Маючи неповнолітнього сина, пішла бойовою медикинею на фронт

Про випробування, диво-рятунок і те, що допомогло повернутися в цивільне життя

Аня Рекретюк на позивний Багіра не мріяла стати ні танцівницею, ні тим паче – військовою. Але все вирішили гени діда-повстанця, якого радянські окупанти заслали до сибіру, та не змогли зламати, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Після закінчення в Луцьку 21-ї гімназії (нині це ліцей імені Михайла Кравчука) вивчилася на лікаря ветеринарної медицини. Якийсь час працювала у сфері нерухомості, в сімейному бізнесі.

– Але я завжди дуже любила танцювати. Бувало – й до ранку, – усміхається. – І коли мені запропонували організувати фітнес-студію, вона якось сама собою стала танцювальною. А ще через два роки, у 2013-му, я вже відкрила власну студію танцю.

Окрім цього захоплення, в Ані була ще одна любов. І хоч як пафосно це не звучить, але то була любов до України.

– У мене дідусь був повстанцем. За українську мову радянська влада його навіть заслала до сибіру. Коли дідусь повернувся, то любов до України передав мені: через казки, історії, пісні, – згадує Анна. – Тому я була учасницею і Помаранчевої революції, і Революції гідності. Коли росіяни анексували наш Крим, я вже була готова їхати на півострів визволяти українську землю. І лише син, якому виповнилося тільки шість і який на той момент зростав без тата, стримав від цієї поїздки…

…Але 2022-го синові вже було 14-ть. Тож, коли чоловік Анни сказав, що йде захищати Україну, жінка додала: вона теж не залишиться вдома.

– Я йому зразу сказала: «Ти можеш мені навіть нічого не говорити. Бо є тільки два варіанти: або ми підемо разом і будемо в одному підрозділі, або я піду окремо», – згадує співрозмовниця. – І ми пішли захищати Україну разом. В один і той же день.

Маючи диплом ветеринара, Анна була спочатку стрільцем. А коли пройшла відповідні навчання, стала бойовою медикинею.

– Спершу ми стояли на українсько-білоруському кордоні, очікуючи наступу з півночі. І знаєте, про що я найбільше переживала? Що через рік-півтора наші військові на сході здобудуть перемогу, а я не встигну до цього долучитися напряму, – усміхається Багіра, згадуючи свій оптимізм.

Але через рік така нагода випала й бойовій медикині. Бо в березні 2023-го 53-й батальйон 100-ї бригади, де служила Анна, перекинули на Донеччину, під місто Бахмут.

Часом від смерті відділяла секунда

– Ми швидко адаптувалися в умовах реальних боїв. За тиждень почувалися вже такими рексами! Хоча спочатку просто не усвідомлювали всіх загроз. І так було, поки над головою не прилетів перший птур, – сміється Анна. – Всі тоді – оп-па! Зрозуміли реальність.

А реальність – це коли тебе засипає мінами, криє артою, бомбить із літаків. І так – вдень і ночі.

– Твої вуха вчаться вловлювати кожен звук. На слух розрізняти, чим тебе херачать на цей раз, яким калібром і з якої відстані. Навіть коли очі сплять, вуха працюють, – продовжує Багіра. – Буває, організм настільки виснажений, що по тобі стріляють, а ти думаєш: «То ще далеко. Посплю». Знову приліт. «О, не попало. Значить, третій має бути переліт. Посплю». Аж тут як бахне! Виповзаєш з обстріляної хати. Жива! І це вже добре…

Такі миті, коли страх притуплюється, бо перемагає втома, – це вже погано. Страх на війні мусить бути. Бо він зберігає життя.

– В мене, залежно від небезпеки, навіть страхи відчувалися по-різному: на запах, на звук, на фізичні відчуття. В одні моменти – холодок у ділянці грудей. В інші – серце в п’ятках. А коли був авіаналіт, то в мене трусилися коліна. В прямому сенсі! Беру в руки рацію, щоб доповісти, і чую, як у мене тремтить голос. Тому, коли люди кажуть, мовляв, не йдуть воювати, бо їм страшно, я кажу: так на фронті всім страшно!

А скільки було випадків, що від смерті відділяла одна секунда чи кілька метрів.

