25 Лютого 2019
Новини

Щоб син став зіркою футболу, батьки продавали на базарі молоко

Щоб син став зіркою футболу, батьки продавали на базарі молоко

Дій активно! Живи позитивно!

Сьогодні про 21-річного Юрія Романюка пишуть журналісти, його фото майорять в Інтернеті, а закордонні поїздки стали робочими буднями. Але перш ніж стати захисником одного з кращих футбольних клубів України, Юрій 17 років працював над собою, долав невдачі, перемагав відчай і впевнено йшов до своєї мрії!

То все гени!

Юркові ще й чотирьох літ не було, як він уже ганяв у футбол і вчився набивати м?яча, зізнається мама Надія Романюк, яка у волинському селі Рудка-Козинська Рожищенського району працює вчителем початкових класів.

– Але то, певно, гени, – усміхається жінка. – Бо ж і мій чоловік, тобто Юрин тато, – футболіст іще той: примудрявся на роботу в колгосп ходити, вдома господарку тримати і в той же час організовувати сільську футбольну команду, з якою виступав на рівні району та області й бігав за м?ячем аж до 50 років. Ну, а всі ці роки, скільки їздив із сільською командою на матчі, тато брав із собою сина. Так наш Юра фактично з пелюшок жив спортом.

Заразившись від батька любов?ю до футболу, Юрій Романюк уже з перших років у школі почав організовувати вуличні змагання. Місцем матчевих баталій ставав шкільний стадіон.

– Скільки бувало, що і уроки пропускав, аби у футбол пограти, і домашні завдання забував виконувати, бо в голові – одні ігри. Я вже і сварила, і пояснювала – дарма, – усміхається, пригадуючи, Надія.

Аби синове захоплення спортом спрямувати в професійне русло, батьки запропонували Юрі займатися в районній спортшколі. Хлопець, звісно, погодився.

– Від Рудки-Козинської до райцентру – міста Рожище – вісім кілометрів. Мені шкода було, щоб Юра такий шлях долав пішки, згодом півтори-дві години займався, а потім знову вісім кілометрів додому, – долучається до розмови тато, Іван Романюк. – То я посаджу на скутер, сам за кермо – і вперед. Так ми їздили два роки. Хоча в Рожищі, якщо чесно, Юри не помічали.

А потім, коли хлопцеві виповнилося 13-ть, батько привіз сина у дитячо-юнацьку спортивну школу луцької «Волині». Тренери сказали: задатки в дитини є, але треба працювали. І ми приступили до праці.

Впродовж чотирьох років хлопець по два – три рази на тиждень їздив із Рудки-Козинської до Луцька (а це 30 км в один бік і стільки ж – додому). Аби встигнути на час тренувань, відпрошувався із шостого – сьомого уроків у школі. Аби вчителі відпустили, батьки мусили щоразу заяву писати.

– Поки син був меншим, я його машиною возив. А вже як Юра підріс, то сам маршрутками добирався, – розповідає тато.

На запитання, чи не важко було стільки часу витрачати на дитяче захоплення спортом, Іван Романюк каже:

– Багато батьків, особливо якщо живуть у селі, несерйозно ставляться до талантів дитини. Для них у пріоритеті, аби по господарству помагав. Але нам у цьому плані пощастило.

– Я, наприклад, ще як чоловік у футбол грав, звиклася з тим, що, крім роботи, в житті має бути справа до душі. І якщо це спорт – то тим краще, – зізнається Надія. – Хоча в сільської жінки, а тим паче – вчительки, роботи ніколи не бракує, та я не сварилася, коли чоловік приносив додому форму всієї команди і я мала вручну все попрати.

Утім підтримка батьків стосувалася не лише часу та витрат на пальне. Аби дитина могла тренуватися, в неї мусять бути і відповідне взуття, і форма, і гроші для виїзних матчів.

– Щоб діти були не гірші за інших, ми тримали чимале господарство. Возили до Луцька на базар молоко, сир, сметану. Спочатку спортивний інвентар купляли на гуманітарні. Бо фірмові бутси коштують не одну сотню доларів, а дешеві на раз-два порвуться, – не приховують батьки.

