Любов дітей прийшла до мами разом із квітами бузку
Ганна Іванівна сиділа на старенькій лавці біля своєї хати.
Жінка дивилася на розквітлий кущ бузку – густий, пишний, і який щороку розквітає саме на День матері, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Із очей Ганни повільно котилися сльози. Колись це було її улюблене свято. Адже син приходив із великим букетом пахучих квітів. Спеціально шукав мамі і білий бузок, і темно-фіолетовий. «Мамо, диви?, який гарний!» – вручав Олег і тулився до мами. Вони ставили бузок у воду й разом шукали ту саму магічну квіточку з п’ятьма пелюстками. «Є! Знайшов!» – радів син. «То загадуй бажання», – усміхалася Ганна. «Ні, мамо, це тобі…» – простягав Олег квіточку на п?ять пелюсток. Ганна подумки промовляла найзаповітніше. Шкода, що не завжди воно збувалося. А часом доля била так боляче, що хотілося лише одного – сили це все витримати.
Ганна Іванівна витерла сльози. І спогади понесли її в далеке минуле…
Усе мало бути, як мама сказала
Колись Ганна дуже мріяла стати вчителькою. І стала. Працювала в сільській школі, викладала українську мову і літературу, вимагала дисципліни, любила лад. Її слухали школярі, поважали колеги й батьки. Тому жінка звикла, що її слово – закон.
Заміж Ганна вийшла за хорошого чоловіка. Петро працював у колгоспі: спокійний, роботящий. Разом виховували сина Олега – єдину дитину в сім?ї. Хоча скромно жили, але дружно.
Втім недовго тішилися щастям. Одного вечора жінці принесли страшну звістку – смертельна аварія, Петро загинув...
Після похорону лишилася Ганна сама з маленьким сином на руках. І тоді в ній щось ніби обірвалося. Жінка стала ще твердішою. Постановила собі жити, тягнути все з останніх сил. Удень працювала в школі, ввечері займалася сином, уночі перевіряла зошити, а вдосвіта вставала їсти наварити, дитину до школи зібрати. Втомлювалася страшенно, та не дозволяла собі слабкості. Бо мусила бути найкращою мамою, взірцевим педагогом. І від сина вимагала те саме: «Олежику, так не роби», «Олежику, я краще знаю», «Олежику, не переч мамі», – звучали в домі щодня. Син спочатку слухався, та з роками почав віддалятися. На мамині слова мовчав і робив по-своєму.
Рідна дитина ставала чужою
Олег виріс. Статний, роботящий хлопець. Пішов працювати, почав заробляти. А потім привів у дім дівчину. «Мамо, це Марічка. Я її люблю. Ми плануємо женитися», – представив наречену. Ганна Іванівна оцінила дівчину поглядом з-під окулярів. Скривилася. Бо хто така Марічка? Проста. Без вищої освіти. З небагатої сім’ї.
«Міг би й кращу знайти, – сказала після знайомства. – Он скільки достойних дівчат у селі». – «Мамо, я люблю Марічку. Інших мені не треба», – вперше в житті наполіг на своєму. Та Ганна не просто не послухала сина – образилася! І відтоді у стосунках матері й дитини ніби щось обірвалося: якась тонка невидима ниточка, без якої найрідніші люди з кожним днем усе більше віддалялися.
Так, Ганна справила сину весілля, але не було на ньому веселощів. Помогла купити хату не далеко від своєї, але жила із сином та невісткою, наче вороги. «Не так готуєш», «Не так дітей виховуєш», «Не так говориш», – постійно докоряла невістці. Марічка мовчала. Олег сердився. І з кожним роком колись теплі стосунки матері й сина ставали все холоднішими…
Гординя не давала помиритися із сином
А потім почалася повномасштабна війна. Люди жили новинами, тривогами, страхами. Одного дня Олег зайшов до матері: «Мамо, я йду». – «Куди?» – «На війну».
В Ганни земля пішла з-під ніг. Як?! Побігла до невістки. «Це ти його надоумила?! – кричала з порога. – Хочеш, аби грошей тобі більше заробляв?!» Марічка розплакалася: «Та я ж його просила… Казала – троє дітей: куди? А він не послухав».
