Полишила Америку й Гарвард, щоб рятувати бійців на фронті

Вікторія Гончарук родом із Житомирщини – містечка Баранівки.

Мама – вчителька. Тато – різнороб. А от сама Віка з дитинства прагнула більшого. Тому з 13 років почала активно вивчати англійську. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

У 20 років отримала життя своєї мрії

«У 15 років мені пощастило стати учасницею програми культурного обміну між школярами, і я поїхала до США, штат Техас. Після того, як в Україні екстерном закінчила школу, я рік провчилася в Литві і вступила до Minerva University – навчального закладу в американській Каліфорнії», – розповіла Вікторія.

Завдяки тому, що принцип навчання в університеті передбачав кожного семестру здобувати знання в якійсь новій країні, Вікторія побувала в Британії, Німеччині, навіть в Індії. У результаті не лише навчилася швидкої адаптації, а й здобула дві спеціальності – фінанси та програмування. А потім отримала запрошення працювати в потужному інвестиційному банку у Нью-Йорку. І все це – у 20-ть років!

«Я отримала життя своєї мрії, – зізналася дівчина. – Зустрічі з гендиректорами компаній, якими захоплювалася. Багато друзів. Подорожі світом – Аргентина, Південна Корея, Тайвань, – згадує Вікторія. – Я планувала свої знання та досвід використати, аби в Україні заснувати венчурний фонд і таким чином допомагати перспективним українським стартапам. Бо наразі їм не вистачає фінансування для втілення своїх ідей».

Але…

Коли в Україну прийшла з великою війною росія, тато Вікторії пішов у ЗСУ, мама – в тероборону, а сестра взагалі стала доброволицею полку «Азов».

«Відразу я думала все кидати і їхати до України. Але почуття відповідальності сказало спочатку захистити дипломну, щоб закінчити університет, вирішити питання з двома роботами, на яких я працювала. Тому перші пів року повномасштабної війни я волонтерила і бодай таким чином почувалася корисною своїй країні, – зізналася дівчина. – А в якийсь момент зрозуміла: час їхати додому. За день до того в нас на роботі була велика урочиста подія з клієнтами. Після того я повернулася у свій дім на Мангеттені. А наступного ранку сідаю на літак, прямую в Україну, одягаю форму та йду…»

Ні друзі, ні навіть батьки не розуміли вчинку Вікторії. Але вона зізналася: просто не могла насолоджуватися життям, у той час, коли в рідній Україні триває така кривава війна.

Старається не плакати, але не завжди це вдається

Пройшовши курси тактичної медицини, Тора (такий позивний отримала Вікторія) поповнила лави «Госпітальєрів» – добровольчого медичного батальйону. Працювала на Запорізькому, Авдіївському, Бахмутському, Харківському, Лиманському напрямках.

«Мій перший день на службі не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими, – розповіла Тора журналістці Наталії Жуковській із видання «Sestry». –  А от інший випадок, рік тому, мені добре запам’ятався. Ніч. Ми веземо машиною чотирьох поранених. Усі вже стабілізовані. Дорогою я маю дати їм уколи. Всі на нервах, бо кілька ночей без сну, по нас з обох боків працювала артилерія, багато вибухів навколо. І тут один поранений1, в якого вже була ампутована рука, побачив шприц із голкою і починає кричати, що боїться уколів і що не треба його колоти. Інший у цей момент починає ритися в наплічнику. Я на нервах і до поранених: «Так, оголяйте мені свої руки-ноги. Буду давати укол, і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в той момент…  Чоловік, який копирсався в рюкзаку, протягує мені шоколадку… Це було так мило… Я ледь не розплакалася…»

Але стримати сльози Торі вдається не завжди. Навіть коли старається вимикати емоції і фокусуватися лише на роботі.

«Ми евакуйовували 18-річного хлопця. В нього турнікет на руці вже стояв 15 годин, причому максимально високо. Хлопець дивиться на мене і починає плакати: «Мені ж не відріжуть руку, правда?..» – згадує бойова медикиня. – Хоча правда була зовсім іншою і помогти хлопцю було неможливо».

Зачепивши тему ампутацій, Тора каже: вони на війні такі часті з трьох причин: неправильно накладений турнікет, надто довго накладений турнікет (через 10 годин руку чи ногу доводиться ампутувати) або без потреби накладений турнікет (бо не завжди, коли бачиш кров, треба перетискати судини).

Ще одна проблема, яка також нерідко трапляється, – неякісний турнікет. А от він уже призводить не до ампутації, а до смерті військового внаслідок крововтрати.

«Не раз із поля бою ми евакуйовували тіла людей із китайськими турнікетами. Найімовірніше, саме ці засоби не спрацювали, бо інших поранень у загиблого не було. Друзі теж присилають фотографії тіл із поля бою – і там теж китайські турнікети, – не приховує Тора. – Тому перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі, – перевірили аптечки військових. І ви знаєте – ми жахнулися. На той момент у 100 відсотків людей не було жодного якісного турнікета. Лише китайські. Ті аптечки теж були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. В нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це. Ми за свій кошт замінили військовим аптечки. Бо на карті життя бійця».

Фронт надто близько, і всі повинні це розуміти

Коли мова заходить про життя та смерть, Тора зізнається служба в «Госпітальєрах» допомогла переосмислити багато чого в житті, змінила цінності:

«Коли ти на війні, всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Бо насправді немає нічого важливішого за людське життя. Особливо гостро це відчуваєш, коли втрачаєш близьких людей, – каже Тора. – Думаю, кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися в життя до повномасштабки. Як мінімум – морально. Ми всі маємо згуртуватися і працювати на перемогу. Бо жити своїм життям, ніби війни немає, неправильно. Думаю, росія тільки й добивається, щоб цивільні люди все більше й більше абстрагувалися від війни. Бо насправді фронт дуже близько: кілька годин – і російські танки можуть бути у Дніпрі, не кажучи вже за Харків. Про це не можна забувати».

Що ж до своїх планів, то Вікторія каже: про них буде думати після війни, якщо «після війни» настане для неї і для нас усіх.

«Мене зарахували на навчання до Гарварду. Але я вирішила: Гарвард почекає. Я пройшла хороший шлях із кар’єрою, але зможу пройти його ще раз, якщо захочу. Головне зараз – Перемога. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну», – каже Вікторія. І впевненість Тори, її відданість Україні роблять дівчину не лише медиком, а й символом незламності нашої нації.

Дякуємо тобі, Вікторіє – Перемого!

Ніна Грицюк

Фото: sestry.eu

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.