«Протез – це не заразне. Його не треба боятися»

Тарас Сасовський після важкого поранення під Бахмутом втратив обидві ноги.

Та вже через три місяці він став на протези. Здобув золото міжнародних спортивних змагань. А нині очолює «ХАБ Ветеран» у Луцьку, аби й іншим військовим допомагати пройти шлях від лікарняного ліжка до повноцінного життя, - йдеться у газеті "Твій вибір".

Хотів підписати контракт іще до великої війни

Тарасові Сасовському 46 років. Він народився в Луцьку, закінчив 11-ту школу і Луцький національний технічний університет. Довгий час працював економістом на місцевих підприємствах, займався бізнесом, очолював Луцький будинок науки і техніки.

Що ось-ось може початися велика війна, відчував, каже, «в повітрі». Тож іще за кілька днів до повномасштабного вторгнення планував підписати контракт. Але не встиг.

24 лютого 2022-го разом із дружиною він вивіз двох доньок до Польщі. Молодшій тоді було лише дев’ять, старшій – 16, і ними опікувався старший син. А сам Тарас, не маючи жодного досвіду військової служби, пішов у 53-й батальйон тероборони. Рік охороняв білоруський кордон. А навесні 2023-го батальйон перекинули на Бахмут.

Приліт міни – і ніг нема

Ветерану досі важко згадувати, яке там робилося пекло, як складно було від хронічного безсоння і від постійних загроз.

– Навіть зараз я не навчився спати в тиші. Бо на фронті тиша означає, що ворог щось готує. І ти прислухаєшся, придивляєшся, ти в такому стані максимальної напруженості! Тому досі вмикаю аудіокнижку, подкаст, щоб щось мені таким білим шумом фонило, – розповідає Тарас.

Дотепер ветерана пересмикує, коли згадує відверто непрофесійні накази окремих керівників, яких бійці між собою називали «недорозуміннями в погонах».

– Але я бачив багато й достойних офіцерів. На мою думку, таких стає все більше – тих, які пройшли всі щаблі служби і з власного досвіду знають, як треба ставитися до бійця, щоб тебе поважали і твоїм наказам довіряли.

Втім воювати на передовій Тарасові випало менше від трьох місяців. Бо 16 травня 2023-го розділило життя бійця на «до» і «після»…

…Того дня під Бахмутом підрозділ Тараса зайняв ворожі окопи. Зав’язався ближній бій. Росіяни відкрили мінометний вогонь. І одна з мін вибухнула за кілька метрів від Тараса.

– Не знаю, як я встиг зреагувати, та, поки міна летіла, я вскочив у ямку. З моїм зростом – майже два метри – ноги лишилися не прикриті. І через частку секунди я побачив: права нога добре посічена, а ліва – ну, фарш.

Через поранення лівої руки Тарас не зміг сам накласти собі турнікет. Побратими підбігли, зупинили кровотечу, викликали евакуацію. На стабілізаційному пункті вкололи знеболювальне. А отямився поранений уже в Дніпрі.

– Якщо чесно, думав, що праву ногу мені врятують, – каже ветеран. – Але в лікарні імені Мечникова хірурги чесно пояснили: така операція тривала б вісім-дев’ять годин. А за цей час вони встигли врятувати ще двох поранених. І це, я вважаю, було правильне рішення. Бо моя права нога не вартує життів іще двох побратимів.

«Якби не дружина, не знаю, як би жив зараз»

Після парної ампутації мав, здавалось би, настати відчай. Але зразу після операції біля Тараса вже була дружина Анна і вже  – з чіткою «дорожньою картою», де і як вони будуть протезуватися.

Щоб бути з чоловіком, вона звільнилася з роботи. І весь шлях – від ампутації до перших кроків на протезах – лишалася поруч.

– Я їй за це безмежно вдячний. Якби не вона, – визнає ветеран, – не знаю, як би склалося моє життя.

Всі старання – лікарів, дружини і самого Тараса – об′єдналися, і результат не змусив себе чекати. Бо рівно через три місяці після поранення – 16 серпня 2023-го – Тарас уперше став на протези.

