«Ми все покинули, щоб тільки подалі від кацапів»

Вражаючі зізнання переселенців про життя під окупацією і те, чому новим домом для них стала саме Волинь

Того листопадового дня Юрій та Галина Романюки взяли із собою паспорти, сіли в машину й поїхали. Куди – тримали в таємниці. Бо через пів року після окупації частини Луганщини вже не довіряли нікому: ні сусідам, ні вчорашнім друзям. Попереду на подружжя чекали чотири ворожі блокпости і майже 1000 км дороги. А позаду лишалися два будинки, престижна робота і 20 років життя в місті Перевальську…

Про це інформують у газеті «Твій вибір»

Згадуючи довоєнне життя на Донбасі, Галина Степанівна зізнається:

– Ми були не останні люди в місті. Чоловік – анестезіолог-реаніматолог у міській лікарні. Я – на керівних посадах на м′ясокомбінаті. Але за проукраїнську позицію нас там називали «бандери». І коли Перевальськ (місто поруч із Алчевськом, – авт.) захопили ті тварі (для «рускіх» у мене нема кращих слів), то ми з чоловіком зрозуміли: нам тут життя не буде, – згадує події 2014-го Галина Степанівна.

Щоправда, Романюки навіть не припускали, що окупація може затягнутися надовго. Думали: головне – вирватися з окупації, перечекати, а далі зможуть повернутися.

– Бо в нашому Перевальську ніхто особливо й не рвався до того «русского міра». Так, населення розмовляло російською. Бо така була політика держави: всі органи влади, установи, вся документація велися російською. Та коли люди йшли оформляти паспорти, то у графі «національність» вписували – «Українець». А щоб потрапити в єдину на усе місто україномовну школу-ліцей, батьки шикувалися в чергу. Бо хотіли, аби їхні діти навчалися рідною мовою, – згадує Галина Степанівна.

Однак із приходом російських окупантів усе змінилося. Патріотів України почали переслідувати, забирати на підвал, ламати, щоб ішли на співпрацю з «новими властями». Зразу ж повилазили місцеві гниди, які взялися доносити, щоб вислужитися. Люди почали жити в страху. Не вірили навіть тим, із ким іще вчора дружили. Тому про своє рішення виїхати з квазіутворення під назвою «ЛНР» тримали Романюки в секреті. Щоб на ворожих блокпостах не здогадалися, що подружжя втікає від «щасливого життя», Романюки не взяли нічого: ні одягу чи взуття, ні документів на житло, ні навіть сімейного альбому. «От у чому сіли в машину, в тому й виїхали…» – згадує подружжя.

«Ну, що ви?» – «Чекаємо…»

Коли Юрій та Олена покидали Луганщину, рятуючись від окупації, Вікторія з Херсонщини навіть подумати не могла, що через 11 років повторить цей шлях. Але московити змусили це зробити. І дорога до вільної України виявилася у 2025-му ще важчою.

– Я навіть не можу передати, наскільки це важко, – жити в російському зашморгу. Поки я була в себе в хаті, у своєму дворі, я почувалася вдома, та тільки виходила за ворота – опинялася в окупації, – згадує жінка. – На кожному стовпі – кацапські триколори. У кожному приміщенні – ті огидні двоголові орли і величезні портрети їхнього путіна. Нас усіх тримали під прицілом. Постійно селом їздили наглядачі з автоматами і в намордниках. В будь-який момент можуть завалити в хату і шманати: телефони, телевізори, речі, банківські карточки. Вони мали таке обладнання, що могли перевірити, до кого ти дзвонив, що говорив, які гроші й куди переказував. Ми, поки отримували українську допомогу, перекидали гроші на підтримку ЗСУ. То кацапи те вичислили, пригрозили розправою. Але ж у нас син на фронті із січня 2023-го. Як не помогти дитині захищати Україну? То ми вже напряму йому на карточку перекидали гроші, а він передавав на авто для підрозділу, на ремонт.

Щоб тримати всіх українців під ковпаком, кацапи змушують закачувати в телефон спеціальний мобільний додаток: нібито для спілкування, але насправді – щоб відстежувати, з ким і про що людина спілкується, де ходить, із ким зустрічається. Телефони там теж усі на прослушці». І тільки люди скажуть щось про Україну – як зв′язок тут же обривається.