Та син віддячував батькам наполегливою працею й успіхами на футбольному полі. У 17 років Юра вже виступав у юнацькій (до 19 років) команді «Волині». Через рік його зарахували до молодіжки, де були гравці до 21 року. А ще через рік, у березні 2016-го, 19-літній Юрій дебютував у прем?єр-лізі під час виїзної гри ФК «Волинь» проти донецького «Олімпіка».

– Доки син «ріс», я ставилася до його занять, як до хобі. А от уже коли він потрапив у прем?єр-лігу, то спеціально приїжджала до Луцька подивитися на гру ФК «Волинь», де син був захисником, – продовжує мама Надія.

Коли в той час Юра вийшов на професійне  поле, коли на рівних грав із кращими футболістами України, батько Іван не міг стримати сльози. Сльози щастя та гордості за свою дитину.

А пишатися було чим: через півроку поєдинків, у жовтні 2016-го, Юрій Романюк за всеукраїнським футбольним рейтингом «Золотий талант» увійшов до 10 найкращих юніорів України. Ще через півтора року, в лютому 2018-го, наш земляк підписав контракт із одеським «Чорноморцем». А місяць тому 21-річного захисника запросили до ФК «Дніпро – 1». Тож уже в лютому Юрій у складі нової команди був на зборах у Туреччині.

На запитання, як зарекомендував себе наш земляк в останньому з матчів, де зійшлися «Дніпро – 1» і донецький «Олімпік», головний тренер футбольного клубу Дмитро Михайленко зізнався: «Юрій Романюк сподобався як чіпкий гравець. Може з м?ячем вийти з важкої ситуації – це хороша якість. Правда, він тільки три дні тренується після хвороби. Тому попереду ще багато роботи. Але нам подобається його ставлення. Він сам цікавиться, у чому йому додавати. Юрій прекрасно увійшов у колектив, так що чекаємо від нього більшого прогресу».

Звісно, такий вдалий старт не може не тішити і батьків, і нас, земляків. Аби спостерігати за грою сина, Іван Романюк освоїв Інтернет, переглядає всі матчі за участі сина, читає, що про нього пишуть у ЗМІ.

– Коли Юра у складі своєї команди грав у Львові, ми зібрали родину, кумів, сватів, сіли в буса і таким фан-клубом поїхали підтримати нашого футболіста, – ділиться приємними спогадами мама Надія.

Єдиний мінус футбольної кар?єри, кажуть батьки, – нечасті зустрічі із сином. Коли хлопцеві випадає приїхати в рідне село, то він усе одно мусить щодня тренуватися, відпрацьовувати комплекс вправ, які розробляють лікарі і тренери. А ще Юра збирає односельців і організовує футбольні матчі на шкільному стадіоні.

Із гордістю розповідаючи про сина, мама Надія не може не похвалитися його подарунками:

– Ось це золото колечко Юра купив на свою першу зарплату, яку отримав в ФК «Волинь». Сумочка зі шкіри, з якою ходжу на роботу до школи, – теж синів презент. На Восьме березня син мені подарував дорогі парфуми.

Такі знаки уваги не можуть не розчулити. Бо це не просто подарунки, це свідчення синівського розуміння та вдячності за те, що багато років поспіль батьки в усьому себе обмежували, аби тільки вивести своїх дітей у люди.

– То мій син, тому не хочу його хвалити, – каже Надія Романюк. – Але Юра – молодець. Бо одна справа – давати пас чи розвивати швидкість, а інша – влитися в колектив, побороти невпевненість поруч із більш досвідченими гравцями, повірити в себе навіть після невдачі.

Як і кожен солдат, що хоче стати генералом, Юрій Романюк мріє досягнути футбольних вершин. Але, незважаючи на те, як складеться футбольна кар?єра, Юра вже є прикладом для тисяч сільських хлопчаків, які люблять футбол, які захоплюються грою і для яких футбольний олімп поки що здається недосяжною мрією.

Оксана Бубенщикова

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна
В тему

Останні матеріали