У 77 років ходить на роботу і написав уже 15 книг!
Якщо ви живете в Луцьку і в крані маєте воду, то знайте: це для вас постарався мій сьогоднішній гість Павло Покотило. Бо роботі на водоканалі він присвятив 47 років свого життя.
А, вийшовши за межі водоканалу, Павло Антонович чим тільки не займається: вирощує квіти і виготовляє вино, різьбив по дереву і збирав вінілові платівки, робив прикраси з бісеру і майстрував композиції з листя. Та найбільшим своїм надбанням чоловік називає літературну творчість. Тож у доробку Павла Покотила вже 15 книг! Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Як устигає чоловік у свої 77 років щодня ходити на роботу, займатися дачею, майструвати, ще й вірші писати?
Ходімо розпитаємо!..
До Луцька привели любов і волинянка
«Ріс. Учився. Ріс. Перестав рости. Працюю. Пишу. Географія біографії – Житомирщина, Волинь», – так жартівливо розповідає про своє життя Павло Покотило. Але ж із цього статті не напишеш, тому й прошу Павла Антоновича розказати трохи більше.
– Ой, стидно признатися вже. Бо народився я аж у 49 році минулого століття. І у вересні мені стукнуло 77! – усміхається чоловік.
Його дитинство минало у селі Нехворощ Житомирської області. Там закінчив школу. Звідти пішов в армію. Туди й повернувся після служби.
– Випускати із села мене ой як не хотіли. Бо слюсар-наладчик був у колгоспі дуже дефіцитним кадром, – знову жартує Павло Покотило. – Але в той час моє серце зайняла молода красива вчителька з Волині. Тож я покинув у колгоспі свою трудову книжку й поїхав до Луцька знайомитися з батьками майбутньої дружини. Так у 22 роки любов привела мене до Луцька, і з тих пір я тут...
Спершу Павло Антонович працював у будівельній фірмі. З березня 1979-го перейшов слюсарем на «Луцькводоканал». Там відповідав і за роботу насосних станцій, і за керівництво відділом капітального будівництва. Та й нині Павло Покотило разом із великим колективом щодня працює, аби Луцька громада жила в комфорті і мала воду належної якості.
Як же так вийшло, що людина, яка відповідає за складну технічну роботу, ще й займається літературою?
– Свій перший вірш я написав іще в армії. Тоді носив за халявою солдатського чобота зошит на 48 сторінок. Туди викладав свої думки про життя, про армію. Якось навіть написав для розваги шаблон вірша, який усі хлопці брали за зразок, вписували в текст ім′я своєї дівчини і відсилали цей любовний вірш коханій, – із усмішкою згадує оповідач.
А для себе солдат Покотило писав на злобу дня, критикував армію, радянське життя.
– Та якось цю «захалявну книжку» вилучив командир, почитав і попередив: «Спали негайно! Бо як ці вірші потраплять в руки КДБ, буде тобі небо в клітинку», – згадує оповідач. – Я того ж вечора знищив усі свої вірші. І після того охота писати відпала в мене надовго.
Аж коли Україна стала незалежною, Павло Антонович повернувся до поетичної творчості. І то: спочатку це були байки, тости (їх видав на початку 2000-х), казки й лише згодом – вірші на злобу дня.
Твори друкує власним коштом
– Раніше я й часу на творчість не мав: дружина, діти, робота, заочне навчання. І аж із віком душа захотіла поезії. Буває, вночі прокинуся, не можу заснути, встаю і пишу. Тому ручка й папір завжди в мене на тумбочці.
Вершиною своєї поетичної творчості Павло Покотило називає збірку сонетів, куди ввійшло п′ять вінків.
– Що таке віночок сонетів? Це 15 віршів: у першому вірші останній рядок стає першим рядком наступного сонета і так до 14-го. А 15-й вірш – це всі перші рядки 14 попередніх сонетів, – пояснює читачам.
Серед поетичних збірок Павла Покотила – «Рима, серце і душа», «В гостях у тиші», «Квітолист». Є збірка «Афоризми. Медитація початківця», де автор зібрав короткі, але влучні та глибокі за змістом фрази.
