«Чим довше на фронті, тим більше боюся»
Наш земляк із ІІІ штурмової – про дорогу життя та смерті, тактику росіян і молитву, яка рятує
Якусик, який родом із Великої Глуші, вже шість років на війні. Із них три – штурмовиком. За цей час він пережив шість поранень, але щоразу повертався у стрій. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
30 травня російський FPV-дрон пробив Миколі ногу наскрізь. Після операцій та реабілітації він вже спішить до побратимів. Тож буквально в останні дні перед від′їздом ми зустрілися із земляком, щоб, як-то кажуть, із перших уст почути, яка нині ситуація на фронті та в чому найбільша загроза.
– Миколо, за ті півтора року, скільки ми не бачилися, наскільки змінилася війна?
– Тоді було багато дронів, а зараз – іще більше. На них фактично все тримається. Вони зупиняють і ворожі колони, і невеликі групи. Але піхота все одно залишається основою.
– Наскільки допомагають на нулі наземні роботизовані комплекси?
– НРК і дрони виконують майже всі логістичні завдання: доставляють усе на позиції, помагають вивозити поранених. Бо є кілзона – двадцять і більше кілометрів, де ризик для людини надзвичайно високий.
– Поясніть детальніше, що таке кілзона.
– Є умовно безпечна територія, є позиція, а між ними – ділянка, яку постійно контролюють ворожі дрони. Якщо вони бачать будь-який рух – людину, автомобіль, будь-що, що може становити загрозу, – одразу знищують. Для кожного військового, який працює на нулі, кілзона («кіл» із англійської – «вбити», – ред.) – це без перебільшення дорога життя і смерті.
– Як узагалі можна пройти непоміченим, якщо дрони контролюють усе?
– Тут усе залежить від ефективності підрозділу. Ми беремо карту, дивимося, де посадки, якими маршрутами краще рухатися. Питаємо в суміжних підрозділів, яка ситуація на певній ділянці. Бо зараз ворожі дрони активно мінують території: підлітають і дуже акуратно скидають боєприпаси. Тому сьогодні жодного безпечного місця на нулі вже нема.
– А тих дронів, які в траві чатують на людей, справді настільки багато?
– Їх вистачає. Вони сидять всюди, де бачать, що можуть рухатися люди. Куди не поткнешся – дрони на землі, у траві, над головою. Дійти до позиції – це реально справжній квест. Жарти жартами, але якщо ти туди дійшов, то вже щасливчик.
– Ви зараз уже не штурмовик?
– Поки молодший був, три роки відбігав штурмовиком. Зараз мені вже тридцятка, скажу чесно – втомився. Тому перевівся оператором РЕБ. Але лишаюся вірним Третій штурмовій: це найкраща бригада.
– Зважаючи на кілзону, скільки зараз бійцям доводиться перебувати на позиції через неможливість вийти?
– По 200 – 300 днів, як в інших, у нас не було. Але можемо сидіти на позиціях півтора-два місяці. Це вже нормальна річ. Якщо хочеш жити, немає сенсу зайвий раз ризикувати і виходити. Краще довше побути на позиції, зате вийти безпечніше. Потім треба дати хлопцю кілька днів відпочити, щоб сім′я приїхала, щоб вони просто побули разом. Це абсолютно нормально.
– Як за цей час змінилася тактика росіян?
– Вони дуже швидко вчаться в нас, переймають усе і масштабують. Якщо раніше їхня піхота заходила групами по три-чотири особи, то зараз можуть просочуватися навіть по одному. Один дійшов – закріпився. Потім другий, третій. Перший протоптує маршрут між деревами, кущами, ярами, і вже наступні рухаються цією стежкою. А нам їх значно важче стає виявити і знищити.
– А як ви отримали поранення?
– Над нашими піхотинцями було дуже багато ворожих дронів. Треба було виручати хлопців. Тому зайшов до них на позиції, встановив РЕБи. І… прилетів FPV-дрон. Зробив дірку в нозі – у кістці, в м′язах. Я зразу впав, наклав турнікет. Хлопці підбігли, затягнули мене в бліндаж. Десь хвилин десять-п′ятнадцять тампонували рану. Далі з медиками зв′язалися по відео, все зробили, як ті казали, – чітко і якісно. Це дало можливість послабили турнікет, щоб надалі запобігти ампутації. Дуже швидко (приблизно через добу) по мене приїхав наземний роботизований комплекс. Великий – близько двох метрів завдовжки. Я ліг на нього, накрився спеціальною балістичною ковдрою для захисту від уламків. Поки їхали, робот наїхав на міну. Вибуховою хвилею мені навіть каску зірвало. Хлопці телефонують: «Ти нормально?» Кажу: «Я нормально. Давай! Давай швидше!» Тоді ще почався дуже сильний мінометний обстріл. Відчуваю: може бути недобре. Тому сказав по телефону, щоб НРК віз мене до найближчих операторів БПЛА. Вони мене забрали, нагодували. А вже наступного дня трохи дощ поміг. Так що евакуація була простіша. Далі Харків, де мені почистили рану, вирізали мертві тканини. Після того – Львів. Думаю, до кінця місяця вже повернуся до побратимів.