– Комусь може здатися, що все було легко, – усміхається ветеран. – Але насправді це була щоденна виснажлива робота над собою: психологічно сприйняти те, що сталося, відновити свій фізичний стан для протезування. Коли після Дніпра та Рівного мене нарешті перевели у Волинську обласну лікарню, м’язи вже були атрофовані. Мій хороший друг, тренер Олег Хом’як, подивився і сказав: треба щось робити. А через два дні прийшов із планом реабілітації, килимком для йоги та гумовими еспандерами. Я сповз із ліжка на підлогу, і ми почали займатися.

Власний досвід змусив Тараса по-іншому подивитися на організацію реабілітації військових. На його переконання, у кожній лікарні, яка приймає поранених військовослужбовців, мають бути фахові реабілітологи. І починати працювати з людиною потрібно ще тоді, коли вона сама не може рухатися: піднімати їй руки-ноги, перевертати, тобто змушувати м’язи та легені працювати.

– Готувати своє тіло до протезування, особливо парного, – це важко, складно. Це стрес і страх. Тому в якийсь момент уже думаєш: а може, простіше у кріслі колісному? – згадує ветеран. – Та щойно я піймав себе на цій думці, зразу поспішив стати на протези. Для мене це було принципово – ходити своїми ногами.

Водночас три місяці, які перед протезуванням Тарас провів у кріслі колісному, дали йому зовсім інше розуміння безбар’єрності. Раніше він не помічав сходів, високих бордюрів, ям, незручних пандусів. Тепер побачив усе це очима людини, яка фізично не може подолати перешкоду.

– Щойно виходиш за межі лікарні – всюди бар’єри. У магазині потрібно попросити когось потримати двері. На полиці може стояти товар, якого сам не дістанеш. І доводиться когось кликати. Для молодого здорового чоловіка, який раптом став залежним від інших, це психологічно дуже складно, – переконався Тарас. – Дивишся, де є пандуси, і – таке враження, що життя людини на кріслі колісному – то лише дім, аптека і ще, може, – робота. Все!

У селах ситуація ще гірша. Там, якщо ветеран на кріслі колісному не має власного авто, то їздити на реабілітацію він просто не може.

– Хоча в тому ж таки Луцьку є хороший реабілітаційний центр «Advance center» на проспекті Волі, і там справді допомагають ветеранам після складних поранень, – продовжує Тарас. – Щоб ви розуміли, я два місяці лежав у лікарні, яка за 20 хвилин ходьби від мого дому, але заїхати до своєї квартири на кріслі колісному я не міг. Бо мій будинок – це стара багатоповерхівка, там високі сходи, і вузький ліфт, у самій квартирі вузькі двері. І це було ще одним стимулом позбутися крісла колісного. Тому, коли я нарешті став на протези, відчуття були неймовірні!

Є такі, що хочуть заробити на поранених

Та й психологічно дуже важливо для кожного ветерана ходити самостійно. Бо в кріслі колісному ти дивишся на всіх знизу вгору, як мала дитина. А Тарасові хотілося дивитися на світ з висоти свого двометрового зросту.

– Коли перші протези мені зробили на десять сантиметрів коротшими, щоб легше було ходити і тримати рівновагу, я не міг звикнути. Голова паморочилася, бо мозок не розумів, чому 43 роки був один ракурс сприйняття світу, а зараз – інший, – зауважує ветеран. – Лікарі послухали, збільшили протези, і зараз мій зріст став таким, як до поранення.

Але шлях повернення в повноцінне життя триває в кожного по-різному. І наявності самого протеза недостатньо. Потрібно навчити людину ним користуватися, на ньому пересуватися, дати, зрештою, психологічну впевненість.

– Я був очевидцем кричущої ситуації: фірма за два мільйони гривень виготовила хлопцеві протези, поставила біля ліжка і пішла. А опанувати протези, тим більше, коли ніг нема аж до паху, – це ду-у-уже складно. Хлопець не знав, що робити далі. І не знайшов іншого виходу, як піти на самогубство, – наводить ветеран просто шокуючий приклад. – Ми встигли врятувати хлопця, відвезли до професійного центру протезування і передали дуже класним спеціалістам. Але байдужість і непрофесійність окремих людей обурює. Ми домоглися, щоб та фірма повернула до бюджету два мільйони гривень. Так, до нас були дзвінки, нас пресували, щоб ми не роздували скандалу. Але я, як керівник «ХАБ Ветеран», разом зі своїм колективом таки добилися справедливості. Ми просто діяли в рамках закону та інших змусили діяти так само.

