Провів у пеклі 21 місяць, а нині – студент і планує одружитися
Пеклом називає Андрій Кулько 21 місяць у полоні, 11 з яких з українців із особливою жорстокістю знущався фельдшер «доктор Зло».
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
– Повномасштабне вторгнення застало мене на позиціях за 60 кілометрів від Маріуполя, – згадує Андрій. – 24 лютого 2022-го нас терміново перекинули до Маріуполя. А 27 – 28 лютого місто вже було в оточенні. Я стояв на блокпостах, ніс «Джавеліни», прикривав евакуацію поранених, брав участь у вуличних боях поруч з «Азовом». Найстрашніше – бачити загиблих цивільних. Ми були впевнені, що вийдемо. До 10 квітня я в це вірив.
У Маріуполі він провів 47 днів. Через стрес їсти хотілося постійно. А наприкінці бійці їли один раз на день по 100 – 150 г. Зі «Старлінків» дізнавалися новини. 13 березня Андрій востаннє зателефонував рідним і сказав: «Ми з побратимами тримаємось». На початку квітня захисники сховалися в бункерах заводу Ілліча. 10 – 11 квітня спробували прорватися колоною – не вдалося. Командири запропонували два варіанти: виходити самостійно або здаватися в полон.
– Нам обіцяли, що через три місяці будемо вдома, – розповідає Андрій. – Спочатку була Оленівка: дуже жорстока «прийомка», били вже при висадці з автозаків, змушували бігти через шеренгу спецназівців. Мені дали ногою в груди, впав – били всі разом. Піднявся – знову повалили. У бараках – сотні людей, задуха, погана їжа, старі матраци, вода з калюж.
Після Оленівки був ростов. Потім – СІЗО № 2 у ряжську. Там були хоча би вода з крана, хліб. У камерах – від трьох до шести людей.
– У мене на нозі є татуювання у вигляді скандинавських рун. Тому вирішили, що я азовець, і били руками, берцями, кийками, шокерами, зламали ребро, вухо. Все вимагали зізнатися у вбивствах цивільних, – згадує Андрій. – 1 лютого 2023-го нас етапували до мордовії, у колонію № 10. Там – справжнє пекло. Мені відбили нирки, ступні. Після підйому ми мали стояти по 16 годин на добу нерухомо: руки за спиною, голова вниз. Усе болить, і ти мусиш стояти. До речі, недавно я прочитав, що в цій колонії сиділи В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус. У камерах, розрахованих на двох ув’язнених, нас було десятеро. Примушували вчити їхні гімн, вірші. Кілька разів на день ми повинні були співати гімн. Під час перевірок на нас нацьковували собак. Фельдшера іллю сорокіна ми називали не інакше, як «доктор Зло». Він постійно був у масці. Коли я просив у нього знеболювальне, він: «Дам пігулку – простягни руку». Я простягаю, а він б′є або палицею, або шокером.
Якось деяким полоненим наказали – на вихід. Андрію дали два гумові чоботи різних розмірів, і обидва на ліву ногу. Він їх ледве взув, бо нога сильно набрякла.
– Я номер телефону батьків знав напам’ять, то набрав тата, – розповідає Андрій. – А батьки три місяці вважали мене зниклим безвісти. Дізналися про мене з російських фото та від побратимів.
Після реабілітації Андрій переїхав до Львова. За допомогою психолога з «Серце Азовсталі» зрозумів, що цікавиться політикою. Вступив на бюджет до Львівського національного університету на міжнародні відносини. Там зустрів кохання – одногрупницю, яка грає на гітарі та співає. Вона зробила перший крок, запросивши на екскурсію. Згодом він освідчився їй у коханні.
– Поки що плануємо тільки одружитися. Весілля – після Перемоги, – каже Андрій.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.