«Бог мене врятував»
67 днів в оточенні боєць знищував кацапів, а потім вийшов живим!
Це неможливо переповісти. Це треба бачити і чути. А потім переказувати внукам – як приклад несамовитої мужності наших оборонців. Бо тільки величезна любов до України і несамовита лють до кацапів допомогли бійцю «Свободи», будучи в оточенні ворога, втримувати позиції аж 67 діб і після наказу командування прорватися до своїх! Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
На фронт попросився сам
Старшому лейтенантові Владиславу Стоцькому – 25-ть. Він вивчився на стоматолога. У 20-ть підписав контракт із Нацполіцією. В академії Нацгвардії вивчився на офіцера. А потім Влада призначили в 4-ту бригаду Нацгвардії України «Рубіж».
Посада заступника командира роти по роботі з особовим складом не передбачає безпосереднього управління боєм на «нулі». Інший би на місці Влада тільки видихнув із полегшенням. Та коли ти воїн у душі, то прагнеш битися з ворогом віч-на-віч. І Владислав попросив командування бригади дати йому бойову посаду, хай навіть вона буде нижчою за попередню. Так став потім командиром взводу у добровольчому батальйоні «Свобода».
Попри молодий вік і відсутність великого досвіду, командир організував на позиції якісні управління та зв?язок. Для того ще раніше шукав знання в інтернеті, записував у зошит, займався самоосвітою. Бо, каже, якщо ти офіцер і відповідаєш за життя підлеглих, то хлопці не повинні гинути через дурість командира.
Врешті Влад став прикладом боєздатності для всіх бійців. І не схибив навіть там, де просто вижити здавалося неможливим, – під час оборони опорного пункту біля села Спірне під Сіверськом, що в Бахмутському р-ні Донеччини. Оборона тривала 67 діб: із 10 липня до 16 вересня. І тримали її восьмеро наших Героїв.
Зброю та їжу скидали дрони
Під час масованого російського наступу на Сіверськ вище військове командування дало наказ батальйону «Свобода» втримувати позиції до останньої можливості, щоб не дати ворогу продовжувати наступ. Адже сусідам на флангах довелось відійти через об?єктивні причини.
Командир батальйону «Свобода» Петро Кузик зауважив: єдиним можливим способом організувати оборону було діяти максимально приховано. Для того – використовувати замасковані під землею укриття.
І у двох крихітних бліндажах – «Адольфі» та «Пінчері» (в ньому можна було стати у повний зріст тільки на коліна) – хлопці почали діяти, як у бандерівському схроні: практично не виходячи на поверхню.
Дрони та вогневі засоби «Свободи», за підтримки батальйону К-2 54-ї механізованої бригади ЗСУ, знищували всі російські атаки на опорний пункт. Так само дронами нашим захисникам доставляли боєприпаси, воду та їжу.
Навіть мертвий помагав побратимам
Яке пекло там відбувалося – Владислав розповів після того, як разом із шістьма побратимами за наказом командування покинув позиції. І коли воєнний кореспондент Юрій Бутусов через тиждень записував із хлопцем інтерв’ю, то емоції були такі, що обоє чоловіків не могли стримати сліз. А я, коли переглядала їхню розмову, то просто ридала. Адже останні три тижні хлопці билися в повному оточенні. Уявляєте: три тижні! В повному оточенні!
«Поки перебували на «Адольфі», я був солдатом. Там ми «завалили» приблизно 200 росіян. На «Пінчері», де я сам себе призначив за старшого, тільки за один штурм ми вклали 50 росіян. А до цього через кожні два-три дні їх ішло по двоє-троє, – згадував потім Влад. – Бій, бувало, міг тривати і по 12 годин».
Як вдалося йому з побратимами стільки часу стримувати ворога, який кількісно переважав і живою силою, і військовою технікою, – боєць розповів «Суспільному»: «Коли я готуюся до ротації, то дивлюся відео інших бригад, занурюю себе повністю у війну. Коли починається бій, я живу цим моментом: тут треба стріляти, там кинути гранату, тепер трьохсотого забрати. Бо страх – це як вогонь: якщо його замало – замерзнеш, якщо забагато – згориш. Страху треба стільки, щоб він зігрівав і допомагав діяти. Іде бій – стріляй, не зупиняйся. Почнеш боятися, думати про смерть під час бою – все, пропав».