Які труднощі долати найважче

Але відновлення тіла після поранення неможливе без психологічної реабілітації. І надіятися тут лише на рідних не варто.

– При всій повазі до їхньої спроби підтримати, родичі не завжди розуміють, як цю допомогу надати, не мають навиків і можуть іще більше нашкодити, – з досвіду знає Тарас. – Коли я був у лікарні Мечникова, в палаті лежав хлопець років двадцяти, мав високу ампутацію однієї ноги. До нього приїхала мама, сіла на ліжко й каже: «Я не знаю, що з тобою робити…» Після цих слів хлопець «потухнув, як свічка». От буквально!

Тому, на переконання Тараса, всі, хто має в родині військового чи ветерана, повинні вчитися правильно спілкуватися з ним, грамотно доглядати після важких поранень. Інформації достатньо і в інтернеті, і лікарнях та реабілітаційних центрах.

Ще один виклик для ветеранів – оформлення документів. Тарасові довелося шукати інформацію і в інтернеті, і в ТЦК, і від побратимів. На це пішло три місяці. А багато в кого – й до року.

– До «ХАБ Ветеран», який я очолюю, 90 відсотків звернень – прохання військових і їхніх рідин помогти з оформленням документів. І наші дівчата вже добре знають: як, що і куди подавати. Хоча й у них це іноді займає по декілька годин.

А коли вже все оформив, виникає наступне запитання – чим зайнятися після служби.

– Особисто мене запросили спочатку стати радником Луцького міського голови із питань ветеранів. А коли через рік ми створили комунальну установу «ХАБ Ветеран», то запропонували її очолити, – продовжує Тарас Сасовський. – Але таких, хто хоче повертатися до роботи, за моїми спостереженнями, відсотків десять. Інші кажуть: «Дай мені пів року-рік відпочити: збирати гриби, ловити рибу, сапати грядки на дачі». Хтось, коли закінчується фінансова подушка, починає шукати роботу, бо треба годувати сім’ю. А хтось лишається сидіти вдома на військову пенсію.

Хоча, каже Тарас, у Луцькій громаді бізнес активно запрошує ветеранів на роботу. На великих підприємствах є цілі відділи або працівники, які опікуються ветеранами, пропонують ті посади, які підходять людині за станом здоров’я.

– Серед ветеранів, із якими я спілкуюся, багато таких, хто пішов на безкоштовні водійські курси: отримати перше посвідчення чи відкрити нову категорію, – продовжує Тарас Сасовський. – Але якщо людина не хоче на роботу, ти ж не затягнеш її силою?

А що має робити кожен із нас?

Водночас сам Тарас встигає і роботою займатися, і громадською діяльністю, і спортом.

– Я з 15 років займався пауерліфтингом. Після поранення повернувся у спорт. І на міжнародному спортивному фестивалі для ветеранів та силових атлетів Arnold Sports Festival Europe, який проводиться під егідою Арнольда Шварценеггера, виборов три медалі в адаптивних змаганнях: золото – в жимі гир та дві срібні медалі – у жимі лежачи і вправах на витривалість. Бо спорт – це для мене найкраща реабілітація, – зауважує.

Та й ми з вами, дорогі читачі, можемо і повинні помагати ветеранам повертатися в повноцінне життя.

– У мене влітку був випадок: ішов у шортах, а одна жінка, побачивши мої протези, аж шарахнулася. Так і хотілося сказати: протез – це не заразне, його не треба боятися. Це як окуляри, коли треба покращити зір, як слуховий апарат, коли людина недочуває, – пояснює Тарас.

А ще – каже, що велику допомогу у зміні ставлення до ветеранів надають журналісти. Бо важливо не просто розповідати про ветеранів як про титанів чи героїв, а показувати їх простими людьми – з їхніми труднощами, болями, страхами й успіхами.

– Думаю, тут допоможе системна робота медіа. Щоб журналісти розказували про шлях ветеранів, про їхній стан. Ветеран же не буде цього робити… І коли є розуміння одне одного, тоді є взаємна підтримка, і тоді ми всі стаємо стійкішими до будь-яких викликів.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.