– Не раз чула, за вас постійно моляться рідні. Відчуваєте це?
– Постійно. Бо сам не знаю, як досі живий. Перед тим виїздом на позицію, коли отримав поранення, я теж усім своїм подзвонив і сказав: «Моліться». І хто б що не говорив, але в критичній ситуації всі військові моляться. Не важливо, як людина називає Бога, але тоді в голові дуже багато слів. Боєць обов′язково щось промовляє. Сто процентів!
– У минулій нашій розмові ви сказали дуже цікаву фразу: «Чим довше на фронті, тим більше боюся». Це не змінилося?
– Ні. Так і є. Бо з кожним днем набуваєш досвіду і починаєш розуміти, скільки насправді існує небезпек. Коли молодший, ще не знаєш, що таке скиди, FPV, мінування, – здається, що нічого не страшно. Я теж таким був. А за шість років війни, із яких чотири – це реальна бойова практика, усе змінюється. Я став набагато обережнішим, більш виваженим. Краще сто разів подумати, ніж один раз прийняти неправильне рішення.
– Що для вас сьогодні найважливіше?
– Сім′я. Один побратим каже: «Рідні мене не розуміють». А я відповідаю: «І слава Богу, що не розуміють». Для того ми й тримаємо фронт.
– Але війна все ж віддаляє від близьких?
– Є люди, з якими спілкуюся, є ті, хто став ще ближчим. Коли приїжджаю додому, просто сідаємо з батьком чи мамою поговорити. Так, вони мене не повністю зрозуміють. Але це нормально.
– Організм військового звикає до адреналіну. Відчуваєте це зараз?
– Якщо чесно, щось таке є. Сидиш удома – тиша, спокій. І один голос каже: «Я б іще поштурмував». А другий: «Слухай, Миколо, заспокойся». І вони всередині постійно сперечаються. Такі моменти справді бувають.
– Чи військові стежать за тим, що відбувається в цивільному житті?
– Треба цікавитися життям України. Ми ж тут живемо і думаємо про майбутнє. Але коли піхотинець сидить на позиції без інтернету, без нічого, то його головне завдання – виконати роботу, вижити самому і вивести живими побратимів.
– Яких змін очікуєте після призначення нового головнокомандувача?
– Буду тільки радий, якщо армія стане максимально професійною та ефективною, якщо кожен боєць буде якісно підготовлений. Бо, на мою думку, краще мати п′ятсот тисяч мотивованих, ніж мільйон бусифікованих. Також дуже важливо нормально забезпечувати військових. За всі шість років служби я, мабуть, тільки шкарпетки брав із того, що нам видавали. Все інше купував сам. А це великі гроші. Одні штани коштують понад сім тисяч гривень, а у штурмовиків форма за два-три місяці вже зношується. Після поранень теж доводиться все заново собі купувати.
– Зараз обговорюють ідею підвищити виплати штурмовикам до 400 тисяч гривень. Ваша думка?
– Я вже не штурмовик, але вважаю, що ці хлопці заслужили на такі гроші. Це буде хорошою мотивацією. Хоча треба й пам′ятати, що поруч із ними працюють інші підрозділи – за п′ятсот-сімсот метрів, і вони теж щодня ризикують життям.
– Якої підтримки військові сьогодні найбільше потребують від цивільних?
– Якщо є можливість задонатити, то допомога має бути адресною і саме на те, що реально потрібно конкретному бійцеві: амуніція, прилади нічного бачення, інше спорядження. Але найголовніше – не припиняти допомагати. Бо на початку повномасштабки допомагали всі. А що змінилося зараз? Війна стала легшою? Ні. По Києву, Запоріжжю, Одесі, Харкову ворог щодня б′є, люди гинуть. А десь у цей час – танці й співи. Це моя особиста думка, але так не повинно бути. Нація має залишатися об′єднаною. І тільки так ми зможемо вистояти.
– Дякую. І бережи вас Бог…
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.