Завдяки пораненню дізнався, що має сина
Евакуаційна машина неслася, петляючи по розбитій дорозі.
Б-б-б-а-а-ах! Ба-б-б-а-а-а-х! «Боже, спаси і сохрани!» – шепотів водій, стиснувши кермо автівки. А позаду нього медичка Катя рятувала пораненого. Від несамовитого болю боєць кричав і лаявся. Але Катя вже звикла до такого. Чіткими впевненими рухами вона робила все, чого навчилася за рік служби на передовій… Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
..Коли після поранення Микола отямився, то вже лежав у палаті госпіталю. «Лікарю, що зі мною?» – запитав, побачивши чоловіка в білому халаті. «Могло бути й гірше. Дякуйте евакуаційній бригаді. У тій ситуації вони зробили просто неможливе», – відповів лікар, оглянув перебинтовані руку та ногу і пішов до інших пацієнтів.
Лежачи на ліжку, Микола згадував, наче кошмарний сон, той бій, під час якого був за мить від загибелі. Ні, смерті Микола не боявся. Навпаки. Пішов на фронт, бо несила було витерпіти після всього пережитого…
Розійшлися, бо був за кацапію
До того, як мобілізуватися, Микола був «ватником» (так сам себе тепер називає). Мешкав у прикордонному селищі на Харківщині. Мав дружину та сина-підлітка. Жили з тестем у його будинку (теща померла 12 років тому). Коли кинув роботу на шахті, став їздити до москви – будував хороми російським олігархам. І щоразу, коли приїжджав у відпустку додому, розповідав, як добре живеться в «рассєє-матушкє». Байдуже, що батрачив там майже п’ять років. Байдуже, що інакше, ніж «слиш, хахол», там до нього не зверталися. Все одно в москві йому було найкраще.
Коли 2014-го москалі захопили Крим і частину українського Донбасу, Микола вважав це політичними розбірками. «Мені, – казав, – усьо равно, під ким жити. Аби бабки платили».
Але потрясінням стала для Миколи новина, що його двоюрідний брат, із яким дружили фактично з пелюшок, пішов добровольцем на передову і в серпні 2014-го під час виходу з Іловайського котла загинув.
– Ті суки пообіцяли зелений коридор, а потім нас – як зайців у тирі, – розповідав братовий побратим, коли приїхав на похорон і після поминального обіду вирішив вилити Миколі душу.
– А ті суки – то хто?
– П*дари кацапські! Хто ж іще? – відповів військовий, затягнувся цигаркою і продовжив: – Ми ж із твоїм братом стільки планів мали. Я казав, поїдемо до мене на Волинь, покажу Світязь. Рибки половимо, човном покатаємося. Е-е-ех, сука-війна, – і витер кулаком непрохану сльозу.
– Так ти з Волині?! – підняв брови Микола. – А я колись там жив. У Нововолинську на шахті працював. Але потім так життя перевернулося, що поїхав на Донбас. Там собі жінку знайшов. З нею поїхали на Харківщину, до її батьків жити.
– О-о-о, то ми, можна сказати, земляки! – зрадів військовий. – Я теж колись був проїздом у Нововолинську. Бо сам то я з Ковельського району. Може, знаєш, де то?
– Йопсіль-мопсіль! Та в мене звідти дівчина була. Катя! Ох любив я її, ох любив! І гарна, і розумна. А хазяйка яка! Ми навіть женитися мали!
– І шо?
– Не повіриш: посварилися на політичній «почві». Бо мій дід колись служив у КДБ, а її дід воював в УПА (чи як там воно називалося). Коротше, вона мене назвала «московський холуй», я її – «бандерівка». І після того в нас «пройшла любов, зав’яли помідори», – усміхнувся згадуючи Микола. – Я ще приходив до Каті пару разів. Пробував помиритися. Але вона горда була. Ну, справжня тобі бандерівка! А я за нею просто сохнув! Не міг ні їсти, ні спати. Коротше, з тих нервів поїхав на Донбас. І більше на Волині ні разу не бував.
– Ну, то все: війна закінчиться – і їдемо до мене на Ковельщину. Може, там навіть Катю свою зустрінеш?
– Ти шо! Мені жінка все чоловіче причандалля вирве! – засміявся Микола у відповідь. – Та й син у нас. Нє-нє, дякую.
Після похорону брата і розмови з його побратимом щось перевернулося в душі Миколи. Він сам не розумів, що, але більше не їздив до москви на заробітки.
Жінка трохи пиляла. Мовляв, яка різниця, в кого гроші брати. Але Микола тоді відрубав: «Вони мого брата вбили. А ти хочеш, щоб я на них горбатився?!»
Відтак вивчився чоловік на рятувальника. Став у селищі працювати пожежником. І нарешті відчув, як то воно добре – нікуди не їздити, жінку любити, бачити, як син росте.
