Москва тримала її за колючим дротом, а рідний батько не пустив до хати

Але Параска не зламалася й лишила по собі ікони, книги й тисячі світлин про рідний край

Її життя могло б стати сценарієм драматичного фільму.

Адже дитиною Параску Плитку-Горицвіт нацистські окупанти вивезли як остарбайтерку до Німеччини, а в 17 років радянські окупанти арештували за підтримку Української повстанської армії. І коли через дев’ять років і чотири місяці неволі Параска, йдучи пішки до рідного села, побачила свою хату, заплакала. Бо весь цей час не знала, що з її рідними і чи взагалі вони живі, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Та вдома на дівчину чекав черговий удар. Тато, побачивши доньку, сказав: «Може, нарешті, нарозумишся і будеш ґаздувати, як людські діти». Та Параска хотіла іншого життя: малювати, фотографувати, збирати історії людей, створювати книги. І зі свого шляху до мрії вона не зійшла…

Совєти вивезли її 17-річною і присудили 10 років таборів

Із дитинства Параска любила малювати. Її талант, за спогадами односельців, був даний самою природою. Бо дівчина не мала спеціальної художньої освіти і закінчила лише початкову школу. Та хист до творчості вже тоді пробивався у сільській дитині.

Коли Україну окупували нацисти, вони ще маленькою вивезли Параску на примусові роботи. Дівчина вижила у Німеччині. Повернулася і, щоб Україна мала свою державність, почала помагати повстанцям. Шила для них одяг, навчалася військової справи, була секретаркою станичної ОУН у рідному селі Криворівня. І коли після закінчення Другої світової сюди прийшли вже радянські окупанти, то заарештували Параску й засудили до десяти років ув’язнення!

Уся юність та молодість дівчини проходила за колючим дротом і під наглядом автоматників. Останні місяці заслання Параску совєти тримали в Казахстані. Про цей час вона написала: людей завели у «вічну безнадію життя», де вони не розуміли, як там можна жити і чи не доведеться там померти.

Її цуралася навіть сім′я

Після смерті Сталіна багатьом політичним в’язням московського режиму дали амністію. І через понад дев’ять років дівчина нарешті повернулася з таборів воркути на рідну землю.

Та на той час, а то був 1954 рік, совєти провели таку «політику партії», так залякали українців, що люди шарахалися «політзаключоних», хай навіть то були їхні сусіди, колишні друзі, родичі. Кожен, хто боровся за вільну від москви Україну, фактично ставав відкиденцем навіть у своїй родині.

Ось і батько Параски так боявся КДБ, так злякався, що через дочку – «ворога народу» – совєти вивезуть у вічну мерзлоту усю сім’ю, що… не прийняв своєї дитини й не дозволив оселитися в рідній хаті. Ба більше – вважав її ганьбою для сім’ї.

Благо, що прихисток дівчині дала її подруга й односелиця Олена Білак, яка також зазнала репресій москви і теж повернулася з депортації.

Усе життя тинятися по чужих хатах Параска не хотіла й вирішила самотужки звести власний дім. Разом із Оленою вони ходили в ліс, пиляла смерічки. І батько, побачивши, що донька не відступить від обраного шляху, таки змилосердився й поміг свою стару кузню на околиці села переобладнати під хатину для доньки.

Свою хатину перетворила на келію

Але оту маленьку аскетичну домівку Параска наповнила такою енергією, що цей дерев’яний будиночок згодом почнуть називати «хатою-келією».

Щоправда, Параска так і не завела собі господарства, не доглядала худоби й не обробляла полів. А влаштувалася художницею в місцевому лісництві. За зароблені гроші купила фотоапарат. І почала фіксувати на плівку світ Гуцульщини. Тільки не парадний, як для туристичних листівок, а справжній – із людьми, яких добре знала, з їхньою тяжкою працею, святами й обрядами, з дитинством і старістю. І це заняття було не лише для душі. Воно допомагало повертати довіру односельців до Параски. Адже довгий час її минали, з нею не спілкувалися. Бо кому охота потрапити на допит КДБ? А стукачів тоді (так званих сексотів  – «секретних сотрудніків») було у кожному селі, в кожній установі, на кожному підприємстві.

Ось так поступово до Параски потягнулися люди. До її хати-келії почали приходили студенти, митці, інтелігенція. Один з односельців називав її оселю «академією мистецтв». І це не було перебільшенням. Параска навчала дітей малювати на склі, організовувала вечорниці, цікавилася музикою, читанням, народними традиціями. Вона листувалася з людьми з різних куточків України та з родичами за кордоном, отримувала книги й журнали. Тобто, живучи в гуцульському селі, була не затурканою і заляканою, а дивовижно сучасною жінкою своєї епохи.

Вона зробила близько чотирьох тисяч фотографій. Написала тисячі картин. Створювала витинанки та скульптури. Написала близько 500 книжок. Причому сама їх оформлювала, робила палітурки, зшивала. У цих текстах Параска зібрала величезний пласт знань про Гуцульщину, її легенди, звичаї, обряди, навіть тутешні діалекти. А ще – написала десятки книжок на християнську тематику і створила понад сотню ікон.

Усе життя – самітницею

Параска не змогла, та й не хотіла, стати такою, як усі. Вона так і не вийшла заміж і не народила дітей. «Якщо не знайду друга собі по перу, то стану я Горицвітом», – казала вона. Так і з’явилося її творче ім’я поруч із офіційним. І це ще одне свідчення того, що ця жінка обрала поруч із собою мати творчість.

У серії «Доля гуцулки», присвяченій її матері, Параска показувала нелегке життя жінки в гуцульському суспільстві. І хоча не відомо, чи називала вона себе феміністкою, але за поглядами й учинками була саме такою – яка посміла жити так, як прагнула її душа, а не як наказували люди і усталені звичаї.

Навіть смерть матері, найближчої для Параски людини, не змусила жінку припинити творити. Так, після цієї втрати вона стала більш замкнутою, багато молилася, дедалі більше жила своїм внутрішнім світом. Але продовжувала працювати. Часто – на матеріалах, які їй дарували. А свої книги зберігалися в саморобних коробках. Одного разу їй навіть віддали старі шафи, які пошкодували спалити, – у них жінка поставила свої творчі надбання…

…Померла Параска Плитка-Горицвіт 16 квітня 1998-го. Їй тоді був 71 рік.

Може, прожила б і довше. Але московські табори відібрали у неї здоров‘я ще замолоду. У воркуті вона ще юною сильно обморозила ноги. А вже у старшому віці хворіли і ноги, й очі. Параска майже втратила зір, погано ходила. Не мала сили затопити піч чи наварити їсти. Місцеві люди, особливо тутешній священник, опікувалися самотньою жінкою, приносили їжу. Та вона не хотіла ні в кого нічого просити. Тож харчувалася переважно сухарями і трав’яними чаями.

На похорон до талановитої землячки майже ніхто не прийшов. Та й це було якраз перед Великоднем, коли люди готувалися до свята. Але похорон Параски Горицвіт потрапив на плівку польських кінематографістів, які саме знімали Великдень на Гуцульщині. І згодом кадри прощання з Параскою польські митці показали в Європі.

Чи випадковість це була? Можливо. А може, доля спеціально так розпорядилася, аби зафіксувати останні миті життя цієї талановитої і незламної українки…

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.