40 років ховала від совєтів свого чоловіка-повстанця
Сьогодні весь світ вражений стійкістю українського народу. Бо ніхто не міг подумати, що нам вдасться вже 12-й рік стримувати російських окупантів.
Але хіба могло бути інакше, якщо жагу до свободи ми передаємо з покоління в покоління, а наша любов сильніша навіть за смерть. Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
Недавно я почула про цю неймовірну історію. Її розповів сержант бригади «Хартія» Нацгвардії України, історик Володимир Бірчак під час зустрічі у Волинському краєзнавчому музеї, організованої Українським інститутом національної пам’яті та його представницею Лесею Бондарук.
Ця історія декілька днів мене не відпускала. Я уявляла себе на місці її героїв і, сказати чесно, не знаю, чи змогла б стільки всього пройти…
Українці боролися проти всіх окупантів
Головний герой цієї історії, Ілля Оберишин, родом із Івано-Франківщини. У місті Рогатині він іще до початку Другої світової вивчився в гімназії. Юнаком вступив до Організації українських націоналістів, де проводив антинікотинову та антиалкогольну агітації. А потім став студентом фізико-математичного відділення Львівського університету.
Коли західні землі України окупувала москва, то кремлівський режим дав наказ арештовувати національно свідомих українців, зокрема – студентів. Відтак Ілля покинув навчання й пішов учителювати.
В часи нацистської окупації хлопець продовжив боротьбу за Україну. А оскільки на той час уже вступив до Львівського медінституту, то йому доручили діставати ліки для тих, хто займався підпільною діяльністю.
У 23 роки Ілля опинився в «Українському Червоному Хресті», який входив до складу Української повстанської армії. Та по завершенні Другої світової радянська окупаційна влада міцно закріпилася на наших західних областях та взялася знищувати всіх, хто вимагав для України незалежності.
Тодішній керівник УПА, Роман Шухевич, розумів: щоб протистояти московитам і при цьому берегти життя бійців, повстанці мусять діяти невеликими групами і жити в замаскованих оселях – схронах. Відтак медична служба УПА була розформована, а Ілля Оберишин на псевдо Кобзар отримав доручення вести підпільну діяльність на Тернопільщині, у Збаразькому р-ні.
Вінчалися у лісі під дощем
На жаль, у ті часи українці не мали жодної підтримки світу в боротьбі за свою незалежність. Зброю та набої роздобували в бою. Продукти й ліки отримували від простих людей. А скільки москалі вбивали вояків УПА! Скільки карали всіх, хто помагав повстанцям.
«У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв’язків. Ходив на запасні пункти зустрічей – але й там ніхто не з’являвся, бо й там усі загинули. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв’язки з цивільними людьми, з якими був зв’язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв’язки лише з тими, кому довіряв на сто відсотків...» – розповідав повстанець в інтерв’ю 1997 року.
Серед тих небагатьох людей, кому міг довіряти Кобзар, була його кохана – Емілія Турчин. Вони познайомилися тоді, коли тато Емілії переховував на горищі повстанців.
Між молодими людьми спалахнуло кохання. Одружитися офіційно пара, звісно, не могла. Тому вони перед Богом заприсяглися бути разом у радості й смутку, «поки смерть не розлучить нас».
«Як ми взяли шлюб у лісі, падав дощик, я мала голубу сукенку у червоні кружечки. Священником був його найстарший брат», – розповідала пані Емілія у фільмі «Останні самураї УПА» на телеканалі ZIK.
Дружина не знала про підпільну роботу чоловіка
Коли Емілії було 23 роки, вона наважилася на відчайдушний крок: запропонувала Ількові сховок, який облаштувала в себе вдома – під покрівлею будинку. Запропонувала, хоча розуміла, якому ризику піддає і себе, і своїх батьків.
«Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуків до останніх днів існування КГБ», – згадував потім боєць УПА. Та Емілія настільки кохала свого чоловіка, що аж 40 років жила у страху, лякаючись кожного шурхоту.
