У здоров‘ї дожити до 95 літ нашому читачеві помогли бджоли!

А коли посадив під хатою два дуби, дружина народила двох синів

Ох і бравий чоловік зустрічає мене біля воріт свого дому.

Хоча і сам чоловік, і його дім, і навіть дерева біля хати – все ого-го яка історія! Бо дубам та грушці вже по 70 років. Хата ще польська: їй 140 літ. А господареві цього дому – Іванові Єфіменку – 8 вересня стукне 95!!! Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Тож, поки ще не стукаються бокали на честь такого поважного свята, я біжу на гостину до Івана Опанасовича. Треба ж розпитати про секрети довголіття і хорошого здоров′я?

У 12 років став сиротам за маму й тата

Іван Єфіменко народився 1931 року на Київщині, у селі Сомкова Долина. У сім’ї було троє синів і дочка, серед яких Іван – найстарша дитина.

Тата забрали на фронт ще 1939-го, коли совєти напали на Фінляндію. Потім, уже 1941-го, кинули проти нацистів. І, поки батько воював, у 1943-му померла від тифу мама.

– Тоді ця хвороба косила людей, як бджіл, – згадує Іван Опанасович. – Мама померла в мене на руках. І я у 12 років став за батька і за матір двом братам і маленькій сестрі, якій було тільки чотири.

Щоб не вмерти з голоду, хлопець пас табун корів. Замість грошей йому платили пуд пшениці, 16 кілограмів. Тяжко жилося сиротам. І тільки 1945-го, коли додому повернувся тато, дітям стало легше.

– Я, як побачив батька, побіг до нього, обхопив за шию руками, і ми обоє розплакалися, – згадує Іван Опанасович, і від щемких спогадів знову набігають сльози.

Тато став працювати в колгоспі ковалем. Мав золоті руки, тому сім′я вже не бідувала. Та недовго Іван був із рідними. У 18-ть його забрали в армію на чотири з половиною роки.

– До рідного села я так і не вернувся. Бо послали мене проходити службу в Луцьку на авіазаводі. Там я й зостався після армії, трудився слюсарем-ремонтником, – продовжує чоловік.

У Луцьку зостався заради кохання

Та не лише робота переманила чоловіка з Київщини до Луцька. Тут, на авіазаводі, зустрів Іван дівчину, яку покохав на все життя.

– Вже й не згадаю, чого я прийшов у медсанчастину. Але добре пам′ятаю, якою гарною була там медсестра – моя Ганя, – усміхається оповідач.

Ганна теж пройшла нелегкий шлях. Їхню родину під час операції «Вісла» виселили з Грубешівщини (тепер це територія Польщі) на Волинь. Замість просторої чотирикімнатної хати, яку залишила сім′я, Анну з мамою поселили в маленькій кімнатці старого будинку на околиці Луцька.

– Коли я прийшов сюди у приймаки, в хаті нічого не було – ні світла, ні газу, ні води. Сиділи ми при каганцях. Грілися біля грубки. Милися в кориті. Але були щасливі, – усміхається Іван Опанасович. – Я тільки заселився, першим ділом у дворі посадив грушу – щоб дарувала моїй Анночці солодкі плоди. А з боку від дороги висадив два дуби – і знаєте, яке диво сталося? Після того Бог подарував нам із Ганею двох синів!

Аби сім′я жила в достатку, Іван працював не покладаючи рук: і на заводі, і біля хати, й на дачі за містом. Зрозуміло, що здоров′я не залізне. Тож у 40 років почала в Івана дуже боліти спина.

– Я ходив отак – об стіну спирався, настільки поперек хапав. А медсестра мені й каже: «Заведіть пасіку. Хай бджола вас кусає, і її отрута буде лікувати ревматизм», – згадує чоловік. – Ну, якщо лікарка сказала – значить, треба робити.

Досі перекопує город і качає мед

Купив Іван у селі три вулики. Підводою та кіньми їх привезли йому до Луцька. І став чоловік лікувати ревматизм.

