«Щоб зменшити біль, мусимо обманути свій мозок»
Як ветеранів після втрати ніг та рук повертають у повноцінне життя
Для здорової людини зав’язати шнурівки, застебнути ґудзики, розчесати волосся чи взяти ложку – звичайні щоденні дії, на які ми й не звертаємо уваги, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Для людини після важкого поранення ці елементарні речі даються шляхом щоденних тренувань. І саме над такими навичками працює з ветераном ерготерапевт.
Чому після ампутації потрібно заново звикати до дотиків? Що таке ортези і фантомний біль? Та як звичайна чашка, зроблена власноруч, може стати кроком до повернення у життя? Про це – в нашій розмові з ерготерапевткою Медичного центру реабілітації учасників бойових дій ЛМТГ «Advance center» Іриною Нищою.
– Пані Ірино, насамперед пояснімо читачам, хто такий ерготерапевт і що він робить?
– Ерготерапія – це один із методів реабілітації людини після травм чи хвороб. Його мета – відновити ті навички, що необхідні людині щодня для її самостійності в побуті. Це і гігієна, й одягання, і прийом їжі, і облаштування домашнього простору й побуту. Бо на кріслі колісному рухатися треба без порогів у домі, з відповідними дверними проймами, з достатнім простором у туалеті чи душі. Якщо в людині ампутована рука чи вона є, але не працює, ерготерапевт підкаже, які можна використати тримачі для ложки, ножа, зубної щітки. Тобто ми бачимо конкретну людину, чуємо її потребу і шукаємо спосіб, як допомогти.
– Тож до кожного пацієнта підбираєте індивідуальні рішення?
– Звичайно. Буває, людина після ампутації пальця скаржиться: «У мене нічого не виходить». А пацієнт із ампутацією кисті каже: «Я можу підсунути культею, здоровою рукою взяти, а цією притримати». Тому ми враховуємо і психологічний стан людини, і її запити: хтось хоче займатися стрільбою з лука, хтось – кермувати автівкою.
– Які потреби найчастіше виникають у людей з ампутаціями, коли вони вже користуються протезом?
– Дуже багато запитань стосуються звичайних речей. Наприклад, як правильно взуватися. Взуття на двох ногах має бути однаковим за типом і стабільним. Якщо на одній нозі кросівка, а на протезі людина взуває капці чи крокси, це може впливати на баланс і збільшувати ризик падіння. Бо важливо навчитися не просто ходити на протезі, а безпечно користуватися ним у різних ситуаціях.
– А на початках важливо навіть куксу сформувати правильної форми?
– Так. І навчити її звикати до дотиків і зменшувати надмірну чутливість. Це називається десенсибілізація. Бо спочатку болісні відчуття культі виникають навіть від контакту з водою, рушником, простирадлом. Людині після ампутації іноді навіть страшно торкатися своєї кукси. Тому вчимо доглядати за нею, мити, витирати. Потім пацієнт поступово вчиться торкатися своєї кукси, погладжувати, стискати. Згодом уже ерготерапевт із дозволу пацієнта проводить процедури погладжування, постукування, розтирання.
– Чому це настільки складно?
– Тому що після ампутації людина бачить, що ноги немає, а мозок все одно не «приймає» змін у тілі. Тому я запитую в пацієнта: «Як ти відчуваєш свою ногу?» Якщо є відчуття, ніби пальці на ногах скручені, стопа піджата, ми маємо обманути мозок і зробити так, щоб нога в нашій уяві випрямилася і розслабилася.
– Через несприйняття мозком ампутації і виникають фантомні болі?
– Так, і з ними теж працює ерготерапевт. Одним із методів «обману голови» є дзеркальна терапія. Біля здорової ноги пацієнта ставимо дзеркало так, щоб у відображенні він бачив ще одну ногу, ворушив нею й око посилало сигнал мозку: мовляв, друга кінцівка є. Але цей метод допомагав приблизно чверті моїх пацієнтів, та й то тимчасово.
Тому я використовую також імітаційну терапію. Пацієнт лежить у штанах, щоб не бачити місця ампутації, взуває один кросівок, а ще один ставить там, де би мала бути стопа в ампутованій кінцівці. Він робить рухи здоровою кінцівкою, а уявляє, що обома. І це теж помагає обманути мозок, щоб він не посилав сигналів «SOS» у вигляді фантомного болю.
