Після загибелі чоловіка 20-річна вдова стала операторкою дронів
Війна принесла в життя Ірини Колобаєвої те, чого не побажаєш нікому.
У 20 років Ірина стала вдовою. Здавалося б, після такого болю людина може надовго замкнутися в собі, втратити сенс життя, опустити руки. Та сталося інакше. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Через два тижні після похорону чоловіка Ірина сказала собі, що продовжить справу свого Павла. І зробила те, від чого він за життя намагався її вберегти…
За коханим на Донбас
Ірина познайомилася з армією завдяки своєму майбутньому чоловікові Павлу Колобаєву. Він служив іще з 2018-го. Був оператором безпілотників, до того воював у десантно-штурмових військах, був розвідником і піхотинцем. А вона була звичайною молодою дівчиною. Проте дуже швидко зрозуміла, що їй цікаве все, чим живе Павло.
«Мені хотілося бути для нього цікавою співрозмовницею. Це був один із проявів любові – розуміти те, чим він живе», – згадувала Ірина в розмові з журналісткою «Радіо Свобода» Ярославою Трегубовою.
Коли Павло служив на Донбасі, вона вирішила переїхати ближче до коханого. Спочатку йшлося лише про кілька днів у Слов′янську. Але ці кілька днів непомітно перетворилися на рік життя в Лимані.
Місто вже було звільнене від окупантів, але війна там відчувалася щодня. Руйнування, тривоги, обстріли стали частиною буднів. Та поруч був коханий. І цього було достатньо.
Павло знайомив дружину з містом зовсім не так, як туристів. Під час прогулянок вони рідко ходили центральними вулицями. «Він казав, що показує мені «собачі стежки» Лимана, щоб я знала їх про всяк випадок», – розповідає Ірина.
Тоді вона сприймала це як одну з його військових звичок. Сьогодні каже, що ці знання не раз стали їй у пригоді.
Замість туфель – базарні капці
Павло дуже хотів, щоб кохана мала його прізвище. А Ірина хотіла стати офіційною дружиною, бо боялася: якщо з Павлом щось трапиться, вона, не маючи статусу дружини, навіть не зможе потрапити до нього в лікарню чи госпіталь. Бо хто вона тоді? Просто дівчина, яка його дуже любить.
Одружилася пара спонтанно. Того ранку Павло з побратимами повернувся з позицій. Напередодні був черговий ворожий обстріл, зникли світло, вода, їжа. Тож виникла думка поїхати до Слов′янська. А дорогою до міста з?явилася ще одна: «А може, одружимося?»
Так і зробили.
В Ірини були костюм побратима чоловіка та звичайні домашні капці, які купили у Слов′янську на ринку. Павло не мав можливості перевдягнутися, тож був у брудній військовій формі. «Але нам було комфортно одне з одним, – згадує жінка. – А все інше вже не мало значення».
Вони мріяли, що після війни обов′язково повінчаються, зроблять гарне свято, запросять рідних, одягнуть красиві вбрання. Але цій мрії так і не судилося здійснитися…
Він розумів: може загинути
Ірина не приховує, що давно хотіла служити поруч із чоловіком. Та Павло був категорично проти. Щоразу, коли вона заводила цю розмову, відповідав однаково: «От коли закриється моя труна – тоді й підеш в армію».
І жартував хлопець лише наполовину. Бо за роки війни Павло поховав багатьох товаришів. В одному з підрозділів, де він служив раніше, із кількох сотень військових живими залишилися лише 47.
Кожну втрату він переживав дуже болісно. Тому не хотів, щоб кохана пройшла через те саме. Він добре знав її характер. Знав, що вона не сидітиме в тилу, що обов′язково піде туди, де важко, страшно і небезпечно. І просто хотів її вберегти. Але доля розпорядилася по-своєму…
Про загибель чоловіка Ірина дізналася не від військових і не з офіційного повідомлення. Першою подзвонила мама. «Мабуть, щось сталося», – сказала вона доньці. «З чого ти взяла?» – запитала Ірина. «Мама Пашки поставила чорну свічку на аватарку у Facebook»…
Тоді Ірина все зрозуміла. Пізніше страшну новину підтвердив побратим чоловіка. Так у 20 років Ірина стала вдовою. А дев′ятий день після похорону припав якраз на її день народження…
«Мені здавалося, з′їду з глузду»
Перші місяці після втрати жінка пам′ятає уривками. Каже, що страшенно багато пила. Влаштувалася продавчинею у сільський магазин, щоб не залишатися наодинці зі своїми думками. «Мені здавалося, що я можу або з′їхати з глузду, або зробити щось із собою». Дуже важко було проходити той період, проживати день за днем, коли весь світ повністю втратив барви.
Та приблизно через два тижні після похорону дещо змінилося. Ні, біль нікуди не зник, але з′явилася мета: «Я зрозуміла, що це будуть помста і виконання обіцянки», – каже жінка.
Батьки розуміли, що відмовити доньку від рішення іти на фронт уже не вдасться. Після сороковин по Павлові Ірина купила квиток і поїхала до частини, де служив її чоловік. Так почалася її військова служба.
Спочатку Ірина хотіла працювати з розвідувальними дронами, як і її Павло. Але доля привела до FPV-підрозділу. А перший політ ударним дроном настільки захопив дівчину, що вона зрозуміла: саме цим хоче займатися.
Найбільша радість – рятувати життя
Сьогодні молодша сержантка служить операторкою FPV-дронів у складі 63-ї окремої механізованої бригади. А позивний Білка їй подарував іще Павло: глянув на кохану, її руде волосся і два зуби, що виділяються, і пожартував: «О, Білка!»
Її робота цілодобова: денні й нічні чергування, постійна напруга, величезна відповідальність за піхоту. Від кожного вильоту залежать життя військових.
Часом ці вильоти – для виконання бойових завдань, а часом треба дроном доставити нашим бійцям на позицію води, продуктів і навіть просту записку: «Братва, ми з вами, ми вас чуємо, ми вас бачимо. Тримайтеся».
Якось після такої доставки українські військові передали слова подяки. Ірина згадує, що тоді троє дорослих чоловіків сиділи зі сльозами на очах, а вона ледве стримувалася, щоб не розридатися.
А от про першу знищену автівку ворога згадує з усмішкою: «Того дня були туман і дощ. Видимість майже нульова. І раптом серед сірої імли – ціль! Боже... «буханочка»! Я думаю: як добре!» Пишається Ірина й тим, що стала першою дівчиною-пілотом у своєму батальйоні, яка має підтверджене знищення ворожого оператора дронів. Але найбільша для неї радість – коли вдається підтримати піхоту, врятувати чиєсь життя або дати хлопцям шанс повернутися додому живими…
…22-річна Ірина досі часто радиться з чоловіком подумки. Особливо тоді, коли важко, коли накопичується втома і здається, що сил уже немає: «В такі моменти мені здається, що ми з ним працюємо разом».
Так, їй страшно повторити долю Павла, але про своє рішення жінка не шкодує. Бо продовжує справу, якій він присвятив життя. Ірина впевнена: якби Павло сьогодні міг побачити її на службі, то, напевно, схвально кивнув би головою. А вона й далі служить у пам?ять про нього. І десь там Павло теж, мабуть, нею пишається…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.