Що в селі зробити, аби й корова приносила гроші?

Хто живе в селі, той не дасть збрехати: корови там скоро будуть, як мамонти, – на межі вимирання.

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Із цим погоджується 47-річна Наталія Гетьман із села Підгайчики Теребовлянської громади, що на Тернопільщині. Колись жінка тримала дві корови, возила сир-сметану на ринок до міста. Нині ж худоби не має, молочну продукцію купує як не в сусідки, то в магазині. А на все село, де налічуються майже 800 виборців, лишилося тільки п’ять сімей, які тримають корів.

На Поліссі ситуація не настільки критична. До прикладу, 45-річна Ніна Семенюк із села Бірки Любешівської громади Волині розповідає: у них худобу мають більш ніж половина жителів. Хоча раніше кожна хата мала по корові, а то й по дві.

У Малій Глуші – селі Камінь-Каширської громади Волині – колись теж кожна вулиця мала один чи навіть два табуни корів. Тепер же треба кооперуватися кільком вулицям, щоб назбирати один табун і гнати його пастися.

Чому не вигідно тримати худобу

Як на Поліссі, так і на Поділлі причина різкого скорочення поголів’я великої рогатої худоби однакова – не вигідно тримати.

– Я вже років зо шість не маю корови. Бо раніше чоловік, а зараз я їздимо на заробітки. Хто вдома лишається, тому тяжко самому хазяйнувати. Та й молока одній людині скільки треба? Старшого віку хазяї тримають худобу, бо звикли. А молодь, якій по 20 – 30 років, кажуть: їм простіше гроші заробити і молоко в сусідів купити – по 50 гривень за трилітрову банку, – пояснює Ніна Семенюк.

Схожа картина і в Підгайчиках. Хто не їздить на заробітки, той працює в Теребовлі, що за 8 км від села. І людям вигідніше не «прив’язуватися» до корови, а мати гроші та, коли захотів, купити сиру-сметани чи в магазині, чи в односельців. Одна з п’яти жінок, яка в Підгайчиках тримає корову, так і робить: продає продукцію поміж односельців. Іще одна має стабільних клієнтів у Теребовлі: везе їм продукцію під замовлення. А ще три сім’ї тримають корову для власних потреб.

– Як у нас діти були малі, то з молоком ми мали, що робити. Потім був період, здавали продукцію на маслозавод і так якусь копійку заробляли, – зауважує Наталія Гетьман. – А зараз завод закрився, і нікому те молоко не треба.

Та й повномасштабна війна наклала відбиток. Бо хто з чоловіків виїхав за кордон до 24 лютого 2022-го, більше не вертається. Хто не виїхав, той воює або не сьогодні-завтра може мобілізуватися. А без чоловічих рук і сільгосптехніки жінці самій важко тримати худобу.

Хоча обидві мої співрозмовниці переконані: якби люди мали куди збувати молоко й таким чином заробляти гроші, то б чимало й надалі тримали корову. І що це справді так, показує досвід одного із сіл на Закарпатті.

Молоко тут щодня здають по 15 грн/л

У Нижньому Селищі, де я нещодавно побувала, корови дійсно приносять хазяям непогані гроші. Там у людей щодня приймає молоко підприємець, він же – керівник Закарпатської асоціації місцевого розвитку Петро Пригара.

Ще 30 років тому, побувавши у Швейцарії, цей чоловік загорівся мрією виготовляти вдома, в Україні, сири, які будуть іще кращими за швейцарські. Адже карпатські полонини нічим не гірші за альпійські луги, а наші корови мають вільний випас, їдять те, що хочуть і скільки хочуть. І навіть те, що молока дають менше, – це навіть плюс.

– У Швейцарії використовують інтенсивну годівлю. Їхня корова дає по 40 літрів молока. Але через декілька років її вже пускають під ніж. А карпатська корова дає по 15 – 20 літрів молока, тому воно набагато краще і корова живе значно довше, – пояснює Петро Йосипович.