– Було таке: завела машину, але чомусь стою, не рушаю, і в тому місці попереду, де вже би мала бути, – приліт. Або: перед тобою величезна яма, справа чи зліва її об’їхати? Завертаєш кермо вліво, і в цю мить справа вибух, – згадує Багіра випадки, коли чи то інтуїція, чи якісь вищі сили, але рятували. – Побратим розповідав свій випадок: він ніколи не спускався ночувати в погріб. А однієї ночі щось його туди повело. Зранку прокинувся від того, що сусіди відкрили погріб: «Ти живий?!!» Бо від хати після прильоту – суцільна руїна…

Але найбільше Анну колотило, коли хлопці йшли на штурм. Бо вона розуміла: когось із них більше не побачить серед живих…

«Війна повністю змінила мої цінності»

На службі Анна пробула два з половиною роки. З них півтора року – на передовій. При тому, що її чоловіка поранило менш ніж через місяць після перекидки підрозділу під Бахмут.

– У Володимира були важке поранення, довга реабілітація. Але мене не було поруч, бо я не могла покинути пацанів, – каже Багіра. – Чоловік просив звільнитися зі служби. Тим більше, що в мене був неповнолітній син. А я щоразу відповідала: «Я не хочу звільнятися. Я стільки часу до цього готувалася. Ми приїхали сюди, в найважливіше місце на землі! Я займаюся найважливішою справою! І все це кинути?! Ні!» – продовжує Багіра.

Але Володя від переживань за дружину божеволів. Бо хто-хто, а він добре знав, що кожної миті Анна ризикує своїм життям, навіть тоді, коли не на зміні.

– Я поставила себе на його місце. Подумала, що моя дитина вже стільки часу без мами, що мою танцювальну студію розтягують по шматках люди, яким я довірила підтримати мою справу. І врешті звільнилася зі служби, – продовжує Багіра.

Однак повернутися в мирне життя виявилося непросто. Перший рік, каже Анна, – це було пекло. Ветеранку тригерили всі ті люди, які не розуміли і не хотіли розуміти, яку ціну платять українські військові, щоб зберегти життя цивільним.

– Я побачила, що люди абсолютно не дають дупля, що насправді робиться на фронті. В них головна цінність – гроші: купити, продати, заробити, зекономити. А у військових головна цінність – життя: захистити країну, винести пораненого, врятувати побратима, вижити самому. Я казала цивільним: «Усе, чим ви так дорожите, – квартири, машини, бізнес – це ніщо!!! Бо його завжди можна відбудувати, купити, замінити. І тільки людське життя має найвищу цінність! Бо ніхто й нічим не замінить близької людини», – досі емоційно пояснює Багіра.

Тому сама вона, щоб помагати побратимам, постійно їздила на фронт, у тилових регіонах проводила тренінги з домедичної підготовки і поведінки в надзвичайних ситуаціях.

– Але жити між двома світами дуже важко, – продовжує Багіра. – А не знала, як знайти психологічну рівновагу…

Підтримка для ветеранів дуже важлива!

Повернутися після фронту до мирного життя жінці помогли дві речі – ретрити для ветеранів і улюблена справа.

– Коли перший раз мене запросили на ретрит, та ще й безплатний, я і не хотіла, і якось соромилася: мовляв, чому це за мене хтось має платити? – згадує Багіра. – Але саме там я опинилася серед людей із такими ж, як у мене, моральними цінностями й життєвими поглядами. Завдяки роботі із психологами почала розбиратися в собі й учитися жити в нових реаліях.

Ці реалії полягали в тому, що тепер, коли зарплати військового ти вже не отримуєш, а права на військову пенсію не маєш, то повинна вклинюватися в цивільне життя: самостійно дбати про себе й сина, відновлювати роботу танцювальної студії, при тому, що власний бізнес – це і ризики, й відповідальність.

– Я подавалася на державні гранти, але через бюрократичні нюанси не змогла отримати фінансової підтримки. Тому мені справді дуже допомогли гранти від європейських партнерів, – зауважує Багіра.

Анна за співпраці з ГО «Інша Освіта» отримала стипендію як учасниця програми «ВІЛЬНО / VILNO». Це програма для ветеранок із мистецької, культурної та освітньої сфер.

Також Багіра скористалася підтримкою від міжнародної організації Help – Hilfe zur Selbsthilfe, отримала кошти на відновлення бізнесу від Фонду Роберта Боша – одного з найбільших приватних благодійних фондів Німеччини та Європи.

– Це дало поштовх для роботи трьох моїх танцювальних студій у Луцьку. Адже я змогла закупити обладнання. Улюблена справа стала для мене найкращою реабілітацією і допомогла повернутися після фронту в цивільне життя, – каже Багіра. – А тим, кому досі важко знайти себе в мирному житті, раджу не лишатися сам на сам зі своїми думками, болями, спогадами. Йдіть до інших ветеранів, долучайтеся до ретритів. Зараз для цього є дуже багато програм і проєктів. Особисто мені дали вони перший ковток. Бо це дуже кайфово! І це справді працює!

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: війна з Росією, луцьк, Волинь