Покинув сім’ю і зійшовся з племінницею дружини
Але понад усе він любив Україну й нічого для неї не шкодував.
«Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте полюбити її до глибини власної кишені», – ці слова ще сто років тому промовив український аграрій Євген Чикаленко. Але як же правдиво звучать вони сьогодні, на фоні шокуючої корупції, факти про яку колотять нині кожного з нас. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Але Євген Чикаленко був якраз серед тих українців, які не просто носили вишиванку і плакали під бандуру. Він працею на землі заробляв гроші і витрачав їх, аби рятувати Україну в умовах тотального зросійщення: видавав україномовні газети, книги, фінансував навчальні заклади. А коли померла його восьмирічна донька, то весь її посаг (а то були величезні гроші) Чикаленко спрямував на конкурс серед науковців, аби ті доступною мовою написали для простих людей книгу з історії України, а також профінансував видання української преси.
Тож зараз, коли саме в розпалі передплатна кампанія і ми з вами можемо вдосталь читати україномовних газет, я вирішила розказати, наскільки складно це було робити 100 років тому і наскільки це було важливо, аби сьогодні ми з вами лишалися українцями…
Продав землю, щоб люди мали україномовну газету
Великий землевласник, успішний аграрій, який першим запроваджував американську техніку на полях і писав бестселери про сільське господарство, – Євген Чикаленко міг жити розкішно і стати тим, кого ми сьогодні називаємо олігархом.
Він розумів фундаментальну річ: народ без власного слова – німий, а втрата мови – це перший крок до смерті нації. «Якщо не матимемо своєї преси і школи, то станемо провансальцями», – писав він, згадуючи про народ, який жив на землях Провансу, мав свої мову та культуру, але, перейшовши на французьку, став лише областю у Франції.
Тож, аби Україна не перетворилася на провінцію росії, Чикаленко вкладав свої гроші в українську пресу.
Як зараз, так і тоді, видавати газети було дуже дорого: папір, друк, розповсюдження, гонорари авторам. Тож «медіабізнес» Чикаленка був приречений на збитки. Тим паче, що українці в ті часи не звикли читати газети рідною мовою і передплатників було вкрай мало. Та, попри все, Чикаленко ніс людям українське слово. Щоб покрити борги редакції, він закладав свої будинки, продавав землю, відмовляв собі у всьому. Не раз він із болем казав: «Боже, чому ти сотворив мене видавцем газет?!» Та, коли почалася Перша світова війна і газету таки довелося закрити, Чикаленко з не меншим болем сказав: «Зі смертю газети настала і моя духовна смерть...»
Окрім видавати україномовну пресу, Євген Чикаленко був громадським активістом. Його дім у Києві називали штабом української революції духу, всеукраїнським вуликом. Бо тут, за зачиненими вікнами, ховаючись від російсько-царської поліції, збиралася еліта української політики, літератури, музичного й театрального мистецтва: Грушевський, Винниченко, Лисенко, Старицький.
Саме Чикаленко профінансував створення «Словника української мови» Бориса Грінченка, яким ми досі користуємося як еталоном. Чикаленко із власної кишені платив гонорари письменникам, щоб Коцюбинський та Винниченко могли творити, а не думати про шматок хліба. Та, коли 1918 року йому запропонували стати гетьманом України, Чикаленко відмовився. Бо тверезо оцінював свої сили і хотів робити те, що вміє, залежно від тих можливостей, які має.
Таємні почуття ледь не призвели до самогубства
Але успішний та активний у суспільному житті, Чикаленко мав непросте особисте життя. Страшним ударом для нього з дружиною стала смерть 8-річної донечки. Та навіть це горе він перетворив на акцію підтримки України: гроші, які відкладав дитині на посаг, віддав на премію за найкраще написану історію України. І таким чином не лише вшанував пам?ять дитини, а й продовжив її життя іншим способом – благородною справою.