Всі книги Павло Антонович видає трохи власним коштом, трохи помагають спонсори. Більшість тиражу автор роздаровує: тому в кожній міській бібліотеці Луцька є по 12 книг Павла Покотила. Також власним коштом письменник розсилає свої збірки в усі обласні бібліотеки України.
– Друзі завжди просять до якогось святкування скласти віршований тост, особливо на ювілей. І доби мені вистачає, аби вдень обдумати ідею вірша, згадати здобутки ювіляра, підкреслити риси його характеру й увечері це викласти на папір. На ранок усе підкорегую. І все – тост готовий! – розповідає Павло Антонович про свій творчий процес. – А от для рідних я більше не письменник, а чоловік, тато, дідусь. Тож коли хочеться поговорити про творчість, іду до однодумців – на студію «Зорі над Стиром».
Квіти, вино й тости роблять життя цікавішим
Окрім літературної творчості, в Павла Антоновича яких тільки хобі не було в житті.
– За часів Союзу я збирав вінілові платівки, десь півтори тисячі мав. Тепер усю колекцію і програвач подарував онуці. Також мав колекцію алкогольних напоїв із усієї Європи. Та, коли Горбачов ввів сухий закон, а мене включили в цю «антиалкогольну комісію», довелося ліквідувати і власну колекцію: щось роздарувати, а щось самому дегустувати, – жартує Павло Антонович. – І найбільше мені припали до душі югославські вина: неймовірно смачні!
А зараз чоловік виготовляє вина за власним рецептом. Має дачу в селі Озерці біля Луцька. Там і вирощує порички, малину, виноград, із соку яких готує дуже смачні напої.
Свого часу захопився чоловік і різьбою по дереву. Два роки цим ремеслом займався. Гарно виходило. Кому не дарував картину, всі хвалили. Але покинув, бо це теж дороге задоволення.
Потім обрав фінансово економніше хобі: з лози плів кашпо, з коркового дерева, сухого листя й насінин виготовляв квіти:
– Хризантеми виходили – як живі! Але на одну квітку треба до 600 пелюсток, які робив із насіння клена. Тож часу такі вироби потребували немало, – зізнається оповідач. – А от мої кашпо роз′їхалися по всьому світу – в Німеччину, Румунію, США, навіть до Австралії попрямували. То все наша діаспора замовляла на згадку про Україну.
Побачивши попит на вироби з лози, Павло Покотило якийсь час виготовляв прикраси з бісеру. Щось продавав, більшість – дарував. Тож досі тішиться, коли на святкування жінки-колеги надягають його прикраси з бісеру.
– А от якого хобі досі не покинув, так це вирощування квітів! – додає чоловік. – Займаюся ним із 1972 року й дотепер. Бували сезони, що одних лише тюльпанів мав більше від 100 сортів.
Аби поповнювати клумби якимись диковинками, Павло Антонович щороку замовляє з каталогу цікаві сорти. Навіть не всі їхні назви пам′ятає: сподобалася квітка – заплатив і поштою отримав.
– Квіти заспокоюють, дають можливість відпочити від роботи, відволіктися від новин, – каже чоловік. – Хоча війна, звісно, наклала відбиток і на моє життя, й на творчість. Тож у віршах чимало філософсько-релігійної тематики, як-от у збірках «Ліки на рані совісті», «Обпалені надії».
А щоб закінчити розмову на веселій ноті, Павло Антонович декламує один зі своїх віршів-тостів, який стане не лише гарним доповненням свята, а й зерниною для роздумів:
«Зелену жабу старість підвела: // схопив лелека. Та не знав кмітливу! // Вона вперед всі лапи простягла // і жадній пташі горло перекрила. // Цей приклад варт, щоб випити вина // за мудрий досвід і таку ж кмітливість, // аби життя пізнали ми сповна, // ніколи не здавались! Не корились!!!»
Оксана Бубенщикова
Фото авторки
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.