А уявіть, як було самому повстанцеві?
«Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував із місця на місце. В області (Тернопільській, – ред.) нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі – на базарах Тернополя, а взимку – де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого – там з’явилися зяті, невістки, онуки...» – згадував вояк УПА.
Попри всі ризики, Кобзар ще й примудрявся вести підпільну роботу.
«У сусідньому селі Остап’є він мав сховок, де тримав друкарську машинку. На ній набирав листівки, які розповсюджував серед населення. А його дружина протягом шести років працювала вчителькою у цьому ж селі і навіть не здогадувалась ні про сховок, ні про те, що її Ілько займається пропагандистською діяльністю», – розповів у вже згаданому фільмі кандидат історичних наук Сергій Волянюк.
Син дізнався правду про батька аж у 12 років
Ще більш вражаючого повороту набрала історія повстанця, коли Емілія завагітніла.
Приховати живота, працюючи вчителькою, було складно. Та ще більше жінка боялася, аби спецслужби не рознюхали, хто ж батько дитини. Тому пішла на відчайдушний крок. Попросила, аби сестрин чоловік, який працював головою колгоспу, погодився пустити чутку, нібито Емілія завагітніла від нього. В ті часи нагуляти дитину було ганьбою на все життя. Та жінка погодилася й на це, аби тільки не видати радянській владі свого чоловіка. А сам Ілля лише один раз тримав на руках свого маленького сина.
«Я не раз думав, наскільки то складно – бачити крізь шпаринку, як бавиться надворі твій син, і не могти до нього підійти, заговорити, обійняти», – зізнався Володимир Бірчак, розповідаючи цю неймовірну історію.
І лише тоді, коли синові Аркадію виповнилося 12 років, мама вирішила: настав час сказати дитині правду про батька. Правду, якою хлопчик не міг ні з ким поділитися.
Одружилися офіційно майже через 45 років
І ось надворі 1991 рік. Ілля Оберишин уже 40 років живе, наче людина-привид. Він ніби є, але на паперах його ніде немає. Навіть особова справа, яку завів КДБ на повстанця Кобзаря, давно припадає пилом в архівах.
«Це було третє грудня. Надворі холод. Тож Ілля Оберишин вирішив трохи погрітися у приміщенні вокзалу. Задрімав і крізь сон почув, як хтось співає «Ой, у лузі червона калина». Прокинувся. Побачив виконавців. І підійшов їх попередити, щоб не ризикували. Бо за таке, мовляв, можуть і покарати. Але у відповідь почув, що Україна вже незалежна, бо 1 грудня відбувся референдум», – розповів Володимир Бірчак.
Згадуючи той день, сам повстанець зауважував:
«Лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо я почув результати українського референдуму – зрозумів, що не їх (совєтів, – ред.) величезна сила, а я, одинокий, змучений, – переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...»
Дізнавшись, що не треба вже боятися московських окупантів, Ілля Оберишин пішов до місцевого управління СБУ (тоді воно ще називалося Служба національної безпеки України) і заявив, що він прийшов здатися.
Сказати, що в управлінні здивувалися, – це не сказати нічого. Спочатку навіть не повірили, що повстанець зміг переховуватися від радянських спецслужб аж 40 років. Щоб переконатися у правдивості свідчень, підняли особову справу вояка УПА. І справді – з 1951 року про нього в КДБ – жодної відомості.
Відтак аж у 70-річному віці Ілля Оберишин отримав паспорта. Офіційно одружився зі своєю Емілією. Йому дали квартиру у Тернополі. Колишній повстанець став активним громадським діячем, головою обласного «Меморіалу». Та, коли захворів, повернувся в село до дружини. І вона доглядала його до самої смерті.
Легендарного вояка УПА не стало 11 листопада 2007-го. Йому було 86 років. А Емілія пережила чоловіка на 10 років. Вона померла 2018-го у віці 90 років…
Оксана Бубенщикова
Фото з відкритих джерел
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.