Ще одним викликом стало пізнє кохання Євгена Харлампійовича. Сам того не бажаючи, він не тямився від почуттів до Юлії – племінниці своєї дружини. Не хочу виправдовувати Чикаленка, але уявіть його душевний стан: поважний батько багатодітної родини, великий землевласник, громадський діяч, меценат, авторитетний чоловік, якого знають весь Київ і пів України, – і тут закохується в дівчину, яка годилася йому в дочки!
«Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав... Я був близький до самогубства», – зізнавався Чикаленко у листах. Урешті він наважився поговорити з Юлею. Коли почув, що й вона його таємно кохала, то поговорив із дружиною. 1909 року подружжя перестало жити разом. Але Чикаленко вчинив шляхетно: залишив сім?ї маєток у Кононівці, селі на Полтавщині, де цей маєток вважався зразковим господарством, а землі тут були дуже дорогими.
Після смерті коханої пішов слідом за нею
Багато хто може закинути: мовляв, то був нерівний шлюб із розрахунку. Але насправді Євген із Юлею не були розписані, тож молода обраниця не могла претендувати на частину статків землевласника. І прожили вони разом аж 20 років, аж поки Юля передчасно не померла.
Втім і доля самого Чикаленка складалася непросто.
Революція 1917 року спочатку викликала в нього сльози щастя. Бо коли Євген Харлампійович бачив на вулицях Києва «запорожців у червоних жупанах», то сподівався: нарешті українці пробудилися, а сама Україна після розвалу російської імперії стане незалежною державою.
Та дуже швидко ці мрії розбилися об реальність. Бо молода українська влада ще не вміла керувати державою, не здобула підтримки Європи, а відтак виявилася безсилою зупинити російсько-більшовицьку окупацію.
1919 року Чикаленко змушений був виїхати з України. Мабуть, тоді він, як і більшість наших біженців, сподівався, що то ненадовго. На чужині він порівнював себе із перекотиполем: дерево вирвали з корінням і понесли світами. Спершу оселився в Чехословаччині (так тоді називалися території нинішньої Чехії та Словаччини). Далі оселився в Австрії. Потім знову переїхав до Чехословаччини – міста Подєбради.
Утративши в Україні свої землі, своє господарство, Чикаленко з Юлею жили на чужині скромно. Чоловік дуже переживав за дітей, які залишилися в СРСР і потрапили під репресії кремлівської влади. На фоні стресів став хворіти. Але навіть там, у чеських Подєбрадах, він продовжував працювати! Укладав термінологічні словники, спілкувався зі студентами, які обожнювали цього сивого «ветерана відродження».
Останні роки життя, які Чикаленко провів у Берліні, стали для чоловіка надзвичайно трагічними. Спершу він утратив сина, який помер у віці 36 років від зараження крові. Того ж року в листопаді1 не стало дружини Юлії. Ці втрати остаточно підкосили Чикаленка. І через сім місяців, у віці 68 років, він помирає сам…
Хай у вашому домі теж буде українське слово
Довгі роки ім?я Чикаленка москва з усіх сил намагалася стерти з пам?яті українців. Боялася навіть тіні цього (як завжди називала свідомих українців) «буржуазного націоналіста». Бо ж тоді б зруйнувався її міф, нібито України ніколи не існувало, Малоросія завжди була тільки провінцією росію, а нинішню Україну «створив Ленін» (як нині постійно плеще путін).
Втім історія все розставляє на свої місця. Сьогодні ми нарешті дізнаємося правду про свою багату минувшину. У багатьох куточках України з?являються вулиці імені Євгена Чикаленка. А прозаїк Степан Процюк написав книгу про життя Євгена Чикаленка – «Пан». І нещодавно в Луцьку представив цей творчий доробок.
Тож пам?ятаймо уроки Євгена Чикаленка. Любімо Україну не лише словами. А ще – передплачуймо українські газети. Бо де є українське слово, там не буде язика окупантів.
Оксана Бубенщикова
Фото з відкритих джерел
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.