Українці перемогли московитів, хоча тих було в шість разів більше!

На третій день Воскресіння Христового до урочища Гурби знову їдуть люди. Бо вкотре хочуть воскресити в пам′яті ще одну вражаючу подію. Причому тягнеться вона вже 82 роки…

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Проти повстанців задіяли танки й авіацію

Тяжкою була для українців весна 1944-го. Бо, щойно звідси відступили нацисти, як на їхнє місце прийшли нові й не менш жорстокі окупанти – російсько-радянські. Лише у березні-квітні і лише на Рівненщині вони зігнали близько 10 000 (!) місцевих чоловіків, аби кинути на фронт м′ясо в лавах Красної армії.

Та «западенці» недовго це терпіли. Адже на той момент уже мали власне військо – Українську повстанську армію. Довгий час упівці знищували совєтського монстра за принципом «тисячі порізів»: аби своїми відносно не великими силами вимотати москалів. А ті строчили на москву звіти, про те, що «внаслідок протидії націоналістів в період із січня по травень 1944-го від призову ухилилося 17 тисяч осіб, із яких близько 2 тис. приєдналися до УПА».

Втім 21 квітня повстанці разом із місцевими жителями дали на Рівненщині, неподалік Здолбунова, найбільший в історії УПА бій. Тоді до урочища між селами Гурби та Антонівці ворог стягнув 30 000 своїх шакалів. У їхньому розпорядженні були авіація, бронепоїзди, 15 танків, кіннота. І проти цієї «махіни» стало всього 5000 українців, у яких – ні танків, ні поїздів, ні, тим паче, літаків. Найбільше, що мали, – гармати. А як шпиталі були від 500 до 1000 місцевих, які в глибині лісу надавали допомогу пораненим.

Дали кацапам по зубах і вийшли з оточення

Щоб дати московитам гідну відсіч, повстанці укріпили пагорби. Мужньо тримали лінію оборони. Совєти лізли – як саранча, – десятки бойових зіткнень. Атаки тривали годинами. Деякі – по 8 – 11 годин без перерви.

«Наступали танки НКВС. Йшли раз за разом. Хотіли ввійти в нас клином і розколоти одним ударом, – згадував потім учасник бою Василь Кирилюк. – Та ми трималися. Не мали змоги знищити танки, то били по гусеницях. Молоді хлопці, по 20 – 25 років. І такий давали бій, що деякі танки там і залишилися. Врешті побачили совєти, що не візьмуть нас, і танки відступили. Так завершився день 24 квітня 1944 року...»

За чотири дні, скільки тривав бій під Гурбами, вояки УПА підбили 5 танків (тобто третину від загальної кількості), ліквідували понад 900 окупантів, іще стільки ж поранили. Але що далі?

Московити зрозуміли, що у прямому зіткненні не мають жодного шансу. А тому вирішили діяти так, як 2022-го зробили з оборонцями Маріуполя, – оточити, замкнути в кільці і тримати до останнього.

Але повстанці передбачили тактику ворога. І в ніч із 24 на 25 квітня командир Ясен (Микола Свистун) віддав наказ воякам прориватися з оточення в бік села Буща. Дорогою життя справді став для упівців Бущанський прорив. Вони вирвалися та розсіялися лісами.

Щоб не випустити повстанців живими, війська НКВС оточували всі довколишні ліси. Хотіли вибити звідти українців на відкриту місцевість, а там – завдати остаточного удару. Як писали у своїх звітах для начальства, московити планували завершити операцію повним знищенням місцевих підрозділів УПА. Але не змогли.

Попри перевагу ворога, бійцям УПА вдалося невеликими групами вирватися з оточення ворога й відступити в густіші ліси, а звідти піти до Карпат. За підрахунками української сторони, УПА втратила в бою під Гурбами не більше  від 100 повстанців, іще близько 300 були поранені. Але жоден із них не скорився.

Ворог «відігрався» на беззахисних людях

Отримавши по зубах, московити взялися за свою звичну практику – мститися беззахисним. Заходом України прокотилася хвиля арештів і розстрілів. Московити спалили села Гурби та Антонівці. Тутешніх людей вивезли, щоб ніхто не зміг помагати повстанцям. А ще – совєти дуже боялися, щоби правда про їхню поразку під Гурбами не поширилася в регіоні. Бо тоді всі будуть знати: непереможність Червоної армії – то міф. Міф, який і 1944-го, і 2022-го знищили захисники України.

І доказом цього слугують слова учасника бою під Гурбами, майора УПА Косенка: «Гурби – це наша перемога над ворогом, який переважав нас у багато разів. Перемога не тільки політична, а й мілітарна. І ніякі звірства та мордування, при яких енкаведисти, як спрути, накидаються на наших бійців і на цивільне населення, щоб обмити руки в їхній крові, щоб поштрикати штиками їхні благородні тіла, не мають і не можуть мати успіху. Бо терором не можна знищити всезростаючого революційного руху. Ним ворог нас не злякав, а, навпаки, збудив вогненну ненависть до себе і згуртував до відкритої боротьби проти більшовицького терору, проти більшовицького імперіалізму. Гурби – це наша відповідь ворогові».

Читаєш ці слова, і здається, наче написані вони зараз, тільки назву собі ворог узяв іншу…

Знищили все, та пам?яті – не змогли!

Після Гурбинського бою пропаганда кремля вигадала чергову свою «перемогу». А щоби правда не спливла, совєти знищили очевидців, перекрутили факти, підмінили цифри – все, як сьогодні. І тільки перед одним лишилися безсилі – пам’яттю українців.

Із 2003 року тут, на місці легендарного бою, Молодіжний націоналістичний конгрес започаткував найбільшу в Україні теренову гру «Гурби-Антонівці». Хоча насправді то не просто гра. Це школа виживання, це командний дух і національна свідомість.

2007-го поблизу урочища Гурби відкрили «Пантеон слави героїв Гурбенського бою», біля села Гурби встановлено капличку та пам’ятний хрест на честь вояків УПА.

І коли відбувалося відкриття цього пам′ятного знака, ніхто, мабуть, не міг подумати, що всього через сім років українцям ХХІ доведеться підхопити знамено повстанців, узяти до рук зброю і знову йти знищувати московську орду, яка посуне на нашу землю.

Ця боротьба триває дотепер

Від подій під Гурбами до новітньої російсько-української війни, що почалася 2014-го, минуло рівно 70 років. Але за той час для України, як тепер бачимо, ніщо не змінилося: той самий ворог, ті самі методи, та сама впевненість кремля, що терором і вбивствами можна скорити народ України. І знову, як у бою під Гурбами, москалі отримують по зубах від наших воїнів і знову мстяться, вбиваючи беззахисних дітей, жінок, стареньких.

Ось чому у квітні 2026 року в урочищі Гурби вкотре відбулася зустріч поколінь. Звучала молитва за тих, хто 82 роки тому дав військам НКВС найбільший бій в історії УПА, і за тих, хто продовжує цю боротьбу у наші дні.

Бо, поки існує москаль, доти мусимо відстоювати своє. І ми мусимо вистояти, аби зустріти Воскресіння України на рідній, Богом даній землі…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.