Ганна від люті, здавалося, лусне. Подзвонила синові: «Я тобі забороняю! Чуєш?!! – кричала в трубку. – Я твоя мама! І ти маєш мене слухати!» – «Мамо… – голос Олега був тихий, але впевнений. – Мені вже тридцять. Я сам вирішу, як жити і що робити», – й поклав трубку.
«Як він посмів?! Ще й телефон кидає!!!» – обурилася Ганна й так образилася, що перестала дзвонити, приходити, в гості кликати. Не поїхала навіть провести сина. Все чекала, аби він першим набрав, попросив пробачення. Але…
Несподівані гості
Один Бог відав, скільки виплакала Ганна сліз. Та не могла переступити через свою гординю. Лише внуки коли-не-коли забіжать до бабусі – ото й уся радість.
От і сьогодні – День матері. А Ганна сидить під хатою, дивиться на бузок і плаче: «Чому тоді не змовчала? Чому не обійняла? Чому не сказала доброго слова?.. – знову і знову картала себе. – А тепер нікому не потрібна… Ні-ко-му-у-у».
З тяжким серцем підвелася з лавки. Щоб хоч якось відволіктися, пішла на город. Поралася біля грядок, перевіряла, що зійшло. Потім зайшла до сусідки перекинутися словом. Аж раптом чує: загавкав Тузик у Ганни на подвір′ї. «А то чого?» – здивувалася й поспішила до хати глянути.
Хвіртка зачинена. На подвір′ї нікого. Лише клямка на вхідних дверях висить не так, як залишала Ганна. «Ще злодіїв мені не вистачало», – злякалася. Та тілько-но переступила поріг хати, як на столі побачила букет бузку: п′янкий, красивий, білий із фіолетовим. А біля вази з квітами – торт шоколадний, її улюблений.
Від несподіванки аж зупинилася посеред хати. «Мамочко, вітаємо тебе!» – раптом почула з-за спини голос сина. Обернулася: «Олежику!..» Він стояв у військовій формі, трохи змарнілий, але щасливий. Кинулася обіймати. «Дитино моя дорога, – розплакалася. – Пробач, синочку. Пробач мені, старій».
Тим часом із кімнати вийшли внуки, невістка Марічка. Вони теж обійняли Ганну. А вона, наче крильми, горнула їх до себе. Й не могла натішитися. «Пробачте мені, дітки, – плакала. – Пробачте, що образила, що не так сказала. Все ж від любові. Бо ви найдорожче, що маю…»
То знову були сльози, але щастя
Того дня вони сиділи разом. Пили чай. Їли торт, який усю ніч пекла Марічка, щойно дізналася про Олеговий приїзд. Онуки подарували Ганні листівки – з сердечками, квіточками й підписом «Дорога бабусю, ми тебе любимо».
Жінка перечитувала ці слова знову й знову. Питала сина про службу. «Та все добре, мамо, – відповідав неохоче. – Воюємо». Ганна розуміла: не все там просто. І від того ще більше стискалося мамине серце.
Коли вечоріло, діти стали збиратися додому. «Тільки ж заходьте, не забувайте…» – просльозилася Ганна на прощання.
Коли двері за гостями зачинилися, в хаті знову стало тихо. Але ця тиша вже не дзвеніла самотністю. Жінка підійшла до ікон. Стала навколішки. «Дякую, Боже, – прошепотіла, – що дав мені таких дітей… Що не забрав їх від мене…»
Сльози каяття покотилися по лиці. Ганна перевела погляд на букет із бузком і згадала: «На, мамо, квіточку на п′ять пелюсток. Загадуй бажання». Усміхнулася, та вже не стала шукати чарівного бузку. Бо сьогодні Господь і так виконав її бажання: діти й онуки знову зігріли своїм теплом. І це найголовніше!...
Якщо зараз ти, дорога читачко, теж носиш камінь на душі і не можеш із кимось помиритися, – відкинь свій гонор, пробач, відпусти, подзвони першою, якщо ці люди тобі справді дорогі. І вони відгукнуться! А може навіть – прийдуть до тебе з букетом квітів чи простим повідомленням у телефоні...
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.