– Кацапи позавозили до нас чужаків. То ті всюди ходять, підслуховують у магазині, на ринку, на вулицях, про що люди говорять, і після того біжать доносять. А потім у місцевих – обшуки з автоматами. Часто людей забирають на підвал, б′ють, – продовжує Вікторія. – Ми жили в такому страху, що свої українські паспорти закопали в землі біля хліва і піском присипали. Боялися розмовляти навіть із хорошими знайомими. «Ну, що ви?» – «Чекаємо». – «Як ви?» – «Надіємось». Оце і всі розмови.

Щоб мати бодай якусь вісточку з України, Вікторія з чоловіком о сьомій ранку підключали тюнер до телевізора, знаходили українські новини, 15 хвилин переглядали, вимикали і тюнера ховали.

– Новий рік ми принципово зустрічали за українським часом. І коли у зверненні президента я почула: «Дорогі українці! Я знаю, що ви зустрічаєте Новий рік за нашим часом і зараз ви чуєте ці слова. У нашому Криму, на Донбасі, в Мелітополі, в Маріуполі – всюди, де чекають Україну. І куди одного дня Україна повернеться, щоб бути разом», – то я так плакала!.. Бо про нас згадали. Не про території, а про окупованих людей…

Аж три роки Вікторія з чоловіком жили, задихаючись у російському зашморгу. Бо мусили доглянути маму, яку взимку 2022-го інсульт прикував до ліжка, яка 2023-го пережила ампутацію ноги і потребувала щоденного введення препаратів. Та, коли в жовтні 2025-го мами не стало, подружжя відразу почало збиратися в дорогу. Важку, довгу, смертельно небезпечну. Але головне – що до вільної України…

«Ми любимо людей, а вони – нас»

Коли в листопаді 2014-го подружжя Романюків покидало Луганщину, то відразу обрало Волинь. Бо Юрій – із тутешнього села Куликовичі. А першим його місцем роботи як анестезіолога була Маневицька районна лікарня. Тож саме сюди подружжя і приїхало.

– На Волині нам помогли з роботою. Я працювала бухгалтером. Юрій як лікар вищої категорії – за фахом. Ми знімали квартиру в центрі міста. Юрина мама помагала з продуктами. Із місцевими людьми ми швидко знайшли спільну мову. Правда, були такі, які позаочі обзивали. Ми з чоловіком аж сміялися: на Луганщині були бандерами, а тут стали сєпарами, – продовжує Галина Степанівна.

 – Але, якщо чесно, перші пару років дуже складно було змиритися з тим, як усе склалося. Бо ми все життя з Юрою чесно і тяжко працювали, заробили на будинки собі та дочці з онукою. А в 45 років лишилися «ніщими» – ні ложки, ні каструлі, ні подушки. Після повномасштабного вторгнення люди, які стали ВПО, отримують виплати, гуманітарну допомогу. Зараз ось, чула, житлові сертифікати їм мають вручати. А нам держава не дала нічого, навіть пачки порошку! Хоча ми втратили все, і в наших будинках зараз живуть ті кацапські тварі.

Та, попри все, подружжя Романюків не втратило головного – любові: до життя, до людей, до України.

– Мій чоловік як на Луганщині, так і на Волині, продовжує лікувати людей. Я активно долучаюся до всього, що робить громада. Вже 11 років – парафіянка української церкви в Маневичах. Що би не організовувала парафія – благодійний концерт для ЗСУ, колядування для збору грошей на фронт, закупівлю дронів чи авто – ми з чоловіком долучаємося до всіх ініціатив.

Настоятель тутешнього храму Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії отець Михайло Мельничук каже: переселенців у селищі чимало. Але ставлення до них залежить не від того, звідки приїхала людина, а від того, як вона тут себе поводить.

– Одні намагаються стати частиною громади: спілкуються, помагають, працюють – до таких і ставлення приязне. А хто везе сюди «русскій мір» – то що він хоче у відповідь? – риторично запитує священник і як приклад наводить подружжя Романюків: хороша сімя, щира, патріотична, де що треба помогти – не відмовлять.

– На таких людях і тримається наша парафіяльна громада, – каже о. Михайло. – Із 2014-го ми помагаємо захисникам. Особливо потужно – із 2022-го. Скільки спрямували грошей на дрони, авто, ремонт – навіть не полічити!

За Різдвяні свята люди назбирували по півтора мільйона гривень на потреби фронту! Торік для підрозділу безпілотних систем нашої 100-ї бригади коштом парафіян закупили найновішу українську розробку – комплекс, який на фронті називають «шмавік»: це два безпілотники, пульти управління до них, пункт управління і вся необхідна амуніція.

