На війні загинуло двоє мешканців Устилузької громади: Андрій Млинар, мешканець с. Турівка та Василь Чайка, мешканець с. Залужжя.
Про втрату повідомили на офіційній сторінці громади:
"І знову страшна звістка прийшла в нашу громаду... З глибоким сумом повідомляємо про загибель 2 наших мешканців, воїнів-героїв, які полягли на полі бою, захищаючи нашу Батьківщину від клятого ворога.
Схиляємо у скорботі свої голови в пам'ять Василя Чайки, жителя с.Залужжя, та Андрія Млинара, жителя с. Турівка. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким...".
На знак скорботи на території громади приспущено Державний Прапор України на адміністративних будівлях, спорудах органів влади, підприємств, установ та організацій.
Міський голова, виконавчий комітет, депутатський корпус Устилузької міської ради, висловлюють щирі співчуття родинам, друзям та близьким полеглих ГЕРОЇВ.
Вічна пам’ять та шана героям!
Напередодні, 12 березня, зворушливу історію про Василя Чайку та його брата публікувала АрміяInform.
Василь утік на війну у шістнадцять років
Два брати Чайки — Віктор і Василь — проходять службу в одному підрозділі окремої механізованої бригади.
Першим з них на війну потрапив старший — Віктор. Після Майдану він з однодумцями подався до «Правого сектору», пройшов вишкіл і виконував ризиковані завдання. Згодом з товаришами вступив у батальйон «Донбас», що формувався у Нових Петрівцях.
— Для мене війна почалася з Майдану: було внутрішнє відчуття й розуміння, що ми змінюємось і змінимо країну. Але цей шлях нам доведеться виборювати, — каже Віктор.
Після короткої, але інтенсивної підготовки Віктор з добровольцями прибув в Артемівськ (нині — Бахмут), а далі — бої за Попасну й Лисичанськ. Саме під Попасною дістав першу контузію.
…Підрозділи добровольців отримали завдання зайняти частину міста. Перший ворожий блокпост на мосту активним вогнем піхотинців і бронетранспортерів був знищений. А вже на другому ворог зустрів штурмовиків шаленим вогнем з великокаліберних кулеметів. Поранень зазнали кілька донбасівців. З боку бетонного паркану, що ліворуч межував з блокпостом, по тих, хто наступав, ударили з підствольників і гранатометів. Одна з гранат вибухнула за кілька метрів від Віктора.
— Шолом відлетів в один бік, автомат в інший, а я — у третій. Голова гуде, нічого не чую, — пригадує той бій Віктор.
А за кілька днів ще одна контузія додалась під час бою, згодом ще…
Найцінніше й найдорожче, що мали — це люди, справжні патріоти
— У нас були чудові люди, патріоти, які свідомо прийшли захищати країну. Багато моїх друзів загинули під Іловайськом, в інших боях з ворогом, — каже чоловік.
Після численних контузій у нього сильно впали зір і слух. А тут ще й донька захворіла. Віктор повернувся на Волинь рятувати дитину. Позичив значні кошти на лікування, сам теж лікувався. Потім заробляв, щоб борг погасити. А коли розрахувався й відновив здоров’я — знову вирушив на війну. Тоді його брат Василь уже воював у піхоті, і Віктор вирушив до нього.
Менший Чайка — Василь — уперше потрапив до одного з добробатів у шістнадцять років. Закінчив перший курс профтехучилища і рвонув на Схід за прикладом брата. Там додав собі два роки, щоб не відправили додому, й почав готуватися до бойових дій у тренувальному таборі. Якось під час перерви у заняттях інструктор — досвідчений доброволець — на телефоні показав фото побратимів ще з 2014 року. На одному з них Василь упізнав старшого брата. Інструктор, побачивши реакцію хлопця, почав розпитувати його, а пізніше зателефонував Вікторові й дізнався: Василя шукають батьки й уже подали в поліцію. Тож юнака відправили додому.
— Їдь хлопче, навчайся, здобувай професію, а на твій вік війни ще вистачить, встигнеш, — сказав на прощання командир.
Василь повернувся на Волинь до батьків. Ті зраділи, що юнак живий і неушкоджений. Він продовжив навчання, здобув професію, навіть попрацювати встиг. Але мріяв здійснити задумане. Тож щойно йому виповнилося вісімнадцять — вирушив у військкомат. Його направили в навчальний центр, а звідти — в окрему механізовану бригаду. І ось уже чотири роки Василь серед захисників України. З товаришами відбув кілька ротацій, набув бойового досвіду. Нині — головний сержант взводу і навчає молодих хлопців, які приходять у підрозділ на заміну ветеранам.
Так брати Чайки і служать в одній роті, але на різних бойових позиціях. Старший командує опорником, а Василь тимчасово виконує обов’язки головного сержанта роти.
На запитання: «А як же рідні відреагували, що ви на війні?», брати коротко відповіли: «Вже змирились». Вони різні за віком, але рідні по крові й духу, справжні чоловіки, які знають ціну життя й віддані своїй справі — патріоти та професіонали.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
