«Це чудо Боже, що я вижив»

Після прильоту КАБа боєць утратив руку, ногу, слух, зір, але не віру.

Але їхня історія надихАє. Бо в ній стільки світла і любові, що я не могла вам не розказати про Едуарда, його дружину Марину та їхніх двох доньок, - йдеться у газеті «Твій вибір».

То було кохання з першого погляду

Едуард Биков родом із Луганщини. Нині йому 52 роки. Але він досі згадує з теплом своє дитинство у рідному місті Кадіївці. Мама, розповідає Едуард, працювала медсестрою в дитячому садочку. Тато був водієм. А сам хлопець після успішного закінчення школи здобув в Алчевському гірничо-металургійному інституті вищу освіту за спеціальністю «Промислова електроніка».

На п′ятому курсі інституту хлопець поїхав до профілакторію «Лісова пісня». Каже, серцем відчував, що попереду чекає особлива зустріч. І так воно й сталося. Бо в «Лісовій пісні» Едуард познайомився з Мариною.

Дівчина була на три роки молодшою. Здобувала фах учительки. І була землячкою – навчалася в Луганському педуніверситеті.

«Я прикипів тоді до Маринки всім своїм серцем», – розповідав він потім виданню «Всі разом!». «А я ще в санаторії зрозуміла, що Едік буде моїм чоловіком», – зізналася Марина.

У листопаді 1997-го пара одружилася. Згодом купили в Луганську квартиру. 2001-го переїхали до Києва. Наступного року в сім′ї з’явилася  донечка Надія, а ще через три – Вікторія.

«Спочатку ми були щасливими без дітей. А потім стали найщасливішими батьками, – каже Марина. – А сьогодні діти стали ще й нашою гордістю. Бо старша донька закінчила торік Києво-Могилянську академію з відзнакою, а молодша – студентка академії мистецтв імені Бойчука».

Сама ж Марина ким тільки не була: і викладачкою фізкультури в дітей, і тренеркою у вагітних жінок. А останні вісім років Марина вивчає остеопатію – систему медицини, яка до лікування підходить комплексно, розглядаючи організм як цілісну структуру всіх його органів та систем. І саме ці знання, як показало життя, стали для Марини та її Едуарда справжнім рятунком…

Довго не могла змиритися, що чоловік на фронті

До повномасштабної війни Едуард працював у будівельній компанії, спочатку кошторисником, а згодом – виконавчим директором. Але 24 лютого 2022-го чоловік повідомив: іде воювати проти російських окупантів.

Щоб самому було спокійніше, вмовив сім′ю виїхати за кордон. Марина з молодшою донькою жили в Австрії, Надія навчалася в Іспанії. А Едуард тим часом вступив до Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ), охороняв об’єкти критичної інфраструктури.

«Сама живучи в безпеці, я дуже боялася за чоловіка. Тільки коли він перевівся в медичну службу і почав рятувати поранених, я змогла це прийняти і зрозуміла – то його місія», – розповіла Марина.

Від загибелі врятувала дружина

Щойно Едуард отримав військовий квиток і долучився до ЗСУ, зразу ж погодився їхати на фронт. Бо де-де, а там медична евакуація вкрай потрібна.

Спершу були Харківщина, Вовчанськ, потім – Донеччина, Часів Яр. А 17 квітня 2024-го росіяни запустили по українських захисниках керовані авіабомби.

«Маринка ніби відчула це. Бо зателефонувала. Я вийшов із медпункту поговорити з нею. Став на вулиці під стіною. І в той момент у медпункт прилетів КАБ. Усього за десять метрів від мене. Але стіна будинку стала щитом, а Маринка – моїм ангелом-охоронцем», – згадує Едуард. Бо серед усіх побратимів вижив лише він.

Після влучання 500-кілограмової бомби стан Едуарда був украй важким. 15 діб боєць перебував у комі. З того періоду не пам′ятає нічого. Окрім снів, у яких він постійно хотів повернутися до сім′ї.

«Головне – що лишився при пам’яті»

Коли через місяць Едуард опритомнів, його очі втратили здатність бачити, вуха втратили слух, а в нього самого не було правої ноги, правої руки, а на лівій нозі – стопи. «Та я старався не занепадати духом, – згадував боєць. – Заспокоював сам себе: нічого страшного, зроблять протези і буду стрибати. Головне – що лишився при пам′яті. І взагалі: це чудо Боже, що я вижив».

Після поранення Марина підтримувала Едуарда. А саму жінку підтримували сотні рук – рідних, друзів і навіть незнайомих людей. «Були моменти, коли він плакав. Бо не міг прийняти нову реальність, – зізнається дружина. – Тому ми приймали цю реальність разом: чоловік, я, наші доньки, які дуже підтримували». «Прийняття було складним, – визнає Едуард. – Але нами рухала любов. І тоді, коли я йшов на фронт. І тоді, коли звикав жити в новій реальності».

У чому сила жити й не здаватися?

Спершу Едуард вчився елементарних речей, аби себе обслужити. Згодом зумів навіть самостійно пересідати з ліжка на візок. Вдалося частково відновити слух. Торік у листопаді Едуарду зробили операцію: вирівняли носову перегородку, очистили лобні пазухи, і це дало можливість відновити дихання носом.

А цього року весною провели операцію, після якої чоловік не стримав емоцій: «Люди! Я бачу!!!» Так, зір повернувся не на 100%, лише частково. Але вперше за понад рік Едуард Биков побачив світло! І це після того, коли майже всі лікарі, які оглядали пацієнта, казали: шансів нема, а трансформаційний психотерапевт Ігор Ларін узявся й довів: надія завжди існує.

…Попереду в Едуарда ще багато операцій, довготривала реабілітація, протезування. «Ми не знаємо, що буде далі, коли настане час Перемоги України і що буде потім. Але сьогодні ми живі і в нас є сили зробити щось хороше, – каже Марина. – До війни нам здавалося, що все життя попереду. А тепер ми розуміємо: є тільки «зараз» і треба жити сьогодні, не відкладати на завтра. Тому ми проводимо разом багато часу, говоримо про свої почуття і цінуємо те, що ми є одне в одного…»

Ніна Грицюк

Фото: vsirazom.ua

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.