Час відплати настав
Але щасливе сімейне життя закінчилося в лютому 2022-го. Зараз, лежачи на лікарняному ліжку, Микола згадував усе пережите і аж зуби зціплював. «Чому? Чому ви, а не я?..»
Того трагічного дня диспетчеру надійшов виклик: після російського обстрілу сталося займання житлового приміщення. Вий сирени розривав селище. І що далі їхала машина, то з більшою силою билося Миколине серце.
«Ні-і-і-і!!!» – закричав чоловік, побачивши на місці свого будинку руїни. – Ні-і-і!!!» Кинувся шукати дружину, сина. Розкидав якісь дошки, уламки. Бігав. Гукав. Але відповіді не було. Через кілька хвилин з-під завалів витягнули тестя. «Де вони?» – кинувся до нього Микола. «На кухні були», – ледве вимовив старенький. Микола глянув, а замість кухні – глибоченна вирва: «Ні-і-і-і!!!»
…Чоловік не знав, як далі жити. Для кого? Для чого? У відчаї зібрав свої документи, речі і сказав тестю, що йде мститися. Відтоді – на передовій. Без краплини жалю нищив російських убивць. «Це вам, суки, за мою дружину. А це – за сина», – говорив до п*дарів, цілячись у них зі снайперської рушниці. І скільки він умогилив тої кацапської наволочі – вже й збився з рахунку.
Від почутого земля пішла з-під ніг
Після поранення Микола швидко йшов на поправку. «Як вичухаюся – треба буде знайти моїх рятівників», – вирішив для себе.
Через п’яті-десяті знайомства взнав номер телефону медички, яка під нещадним вогнем ворога поїхала витягати пораненого Миколу. «Якщо шо – то наша мама Катя, – казав у телефон побратим із сусідньої бригади. – Дуже любить ромашки і цукерки «Метеорит». Це я тобі так – натякаю».
Катя, ромашки, «Метеорит». Миколі запульсувало у скронях. Бо тій своїй першій любові – з Волині – він теж носив саме такі подарунки. Руки затремтіли так, що Микола ледь не впустив телефона. «Ні, треба закурити», – сказав сам до себе. Щоб заспокоїтися, спалив на вулиці ледь не пів пачки цигарок. А тоді, із завмиранням у серці, набрав ті десять цифр. Поки йшли гудки, вже думав кинути трубку, десь іншим разом передзвонити. Але в ту мить почув приємний, майже дівочий голос: «Алло, я вас слухаю». – «Алло, – прокашлявся, – привіт. То я – Микола. Ну, той, що «московський холуй». Пауза. І в трубці почувся дзвінкий сміх. «Привіт-привіт! А я-то думаю: набереш чи не набереш, – весело говорила Катя. – Я ж тебе ще там, у машині, впізнала. Але тоді було не до спогадів. От і вирішила: якщо доля нам знову зустрітися – значить, відшукаєш мене…»
Через кілька хвилин розмов Катя мусила йти. Тож домовилися з Миколою десь зустрітися, як-то кажуть, наживо. І десь через два тижні обом випала така нагода.
Перед побаченням Микола хвилювався, як пацан. Купив Каті букет ромашок, її улюблений «Метеорит». Ось і вона. Русяві локони розвівалися на вітрі. Дупка у військових штанах звабливо крутилася. І та посмішка на лиці – ну, як сонечко.
– Привіт, Катрусю, – усміхнувся, побачивши свою першу любов. – А ти майже й не змінилася.
– Ой, не підлизуйся, – засміялася жінка у відповідь.
– Це тобі, – простягнув квіти і цукерки.
– Не варто було. Але дякую, – взяла обома руками букет і пірнула лицем у ромашки.
– Може, на каву? – запропонував Микола.
– Я за.
І вони, прогулюючись, попрямували до кав’ярні.
Сьорбаючи гіркий напій, кожен розповідав за себе. Микола перший раз за стільки часу вилив увесь той біль, із яким жив після загибелі рідних.
– А ти? Як жила ці 23 роки? – запитав у Каті.
– Спочатку працювала у школі. Потім учителювала й волонтерила. А як син мобілізувався, попросилася в його підрозділ медичкою.
– То ти маєш такого дорослого сина? Скільки йому?
– 23 через місяць буде, – відповіла Катя і пильно подивилася Миколі в очі.
Чоловік аж пополотнів:
– Ти хочеш сказати, що…
– Так, Миколо, – що в тебе є син. І якби не війна, ти так про це й не дізнався б. Але коли я впізнала тебе там, пораненого, зрозуміла: тепер ти гідний бути батьком моєї дитини. Та й синові буде краще: якщо раптом мене не стане – він не лишиться сиротою.
Земля пішла з-під ніг Миколи. А в голові пульсувало: «Син… У мене є син...»
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.