Цієї зими від кінця грудня до кінця січня парафіяльна громада вже назбирала пів мільйона гривень! І це ми говоримо про селище (!), де нема підприємств із високими зарплатами, де багато пенсіонерів.

– Недавно організували благодійний концерт. Безкоштовно виступили дітки з музичної школи, артисти з тутешнього Будинку культури, два хори нашої парафії, а також із інших храмів деканату. А місцевий люд приходив на концерт. Замість квитка – благодійний внесок на ЗСУ. І так назбирали 34 тисячі гривень, – каже о. Михайло.

– Кожен із нас – чи ти зі Сходу, чи із Заходу – повинен помагати фронту, – додає подружжя Романюків. – Бо Україна в нас одна!

«Це те місце, де би я хотіла жити»

Такої ж думки і пані Вікторія з Херсонщини. Вона ніколи раніше не була на Волині. Але доброта, патріотизм і гостинність тутешніх людей її вразили відразу.

– Коли син домовився з побратимом, аби той прийняв нас на Волині, ми з чоловіком думали: куди-небудь, аби подалі від кацапів. Ми так само покинули хату, господарство, город. Щоб окупанти нікого туди не заселили, то ми запросили сім′ю, яка жила дуже близько від фронту, – розповідає пані Вікторія.

Жінку з чоловіком запросила до себе сім′я Савчуків із Маневичів. Із січня 2026-го ми в них.

– Нас тут прийняли, як рідних. Допомагають в усьому. Коли чоловік мобілізувався, я, зізнаюся, була шокована. Бо після повномасштабного вторгнення втратила зір, дуже погано бачу, і чоловік був моїми «очима». Але й цей важкий етап пройти мені допомогли Ганна Савчук та її сім′я, – розповідає пані Вікторія.

Поки що жінка тільки освоюється на Волині. Чи зможе знову працювати вчителькою англійської – поки що рано говорити. Адже не викладала всі ті роки, скільки була під окупацією.

– Це було принципове питання не лише для мене, а й для всіх наших педагогів. Наші вчителі пішли хто посуд мити, хто на фермі працювати. Директор школи влаштувався двірником. Але працювати на окупантів – ні! Одній із учительок навіть пригрозили двох неповнолітніх дочок вивезти, якщо не повернеться до школи. Отака в окупації освіта. Туди силою завозять із росії бюджетників: лікарів, учителів. Когось заманюють великими грошима. Когось погрожують звільнити, якщо не поїде. Там працюють вахтовим методом: два-три місяці – і додому. Або – в житло українців, які виїхали.

На запитання, чи планує осісти на Волині, Вікторія каже:

– Для багатьох переселенців важко змиритися з утратою дому. Один знайомий із Херсонщини виїхав із дружиною до Запоріжжя. Вона була хвора на рак і померла. То він провів кремацію тіла і тримає прах покійної, бо сподівається похоронити її на малій батьківщині. Ще одна хороша знайома втратила на фронті сина. Теж провела кремацію і тримає вдома урну з його прахом. Жінка вірить, що колись зможе перевезти прах із Івано-Франківщини, щоб похоронити також на Херсонщині. Але, наприклад, мій учень Артем Унгур′ян із Херсонщини, який у 19 років пішов захищати Україну, похований у Маневичах. І мене дуже розчулило, наскільки пам'ять про нього – не місцевого, сироту – шанує громада.

Це ще один доказ того, що українці єдині, хоча росія дуже хоче нас розділити. А от чи планую осісти в Маневичах?.. Поки чоловік і син служать – важко сказати. Однак Волинь – це точно те місце, де би я хотіла жити.

– А ми з чоловіком навіть не розглядаємо інших варіантів! Маневичі справді стали для нас рідними. Тут прекрасні люди. Я їх люблю, а вони нас. Районна лікарня надала нам службову квартиру, – каже Галина Романюк.

– На Волині чудова природа. Тут спокійно і безпечно. Якщо в Перевальську ми навіть до парку ввечері боялися піти, то тут я ходжу сама до лісу, збираю ягоди, гриби і нічого не боюся. Тому через 12 років відтоді, як ми стали переселенцями, я про переїзд із Луганщини кажу: не було би щастя, та нещастя помогло…

Оксана Бубенщикова

Фото з особистого архіву співрозмовників та видання «Нова доба».

 

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов?язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.