– Крім цього, які ще першочергові запити у ветеранів?
– У когось – навчитися самостійно одягатися. У когось – сісти за кермо. Була в нашому центрі військовослужбовиця із Сумщини, яка отримала мінно-вибухову травму обох кистей із множинними переломами та ушкодженнями нервів. Так-от, вона прийшла із дуже простим запитом: хотіла сама зав’язувати шнурівки, застібати штани і заплітати волосся доньці. Спочатку їй було дуже страшно навіть пробувати щось робити травмованими руками. Коли її запросили на майстер-клас із гончарства, жінка заплакала: «Я не зможу. Мені соромно. У мене нічого вийде». Ми переконали спробувати. І вона на першому ж занятті виготовила чашку з глини. Здавалось би – дрібниця. Та жінка зрозуміла: може значно більше, ніж думає. І сьогодні вона повернулася на службу, водить автомобіль, повноцінна в побуті та, як і хотіла, заплітає доньці косички.
– Тобто, крім фізичного відновлення, важливо подолати психологічні бар’єри?
– Так, це дуже складно: вийти на вулицю, піднятися сходами, обійти яму на тротуарі. У ветеранів, як у всіх нас, є страх: «А раптом я не впораюся з протезом і впаду? А що як усі будуть на мене дивитися?» Тому в нашому центрі ми виходимо з пацієнтами в магазин, п’ємо каву, тренуємо переходи. Це теж частина реабілітації.
– Цивільні часом запитують, навіщо ветерани з ампутацією «виставляють напоказ» свої протези: носять шорти, загортають штанину. Поясність як реабілітолог.
– Тут справа зовсім не в тому, щоб комусь щось показати. Коли ходиш на протезах, важливо контролювати його роботу під час ходьби, підйому сходами, спуску. Особливо, коли протез зі штучним коліном. Десь треба підкрутити, десь обрати іншу функцію. Крім того, тканина з одягу може потрапити в конструкцію протеза і призвести до поломки чи до падіння ветерана.
– А коли людина вже пройшла перші етапи реабілітації: обслуговує себе, може самостійно вийти на вулицю, наскільки важливо їй працевлаштуватися, знайти справу для душі?
– Це дуже важливо для її подальшого відновлення. Я вважаю, що людина повинна бути максимально включена у життя: займатися домашніми справами, виходити з дому, працювати. Наші пацієнти з ампутаціями працюють на будівництві, копають картоплю, їздять на велосипедах, займаються спортом. Тобто саме по собі протезування не означає, що людина більше нічого не може робити.
Звичайно, потрібно знати свій стан і можливості, правильно користуватися протезом і доглядати за ним. Після носіння треба доглядати за куксою, стежити за шкірою, обслуговувати протез.
Я завжди пояснюю це просто: протез слід обслуговувати так само, як автомобіль, а за куксою доглядати, як за власним тілом. Це така сама частина щоденної рутини.
– Тобто мета ерготерапії – навчити людину жити повноцінно у своєму зміненому тілі?
– Саме так. У кожного шлях різний. Хтось повертається до того, чим займався до війни. А хтось у процесі реабілітації знаходить щось нове. Людина може прийти і сказати: «Я більше ніколи не буду тим спортсменом, яким був». А потім спробувати щось інше – ампфутбол, адаптивний волейбол, стрільбу з лука, гончарство.
– Я записувала інтерв’ю з ветераном, який після втрати обох рук відкрив у собі хист до малярства і тепер пише картини, організовує виставки своїх робіт, передає їх на аукціони. Ба більше – він вступив до духовної семінарії, бо все життя мріяв стати священником, але ніяк не знаходив можливості.
– Так. Бо ампутація – це не лише втрата, це й шанс відкрити в собі нові можливості. І для мене як ерготерапевта найважливіше, коли людина починає сама ставити собі цілі. Не просто виконувати те, що їй кажуть на реабілітації, а приходити із власним запитом: «Я хочу водити машину», «Я хочу заплітати доньці волосся», «Я хочу піти працювати». Тоді ветеран не просто відновлюється. Він уже повертається до повноцінного життя.
– А тим, хто зараз у відчаї чи в безнадії, хай наша розмова допоможе збагнути: хочеш чогось досягнути – бери й роби. А люди поруч тобі допоможуть. Зокрема і тут – в «Advance center», який у Луцьку приймає ветеранів із усіх куточків України.
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.