Чому, маючи величезні поклади солі, ми завозимо її з-за кордону?
От угадайте, без чого не обходиться жоден день вашого життя. Не знаєте? Без солі!
Додавати її в їжу люди почали близько 6000 років тому! Спершу сіль отримували зі спалених рослин. Потім – шляхом випарювання морської води або розсолу із солоних джерел. Тому не дивно, що вона була колись на вагу золота, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Та й у пізніші віки сіль хоч і стала доступнішою, але ті ж таки чумаки, які возами транспортували цю продукцію з півдня України, були людьми заможними. А ті, хто контролював соляні родовища, вважалися, за сучасними мірками, справжніми олігархами, які впливали на політику держав і континентів.
Забезпечимо потреби планети на кілька десятиліть
Україна здавна була впливовою державою. Адже вважається одним із найбільших соляних регіонів Європи. Ще з княжих часів сіль видобували на Галичині. І про те, наскільки копітким був цей процес, ви сьогодні можете побачити на древній, але досі діючій солеварні у Дрогобичі, де понад 600 років видобувають біле золото.
До повномасштабного вторгнення ми також володіли родовищами солі в Бахмуті і Слов′янську на Донеччині. Вони є одними з найбільших у світі! Запаси солі там, за різними оцінками, – понад 9 мільярдів тонн!!! Відтак Україна забезпечувала сіллю не тільки себе, а ще близько 20 країн. А загалом, на думку експертів, ми маємо стільки покладів солі, що можемо забезпечити потреби планети на кілька десятиліть.
Єдина солеварня працює на Львівщині
Однак після повномасштабного вторгнення рф наше найбільше підприємство з видобутку солі – ДП «Артемсіль» у Соледарі – зупинило роботу у квітні 2022-го. Внаслідок російських обстрілів цехи підприємства згоріли, обладнання знищене, а Україна вперше в новітній історії лишилася без власної солі.
Відтак у нас лишилася єдина солеварня – у Дрогобичі на Львівщині. На жаль, вона не здатна й близько забезпечити потреби багатомільйонної країни. І про це відверто розповіла Оксана Бунда, коли проводила екскурсію на цьому унікальному підприємстві.
«Ропа, з якої ми потім виварюємо сіль, солоніша навіть, ніж у Мертвому морі, – 100 грамів на літр води. Ропу ми черпаємо з шахти-криниці. Колись на підприємстві таких було три. Тепер – одна, – розповіла пані Оксана. – Щоб не нашкодити природі, солону воду ми щогодини качаємо лише по 10 хвилин. Бо, як будемо качати більше, то під Дрогобичем можуть утворитися провалля. Далі цю ропу поміщаємо в дерев′яні ємності. Об′єм кожної – по 100 кубічних метрів ропи. Їм уже, до речі, по 200 років, і це єдині такі ємності в Європі, що збереглися до наших днів. Просто сіль фактично їх законсервувала», – показує Оксана Бунда.
Щоб випарювати сіль із ропи, на підприємстві використовують технологію наших предків: палять дрова і так у величезних металевих чанах нагрівають ропу.
«А ось тут, – підводить Оксана Бунда до величезної ємності, що парує, – відбувається справжня магія – народження солі… Гляньте, які гарні її кристали: справжній скарб. Скуштуйте!»
І чи то пані Оксана зачарувала своєю розповіддю, а чи сіль з-під земель Дрогобича справді незвичайна, втім смак її дійсно особливий. Причому чудово поєднується і з кавою, і з шоколадом, якими пригощають гостей солеварні.
Яку якість має імпортна продукція?
Але якщо у Дрогобичі солі видобувають украй мало, а на Донбасі – взагалі нічого, то що ми наразі купуємо в магазинах?
Як виявляється – імпортну продукцію. На її придбання, за даними митниці, Україна щороку витрачає по 100 мільйонів доларів. Причому 90% із цієї с уми – ціна доставки: з Румунії, Туреччини, Єгипту тощо.
Крім питання вартості турбує і ще одне – чи така якісна та сіль, як була наша – українська? Бо цьогоріч соцмережами прокотилася хвиля обурення, нібито в єгипетській солі виявили не безпечні для здоров′я людини домішки, що на етикетці промарковані як Е536.
Журналістка «ТСН. Тижня» Оксана Радіонова звернулася за коментарем до фахівчині з питань якості та безпечності харчових продуктів, професорки Олени Сидоренко. Але та заспокоїла: Е536 (тобто калій залізистосиньородистий) уже 30 років додають до солі, щоб вона не ставала цеглиною й надавала білішого кольору. У великій кількості цей елемент справді небезпечний. Але виробники додають мінімально допустиму дозу, а якість продукції постійно контролюється відповідними структурами.
Що ж до смаку солі української та імпортної, то Олена Сидоренко скуштувала дев′ять зразків, не бачачи упаковки, і найвищу оцінку поставила саме солі з Дрогобича. Бо та і смак має насичений, і пахне водоростями та морем. Так-так, я не помилилася. Бо ропа, яку використовують на солеварні Дрогобича, – то залишки моря, яке тут було 15 мільйонів років тому!
Усі ж решта зразків солі, яку продають наші магазини, виявилися імпортною продукцією (хоча на етикетках і писало «Виготовлено в Україні»). І закордонна сіль отримала від Олени Сидоренко значно нижчі оцінки, ніж українська продукція.
Тож, як бачимо, сіль – це не просто приправа. Це наш стратегічний запас. І, сподіваюся, ми його повернемо Україні.
Оксана Бубенщикова
Фото: drohobych-rada і prostir.ua
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.