Методом проб і помилок, пошуку коштів і великих капіталовкладень Петро Пригара запустив у Нижньому Селищі сироварню. І впродовж майже 20 років селяни здають йому молоко своїх корів, а натомість отримують стабільний прибуток до сімейного бюджету.

– Нині за літр платимо по 15 гривень. Розрахунок – один раз на місяць. Люди самі приносять молоко у трилітрових банках. Вимог до продукції не багато: щоби бралося від здорової корови, неслося ще теплим і в чистій тарі та мало жирність три проценти. А далі ми самі веземо проби молока до ветлікарні в лабораторію, де перевіряємо на мастит, жир, білок, воду, – продовжує сировар. – Але, на жаль, бувають серед односельців і недобросовісні здавачі. Один дядько приніс учорашнє молоко, але попередньо його нагрів. Пробую банку – градусів 50-т. «Дядьку, – кажу, – біжіть корову рятуйте. Бо в неї гарячка». А одна жінка занадилася розбавляти молоко водою. Перевірив раз, кажу: все, більше нам не приносьте. Вона в плач, божиться, що більше так не буде, ледь не на коліна падає. Ну, шкода жінки, дали їй іще один шанс. Але через трохи знову те саме. То вона, знаєте, до чого додумалася? Суне мені в кишеню хабаря, щоб дозволив їй і далі мене дурити.

Щоб руки не боліли, люди техніку купили

Натомість совісні люди мають у селі і стабільний дохід, і віднедавна – підтримку технікою.

– Ми виграли міжнародний проєкт і влітку створили в Нижньому Селищі сільськогосподарський обслуговуючий кооператив, – продовжує Петро Пригара.

– Із липня маємо трактори Т-64 і Т-43, граблі, косарку, прес для тюкування сіна, навантажувач. Усе нове, крім тракторів, – показує техніку член кооперативу, місцевий житель Юрій Багара. Чоловік має інвалідність, але це не заважає йому трудитися на користь громади. – Працюємо так, аби людям було не дорого замовляти наші послуги. Наприклад, оранка в нас коштує 60 гривень. Це щоб вистачало на заправку, запчастини і заробіток переселенцям.

Чому так? Бо участь у цьому проєкті беруть і люди, які переїхали подалі від зони бойових дій. Один із таких – Олександр Салащенко. У місті Селидовому, що біля Покровська на Донеччині, чоловік працював шахтарем. Прихисток йому з дружиною, двома дітьми та батьками дали в Нижньому Селищі. Задля цього тут більше від двох років функціонує соціальне житло.

Перші пів року сім’я жила на безоплатній основі. А потім дружина пішла працювати в магазин, а Олександр, маючи досвід водія авто, опанував роботу на тракторі.

Аби й надалі мотивувати тутешніх жителів не покидати села, а господарювати вдома, сільгоспкооператив планує на наступний рік придбати комбайн і сівалку.

– Молодь виїхала за кордон. Багато земель стоять порожніми. Хто обробляє паї, той вирощує переважно кукурудзу, сою, картоплю. В одноосібників максимальні площі – до двох гектарів, – розповідає Петро Пригара. – Але думаємо, коли з’являться комбайн і сівалка, люди почнуть і пшеницю засівати.

До слова, із зерном тут окрема історія. Адже громада втілює для переселенців іще один проєкт – «Млин». Люди перетирають зерно, частину борошна продають приватним пекарням, частину – передають на схід для випічки соціального хліба. А переселенка з Куп’янська вже навіть хоче відкрити власну пекарню. Для втілення мрії здобуває знання в Барселоні, а кошти на навчання отримала в рамках чергового проєкту.

Тобто одна добра справа стає поштовхом для реалізації ще декількох ідей. І в результаті Нижнє Селище, з якого після повномасштабного вторгнення виїхала майже половина місцевих жителів, наповнюється новими людьми й цікавими задумками.

– Ми задля того й об’єдналися в асоціацію місцевого розвитку, щоб підтримувати людей, – підсумовує Петро Пригара. – Мотивуємо їх і корову тримати, і свиней, і птицю. Бо тільки так села перестануть вимирати і ми вдихнемо в них нове життя.

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.