«Мамо, відпусти мене. Я більше не можу…»

Життя  тяжко хворому хлопчику врятувала  сім′я,  яка в  день операції втратила доньку.

Часто ми нарікаємо на життя. Особливо тепер, у час війни, коли в кожного є свої болі, переживання і страхи. Комусь важко через тривоги за рідних чи біль утрати, комусь – через самотність, хвороби чи безгрошів’я, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Та коли читаєш історію 12-річного Назарчика Мазура та його мами Анастасії з Вінниччини, то розумієш: у житті бувають такі випробування, які навіть уявити страшно. Адже одного дня жінка почула, що в її дитини – рак. У той же день онко діагностували в неї самої. А тато в цей час був на фронті…

…Прочитайте цю вражаючу історію. Бо після неї ви точно будете більше цінувати те, що маєте. І частіше дякуватимете Богу за те, чого вам не довелося пережити…

В один день мама й син почули: в них обох – рак!

Родина Мазурів із вінницького міста Ладижина жила колись так, як мільйони українських сімей. Дім, робота, школа, звичайні клопоти і мрії про майбутнє.

Після повномасштабного вторгнення родина опинилася в постійному стресі: через війну, через те, що тато на фронті. На той момент здавалося: вже гірше нема куди. Але три роки тому Назаркові, якому було тоді всього дев′ять, раптом стало зле. Обстеження показали страшний діагноз – лейкоз.

Для мами почути, що в її дитини – рак крові, було страшним ударом. Але в той же день на жінку чекав іще один удар: у неї самої виявили рак щитоподібної залози. «У той день мені здалося, що життя закінчилося, що я зовсім одна у світі з таким горем», – згадувала жінка, чоловік якої тоді служив на фронті.

Анастасія мусила боротися за власне життя і за життя своєї дитини. Назар почав проходити виснажливу хіміотерапію у Вінниці. Для дорослої людини – це важке лікування, а для дитини – тим більше. Але родина вірила: головне – пройти цей шлях. Та на цьому біди не закінчилися.

Коли хлопчик уже трохи оговтався після чергового курсу лікування, то, на жаль, захворів на ковід. Хвороба вдарила по дитячому організму так сильно, що Назар потрапив до реанімації. Його легені працювали лише на 10%.

Лікарям вдалося врятувати хлопчика від пневмонії. Але ковід дав страшне ускладнення на серце: серцевий м’яз настільки постраждав, що фактично розтягнувся і вже не міг нормально перекачувати кров. Фракція викиду серця (тобто кількість крові, яка виштовхується з лівого шлуночка серця до організму) впала до критичних 10%. Через це Назарчик задихався навіть тоді, коли просто сидів. Через порушений кровообіг ноги дитини були холодними. Сили з кожним днем покидали хлопчика все більше.

Мама бачила, як її син буквально згасає на очах. І одного дня Назар тихо сказав їй слова, які вона досі згадує зі сльозами: «Мамо, відпусти мене. Я більше не можу…»

«Я щодня молюся і дякую сім’ї дівчинки»

Єдиним шансом урятувати Назарка була пересадка серця. Але де взяти серце для 12-річного хлопчика?

Лікарі чекали донора. І в цей самий час в іншій сім’ї сталася трагедія: 10-річна дівчинка потрапила у ДТП. Травми були не сумісні з життям. Лікарі констатували смерть мозку.

Для її рідних це були хвилини, коли світ просто зупиняється. Коли не хочеш і не можеш повірити у незворотне. Коли хапаєшся за найменшу надію і сподіваєшся: а що, як станеться диво?!

Саме тоді у рідних дівчинки запитали, чи погодяться вони на посмертне донорство. Це рішення важко навіть уявити. У момент, коли серце розривається від болю, люди повинні думати не лише про своє горе, а й про чужу дитину, яка також помирає. Але рідні дівчинки знайшли в собі сили й таки погодилися. Вони дозволили пересадити серце своєї донечки іншій дитині. І їхня жертовність урятувала Назарчика.

У львівській лікарні святого Миколая медики провели хлопчику трансплантацію серця. Це була перша така операція у стінах дитячої лікарні.

Операцію виконували дитячий кардіохірург Олександр Ячнік та керівник Центру серця та судин Роман Домашич.

Три години лікарі боролися за життя хлопчика. Його нове серце запрацювало ще на операційному столі.

Одразу після трансплантації стан Назара почав змінюватися буквально на очах. Хлопчик перестав задихатися. Він може без зусиль ходити коридорами лікарні. Його ноги знову теплі. А мама може знову радіти життю: «Я кожного дня молюся і дякую сім’ї дівчинки, яка, попри страшну втрату, погодилася на донорство і врятувала нашого Назарка, – каже Анастасія. – Ми хочемо, аби про трансплантацію знало якомога більше людей».

Тим часом Назарчик чекає, коли зможе нарешті відпочити з рідними і з?їсти лаваш із сиром, приготований на мангалі. А ще – мріє вирости, стати президентом і допомагати дітям. Бо у свої 12-ть ця дитина переконалася: іноді одне людське рішення може врятувати весь світ, навіть якщо цей світ – усього одне маленьке дитяче серце.

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.