Непросто було й жити у норі-бліндажі, коли надворі спека, пилюка, а в тебе – ні поїсти, ні попити, ні помитися. За ті 67 днів Влад разів п’ять обтирав тіло. Сморід у бліндажі стояв страшенний. Хлопці викидали назовні екскременти, замотані в мішки з-під цукру. Але щурі це розривали. Коли скінчилася1 вода і хлопців попередили, що провізію їм дрони скинуть не раніше, ніж через добу, думали вже пити власну сечу. Але уявіть, якою була радість, коли бійцям скинули нарешті воду, хліб і котлети. «Ми пили, їли і плакали…»
Останню ворожу атаку, 16 вересня, хлопці відбили, коли російський штурмовий загін пішов на опорний пункт на двох танках, двох МТЛБ та БМП. У бойовій машині піхоти десантувався цілий штурмовий взвод (це до 15 осіб). Кацапи увірвалися на українську позицію та почали закидувати бліндаж гранатами. Втім усю москальську наволоч бійці знищили. А потім, отримавши наказ командування, Владислав разом з іще шістьома побратимами прорвалися з опорного пункту. Лише побратима Олександра Хом’яка не змогли врятувати. У ближньому бою з росіянами він пав смертю хоробрих. Але своїм тілом закрив отвір у бліндажі, аби зберегти життя побратимам…
«У мене світ перевернувся»
Зараз, коли від тих подій минуло майже чотири місяці, Владислав згадує про оборону позиції вже спокійніше. Аби показати людям, якою ціною дається нам захист України, відеоінтерв’ю Стоцького з Юрієм Бутусовим транслювали в Івано-Франківську на великому екрані. Зал увесь плакав, а по завершенні люди обіймали Героя та дякували.
«Мене почали впізнавати на вулиці, – усміхається Владислав. – Дуже багато слів підтримки і подяки люди писали для мого підрозділу. А один бізнесмен сконтактував зі мною і каже: «Дивися, я допомагаю конкретним людям, яких знаю. Коли я подивився те інтерв’ю, у мене світ перевернувся настільки, що я захотів жити. Давай я тобі допоможу».
Це інтерв’ю за місяць набрало 1 мільйон 300 тисяч переглядів. Мабуть, жодне відео не вразило мене настільки, як це. Люди, які його бачили, писали в коментарях: цю розмову варто переглянути кожному. Бо воно показує, якою несамовито дорогою ціною дається нам кожен день свободи і можливості жити на своїй українській землі.
Але пишатися і плакати – не достатньо. Треба дякувати нашим захисникам конкретними діями. Саме зараз піхотинцям батальйону «Свобода» потрібні 7 наземних дронів «Веприк». Ці дрони допоможуть забезпечувати передній край всім необхідним та евакуйовувати поранених із поля бою.
Можете підтримати – ось реквізити:
Посилання на банку Моно: https://send.monobank.ua/jar/potzJnKYu
Номер картки банки Моно: 4441 1111 2796 3183
Посилання на конверт Приват: https://www.privat24.ua/send/2bq8q
Номер картки конверта: 5168752132038814
…Але завершити оповідь про справжнього Героя я би хотіла ось такими словами Влада: «Бог, беззаперечно, є. Я на позиціях Його чув – і Він мене чув. Я ставав на коліна і просив у Нього: будь ласка, будь ласка, зроби так, щоб сьогодні прийшла вода чи повербанки. Я просив і торкався ось цього браслета, що мені капелан подарував. І щоразу, коли я просив Бога, дрон із підкріпленням прилітав. От що це? Бог мене врятував! Бо як так склалося, що я там стільки пробув і вижив? Я виживав навіть тоді, коли у мене в бою заклинювало патрони…»
Ніна Грицюк
Фото: «Суспільне»
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.