«Я на фронті молився – і Бог мене спасав»
У свої 27 років Ігор Пшеничний стільки всього пережив, що від спогадів часом не може стримати сліз.
Після втрати ноги, каже, не хотілося ні говорити, ні навіть із ліжка вставати. Але зараз, через чотири місяці після ампутації, Ігор знову усміхається, розповідає про свої успіхи і не має часу думати про погане. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
АТО була квіточками, порівняно з нинішньою війною
В Ігоря специфічна говірка. За нею я розпізнаю, що він – із центральної України.
– Так, – усміхається у відповідь ветеран, докурює цигарку, спирається на одну ногу та дві милиці та впевнено прямує до дверей кафе, де ми сідаємо балакати. – Я народився в селі Запорізької області. Але фактично все моє життя минуло в обласному центрі. Там я вивчився на газозварювальника. Там вісім років пропрацював на заводі «Мотор Січ».
Коли росія пішла повномасштабним наступом, Ігор уже мав досвід служби в АТО. Відтак фактично зразу отримав повістку.
– Щоб мамка не плакала, сказав їй: «Забіжу до військкомату: нагадаю про себе», – згадує перші дні великої війни. – А через пару годин їй дзвоню: «Все, мобілізувався». Мамка шокована. Сестра – теж. «Що ж ти наробив!..» – плачуть. Але хто ж би, як не я, мав іти їх захищати?
Відразу Ігор у складі 93-ї бригади «Холодний Яр» опинився під Бахмутом. Після того були і Соледар, і Торецьк.
– Порівняно з цією війною, АТО була квіточками. Бо тоді найбільшу небезпеку становила артилерія. З 2022-го почалися і ракети, і бомби. А ще важче, – каже ветеран, – стало десь із осені 2023-го. Бо дронів стільки літає! Просто роями! І вони всюди!
Перебираючи в пам’яті ситуації, коли вже прощався із життям, Ігор зізнається: за майже три роки на передовій їх було дуже багато.
– «Феєричні» спогади в мене – від осені 2022-го, коли ми заїхали в Часів Яр. Висадилися в одному дворі. Розвантажили наші БК (боєкомплекти, – ред.) в сараї. Позаносили до хати старлінк, планшети, дрони, особисті речі. Частина хлопців пішла у двір крутити машину. Я став на кухні, макарони варю. Аж тут як-а-ак не прилетить!.. Ми всі в погріб. Сидимо. Перечекали. Ну, ніби тихо. Тільки вийшли – знову нас криють. Хата спалахнула! Речі горять! Ми їх через вікна перекидаємо! Хоч би щось урятувати! Вогонь перекинувся на наші БК. Вони детонують. Усе вибухає! Летить у різні боки! Що робити?! Куди втікати?! Командир до мене: «Біжи, хоч машину віджени!» Я заскакую – вона не заводиться. Наші БК далі розлітаються. Вискакую з машини, а повз мене – фю-у-у-ть: міна. Сантиметрів 30-ть від голови. Я шокований. Біжу до командира: «Машина не заводиться!» Бачимо: вже треба самим ховатися. Побігли в сусідній двір. Там погріб – одна назва. Але хоч такий. Пересиділи. І вже коли все стихло, винесли двох наших трьохсотих (слава Богу, середньої тяжкості). Зупинили машину сусіднього підрозділу. Попросили, щоб відвезли наших поранених. Самі шоковані, що після такого вижили. На другий день волонтери нам зразу все подовозили, що згоріло. На складі ми добрали з амуніції те, чого потребували. І після того переїхали в іншу точку, не пристріляну.
Урятував сімох хлопців зі Львівщини
Але не тільки кацапи завдавали втрат нашим захисникам. Українські військові теж добряче «навалювали» окупантам.
Згадуючи інтенсивність, із якою наші Сили оборони «кришили» кацапів, Ігор Пшеничний каже: бувало, за десять днів на позиції він сам випускав по п*дарах по 800 мін! Бої тривали по п’ять годин! Але на адреналіні втома навіть не відчувалася. А коли треба було рятувати побратимів, то ризикував і власним життям.
– У мене на початку повномасштабки був позивний Пожежник. А потім став – СамбІр. Знаєте, чому? Тут ціла історія!.. – усміхається Ігор. – Як зараз пам’ятаю, то було 14 грудня 2022-го. Не далеко від мене виконували бойове завдання хлопці із Самбора (міста на Львівщині, – ред.). Вони позицію тримали вже днів десять чи 12-ть. Голодні, холодні, потомлені. А вийти не можуть: кацапня не дає. Треба помогти хлопцям. Але нас криють мінами два ворожі АГС. Що робити? Командир до мене по рації: «Пожежнику, помагай». Вийшов я. Навівся. Перший кацапський АГС з першого пострілу знищив, другий – з кількох спроб. Потім із протитанкового гранатомета розбив кацапську піхоту. Хлопці із Самбора зразу тим коридором вийшли. А мені командир по рації: «В тебе який розмір ноги?» – «44-й», – кажу. «То лети в бліндаж. Бо п*дари вже побачили, де ти. Зараз почнуть працювати». Після того ми благополучно вийшли. Хлопці зі Львівщини мені дякували. З одним досі дружимо. А в мене після того з’явився позивний СамбІр – щоб пам’ятав той випадок…
Одна мить – і ногу відірвало разом із берцями
Утім не лише Ігор ризикував собою задля рятунку інших військових. Його й самого не раз витягували ледь не з «того світу». І навіть те, що він зараз живий та може самостійно пересуватися, – то велика заслуга побратимів.