– З пів року прикладав одну-дві бджілки до спини, аби жалили. Пече укус добряче, але став я ходити. І з тих пір тільки спина схопить – пішов до вулика, бджілку дістав, крильця їй стулив, до спини приклав – і знову, як молодий! – жартує Іван Опанасович.

Так три вулики перетворилися на невеличку пасіку, а пасіка стала не тільки приносити мед, а й господаря лікувати.

– Трудитися, як колись, уже не маю здоров′я. Але цього року я із сином викачали зо шість літрів меду. Тримаю курочок і кота, сам перекопав город біля хати, посіяв огірки, посадив пару рядків картоплі, – показує 95-річний господар своє невеличке хазяйство. Ще п’ять років тому, до речі, він сам крутив педалі, аби поїхати на дачу за місто.

– А гляньте, якого скутера маю! – сідає на двоколісного коня і заводить мотора. – Донедавна ще ним їздив! Але стільки машин тепер у Луцьку, що син попросив: «Тату, давай-но вже я буду возити тебе машиною». І що – треба сина слухати.

Щодня робить зарядку і… тужить за дружиною

Крім сина Сергія, близьких родичів у ювіляра нема поруч. Бо ще один син, невістки й онуки живуть за кордоном. А 2018-го не стало й дружини, з якою в любові та злагоді прожили 53 роки.

– Померла в мене на руках, серце схопило, – каже Іван Опанасович і не стримує сліз. – Лягаю спати і прошу: «Ганю, хоч приснися мені». Бо скучаю за нею дуже.

Через пів року після похорону дружини в Івана Опанасовича й самого стався інфаркт. Під час спроби встановити у судину стент серце чоловіка двічі зупинялося, лікарі вирішили не ризикувати. Тож тепер, як каже сам Іван Опанасович, у нього працює лише половина серця.

Але й після інфаркту чоловік ось уже вісім років живе в постійному русі.

– Щоранку в мене зарядка. Ось так спираюся на палицю і присідаю, піднімаю по черзі коліна, розминаю палицею спину і кручу тулубом, – розказує й тут же показує ювіляр.

Недавно син завіз Івана Опанасовича на операцію. Після заміни кришталика чоловік знову читає свою (і нашу з вами!) улюблену газету «Твій вибір». А великі букви заголовків бачить навіть без окулярів. Щоб краще працював організм, ювіляр п’є багато чистої води. У стравах надає перевагу натурпродуктам. А найбільше любить український борщ і вареники з картоплею та сиром.

– Треба рухатися, щось робити, не лежати цілими днями, – каже довгожитель. Бо й сам у такому поважному віці перекопує город, ходить до курочок, біля вуликів порається. А оскільки самому вже не можна за кермо, то поруч є син Сергій, який і на дачу відвезе, і в щоденних справах допоможе.

– Торік із Сергієм їздили на мою малу батьківщину – в Сомкову Долину. Там провідали мою сестру Дуню. Їй уже 87 років, живе сама, бо діти – у Києві. Зустрілися, обнялися, поцілувалися, згадали минуле, – розповідає ювіляр. – Дуже хотів би, аби сестра приїхала до мене на день народження. Але то їй задалека дорога.

А на своє 95-річчя Іван Опанасович разом із сином запросять на гостину близьких людей із Луцька: родичів, сусідів, колег із авіазаводу, де ювіляр пропрацював 40 років.

І, якщо дозволить погода, святкуватимуть саме там, під 70-річною грушею, яку молодим посадив Іван для своєї Анночки:

– Сядемо тут, у дворі. Пригощу гостей медом зі своєї пасіки, грушками з дерева – хай то буде частування від моєї покійної дружини. Згадаємо тих, хто вже на небі. Побажаємо здоров′я тим, хто ще топче землю. І піднімемо чарочку за те, щоб настав мир в Україні. Бо то найголовніше!

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.