Заповіт чи дарча: що краще обрати?

До редакції звернулася 87-річна Валентина Олександрівна з Луцька. Жінка хоче, щоб після її смерті хата гарантовано дісталася онуці, і запитує: що краще оформити – заповіт чи дарчу?

Шановна Валентино Олександрівно, подібне питання ставлять чимало людей старшого віку. І це правильно. Майно, яке людина нажила за десятки років, варто передавати обдумано, адже важливо не лише визначити майбутнього власника, а й не втратити своїх прав за життя, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Тому ми зібрали для вас пояснення фахівців системи безоплатної правничої допомоги та розібралися, чим насправді відрізняються заповіт і договір дарування.

Які юридичні тонкощі має заповіт

Заповіт – це особисте розпорядження людини на випадок її смерті. Його можна скласти на користь будь-якої людини, не залежно від того, чи є вона родичем. Головне – що після оформлення заповіту пенсіонерка не втратить права власності на свою хату.

Тобто жінка й надалі може жити у своєму будинку, продати його, подарувати, здати в оренду або змінити своє рішення. Онука не стає власницею хати лише тому, що її ім’я записане у заповіті.

Спадкоємиця зможе оформити право власності вже після смерті бабусі, прийнявши спадщину та отримавши свідоцтво про право на спадщину. За загальним правилом, для прийняття спадщини встановлено шість місяців від часу її відкриття.

Є ще одна дуже важлива перевага заповіту для людини похилого віку: його можна змінити або скасувати в будь-який момент. Наприклад, сьогодні бабуся заповіла хату онуці, а через кілька років обставини змінилися – вона може скласти новий заповіт. Повідомляти про це попередню спадкоємицю не потрібно.

Але є нюанс, про який обов’язково треба знати. Навіть заповіт не завжди означає «все онуці». Закон захищає окремих спадкоємців не залежно від того, що написано в заповіті. В нашому випадку право на обов’язкову частку можуть мати повнолітні непрацездатні діти бабусі, її непрацездатний чоловік. Для молодшої людини це можуть бути малолітні чи неповнолітні діти, непрацездатні дружина або чоловік, непрацездатні батьки. Вони також можуть отримати половину тієї частки, яка належала б їм при спадкуванні за законом.

Сама онука до цього переліку не належить. Тому, якщо Валентина Олександрівна хоче залишити хату саме онуці, а інших осіб, які мають право на обов’язкову частку, немає, правильно складений заповіт дає їй можливість зберегти будинок за собою до кінця життя і водночас визначити майбутню спадкоємицю.

У чому ризик дарчої

Те, що в побуті називають «дарчою», юридично є договором дарування.

І він має принципову різницю із заповітом. Бо якщо бабуся подарує хату онуці, то після нотаріального посвідчення договору дарування й державної реєстрації права власності стане власницею вже онука. Бабуся втрачає статус власниці цього будинку.

Тому з одного боку дарування може здаватися дуже надійним способом: хата точно належатиме внучці, але для літньої людини тут є серйозний ризик. Бо після дарування тільки внучка буде вирішувати, що робити з хатою: продати, подарувати, передати в заставу чи ще якось розпорядитися. І байдуже, що бабуся ще жива і може не погоджуватися з рішенням онуки.

Ще один момент: повернути собі хату, подаровану внучці, дуже складно. Закон передбачає розірвання договору дарування лише у визначених виняткових випадках – наприклад, коли обдарований умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я чи власності дарувальника або створює загрозу безповоротної втрати подарованого майна за передбачених законом умов. А просто сказати: «Ми посварилися, тому я передумала» – бабуся вже не зможе.

А що радять юристи?

Зазвичай юристи уникають прямих порад. Бо це означає взяти на себе відповідальність за правильність чи неправильність рішення.

Але здебільшого експерти намагаються зберегти за людиною її право на житло й тому більше схиляються до заповіту. Бо тоді бабуся точно залишиться з дахом над головою. А у випадку дарування ніхто не знає, як складуться стосунки з онукою через рік чи через п’ять. Онучка може вийти заміж і дозволити чоловікові приймати рішення щодо хати, в якій іще мешкає бабуся. А молодь – вона така: може захотіти продати житло, чи здавати в оренду, чи заселити бабусю в якусь конурку, або й узагалі виставити за двері.

Тому ще варто розглянути такий варіант, як договір довічного утримання (догляду). За ним майно передається набувачеві, але той бере на себе чітко визначені договором обов’язки щодо довічного утримання й догляду за власником. У договорі можна конкретно прописати право людини проживати у своєму будинку й обов’язок онуки доглядати за бабусею, помагати з продуктами й ліками тощо.

Отож, перш ніж прийняти будь-які рішення щодо свого єдиного житла, треба добре порадитися з юристами, розказати їм про склад родини, про стосунки з потенційними спадкоємцями. А тоді вже спільно приймати виважене рішення.

Поліна Костюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.