– Крайній мій бій відбувся в листопаді 2024-го. В селі Дружба під Торецьком. Я був у складі 28-ї бригади. Перед нами поставили задачу зачистити в селі підвали і забрати двох двохсотих. Ми взялися до виконання. Але в якийсь момент я не знаю, що сталося: чи скид дрона, чи я наступив на міну. Словом, сильний вибух. Мене відкинуло. Глянув на ногу – а її нема! Там, де мали бути берці, – кров. Наче хто взяв – і зрізав ногу! При масивній кровотечі три хвилини – і ти двохсотий. Тому я відкотився в канаву, наклав турнікет геть із самого верху ноги (бо перевіряти, де саме тече кров, не мав часу). Хлопці мене зразу – в підвал. Іще один турнікет наклали. Кульком рану обмотали, щоб інфекція не занеслася. Один боєць глянув на мою ногу: «Пацан, ти будеш жити». І так приємно мені стало… Від цих слів. Від того, що хлопці переживають за мене.
Евакуаційна бригада прибула через години дві. Для фронту це швидко. Бо під шквальним обстрілом евак може дістатися до пораненого і через десять годин.
– За той час, поки чекав медиків, розумів: коли мене евакуюють – не відомо, а кінцівка, перетягнута турнікетом, через дві години без крові починає відмирати. Тому я по черзі відпускав трохи то верхній турнікет, то нижній – щоб кров поступала спочатку до коліна, а потім – нижче від коліна.
Зі сльозами вдячності згадує Ігор і те, як евакуаційна бригада витягувала його з-під обстрілів:
– Поклали мене на ноші. Ноші – на тачку. Хлопець із евака за тачку – і вперед. Півтора кілометра так бігли. За нами – ще один військовий – із автоматом: відстрілював дрони, які за нами гналися. Був момент, один підбитий дрон пролетів прямо над нами. Але не зачепив. А ще в якийсь момент я бачу – міна. Кричу хлопцю. Він різко завертає. І сантиметрів, може, три, було від нашого колеса. «Ото би ще лице все посікло мені», – подумав із жахом. Але Бог і тут мене спас…
– А чи правда, – запитую в Ігоря, – що на війні немає атеїстів?
– Правда. Навіть той, хто раніше не вірив у Бога, вчить молитви, – підтверджує Ігор. – Я то їх і так знав. Молився кожен день. І Бог мене чув. Тільки так я можу пояснити, що зараз сиджу тут і розмовляю з вами…
Так було паршиво, що нічого не хотілося
Після того, як бійцеві відірвало ногу, він на кожному з етапів порятунку відчував людську доброту і щире бажання помогти. Так було і в Костянтинівці, де СамбІру стабілізували стан. І в Дружківці, де розплющив очі, а якась жіночка каже: «Ось тобі, синку, кофтина, щоб не змерз».
– Коли у Дніпрі мені сказали, що відправляють на реабілітацію до Луцька, я зразу: «Ні-ні, тільки не туди». Бо хотів бути ближче до мами, сестри, а Волинь мені здавалася чимось далеким і чужим. Та, коли я сюди приїхав, зразу відчув: тут дуже добрі люди.
Можливо, саме ця доброта й допомогла Ігореві швидше оговтатися від пережитого.
– Спочатку мені так паршиво було на душі. Нічого не хотілося. Просто лежав і все… Коли зробили операцію, то пару днів пересувався у візку. Не мав сили щось робити. А потім почав думати: «Ну, так: я молодий ноги нема, на все життя тепер інвалід... Але – я ж живий! Маю руки. Маю ногу. На іншу ногу поставлю протез. А до того часу можна на милицях ходити, – ділиться досвідом ветеран. – Взяв я тоді милиці, які під пахви роблять опір, встав на них – і зразу пішов. Потім, щоб зручніше було, почав використовувати такі милиці, що тільки до ліктів. Реабілітолог у мене дуже класний. Волонтерка Вікторія (Ластівка) запропонувала їздити до фітнес-клубу на тренажери (там нам безплатно дозволяють займатися). Ще ми їздимо на арттерапію – малюємо. Квитки нам дають безплатно на концерти. То я теж їжджу. І коли замовляю таксі, то з мене водії не беруть грошей. Кажуть, хочуть віддячити, що воював і їх захищав. А оце, коли хлопці починають своє горе заливати горілкою, то скажу: від того тільки гірше собі роблять. У мене теж, буває, таке «накатує», що руки опускаються. Але тоді я йду до психолога. Поговоримо, вправи поробимо. І мені стає легше.
А ще в Ігоря з’явилося хобі, від якого він ледь не на крилах літає. Радіє, каже, як мала дитина! І що то за заняття та як до нього можуть долучитися інші ветерани з ампутаціями – розкажемо в наступному номері.
Оксана Бубенщикова
Фото з особистого архіву Ігоря Пшеничного
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.