їх здала, поки висиділа чергу на «узі» – вже пора на автобус бігти. «Ну, нічого, – сказала на те Маруся. – За моєю сукенкою приїдемо іншим разом». І так жінки весь місяць їздили начебто по плаття, а насправді займалися Галиним лікуванням.
– Чуєш, подруго? – спиталася Галя в Марусі, коли разом поверталися автобусом із міста. – Якби не ти, я би до тих дохторів і не їздила.
– Знаю, – коротко відповіла сусідка.
– То ти що – спеціально мені голову дурила своїм платтям?! – нарешті второпала Галя.
– А як іще було тебе до міста затягнути? – усміхнулася Маруся. – Місяць часу на тебе потратила. Половину пенсії на автобусах викатала. Тепер тільки попробуй мені померти!
Глянула Галя на подругу. Аж заплакала:
– Марусю, ти мене від смерті спасла.
– Так само, як і ти мене колись, – відповіла на те Маруся.
І обоє згадали випадок із їхньої молодості…
Поки гнала корів, урятувала від самогубства
Вони ще не були тоді сусідками. Навіть жили в різних кутках села. Одна про одну знали тільки, що Галя недавно вийшла заміж, а до Марусі десь от-от мали засилати сватів. Але так вийшло, що той хлопець (Льонька) в останній момент передумав і сватів не заслав. Казали, нібито батьки його на те підбили. Але яка різниця? Головне – що втік хлопець. А в ті часи покинута дівка – то така ганьба, що… Маруся вирішила втопитися.
– Як досі, пам’ятаю той вечір: жену корів із паші – бачу: стоїть якась дівчинина на мосту і вниз у воду дивиться, – промовила Галя, дивлячись у вікно автобуса, а думками заглядаючи в минуле. – Мені аж усередині все похололо. Думаю: «Я ж плавати не вмію. Якщо ти стрибнеш у воду – що буду робити?» От і придумала тоді: гукнула, чи ти не бачила поблизу корови рябенької. А тоді попросила тебе піти разом її пошукати. А тоді, поки йшли до села, балакали, ти зізналася, що хотіла стрибнути у воду, аби з тебе всі в селі не сміялися.
– А ти тоді сказала, що твій старший брат прийшов із армії – хороший хлопець, дівчини не має. І запросила до вас додому – нібито віддячити за допомогу з коровами, хоча насправді – познайомити з братом, – усміхалася згадуючи Маруся. – І так ми з тобою породичалися, ще й сусідками стали…
– Вже скільки-то років нема на світі наших із тобою чоловіків… – продовжувала Галя, дивлячись у вікно автобуса. – Я чула, що той Льонька, який тебе кинув, минулої зими напився, заснув на вулиці і зранку знайшли його мертвого.
– А хай собі спочиває, я вже давно не тримаю на нього зла, – махнула рукою Маруся. – Не раз собі навіть думала: це ж якби він тоді мене не кинув, ми би не зустрілися з тобою, не мала б я ні чоловіка толкового, ні дітей – найліпших у світі.
– А я би взагалі досі не жила! – додала Галя. – Бо хто мені місяць тому не дав умерти? Хто возився зі мною по лікарях стільки часу?
– Ну, так, – відповіла Маруся і змахнула сльозу. – Так що з тебе тепер подвійний могорич!
І обоє розсміялися…
Поліна Костюк
Сподобалася розповідь? Тоді передплатіть нашу захопливу газету «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради». Ціна на місяць – 10 грн. Передплатний індекс у Каталозі видань України – 76 305. Також газету можна придбати в місцях продажу преси.
Передплатіть – не пожалкуєте!
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.