Так, вони обоє на протезах, але закохані й щасливі
На жаль, з кожним днем більшає українців, які, захищаючи від кацапів нас із вами, зазнають страшних каліцтв.
Іще вчора молоді та здорові – сьогодні вони не можуть самостійно взяти ложку в руки, сходити в туалет чи навіть підвестися з ліжка. Багато в кого відчай такий, що навіть не хочеться жити. Бо, мовляв, «кому ми такі треба», - йдеться у газеті «Твій вибір».
Так, життя після важких травм стає іншим. Багато чого треба буде навчитися. А для того – докласти надзусиль. Але головне – що навіть без рук чи ніг людина може бути щасливою. Й історія ветерана Олександра Фасолі – яскравий тому доказ.
Після втрати обох кінцівок почав волонтерити
Олександр із Одеси. За фахом – сапер. До війська пішов у серпні 2014-го. Спершу служив на Херсонщині, біля Кримського перешийка. А з 2016-го – на Луганщині. Розкладав москалям «сюрпризи» у вигляді вибухівок, розміновував території для українських захисників.
Однак 2018-го під час бойового завдання Фасоля підірвався на російській1 протипіхотній міні. В результаті – обидві ноги втрачені.
Але сапер одразу не дозволив собі занепасти духом. Поставив ціль із інвалідного візка стати на протези. Рік пішов на реабілітацію. Але своєї мети боєць досягнув. Тож візки, на яких пересувався, пороздавав. А сам ходить лише на протезах. «Відразу дуже важко було звикнути, – зізнався в інтерв’ю «Новинарні». – Але тепер я кайфую, що можу ходити».
Саме можливість самостійно рухатися дозволила ветерану з початком повномасштабного вторгнення знову стати у стрій, поповнивши лави тероборони.
До кінця 2022-го Фасоля патрулював на блокпостах. Перевіряв документи, автівки. За це не отримував жодної копійки. Але не нарікав. Робив те, що веліла совість. «Мені дуже подобається військова форма. І якби міг – пішов би служити. Проте розумію: на двох протезах не зможу повноцінно виконувати поставлені завдання», – каже ветеран.
Відтак Олександр лишився в тилу волонтерити, підтримувати військових після поранень. І саме ця благородна місія допомогла ветерану знайти своє кохання на ім’я Анна.
Через цукровий діабет і стреси лишилася без ніг
Їхнє знайомство відбулося восени 2023-го. Того дня Олександр приїхав із волонтерами до лікарні в Києві – підтримати побратимів. Саме там ветеран звернув увагу на молоду жінку. Вона сиділа у візку. І стільки смутку було в її очах, стільки відчаю, що Саша… підійшов до незнайомки та подарував їй печиво і синьо-жовтий браслет. Тією незнайомкою була харків’янка Анна Мірошниченко.
– Через цукровий діабет я з дитинства мала проблеми зі здоров’ям. Спочатку мені пересадили нирку (донором стала мама). 2020 року ампутувати ногу, і я пересувалася на протезі, – розповіла жінка для «Фактів». – Але це не зламало мене. Я багато часу проводила на дачі, вирощувала лаванду і продавала квіти та вироби з них.
Однак після повномасштабного вторгнення Харків перебував під безперервними обстрілами росіян. В Анни на фоні постійних стресів дуже підвищився рівень цукру в крові. Діабет дався взнаки і на другій нозі. Тож її також довелося ампутувати.
Після операції стан молодої жінки все одно погіршувався. На щастя, Анну врятували лікарі однієї з київських клінік – тієї самої, в коридорі якої підійшов із подарунками Олександр.
– Коли він вручив мені печиво і браслет, ми не спитали одне в одного ні імені, ні номера телефону. Просто розійшлися по різних палатах, – згадує Анна. – Але від Сашиного вчинку мені якось аж тепло стало на душі. Тому відео про це я виклала в TikTok. Його побачила волонтерка, яка тоді приїхала із Сашком. Вона розповіла йому про відео. А він написав мені повідомлення. Так ми нарешті познайомилися. Десь місяць спілкувались телефоном. А потім Олександр приїхав у гості в Харків.
Самі радіють й інших своїм прикладом надихають
Кохання молодих людей виявилося взаємним. Тож після гостювання в Харкові Олександр повіз Анну та її батьків до Одеси – знайомити зі своєю родиною.
– Нам отой цукерко-букетний період не потрібен. В країні війна, треба жити кожною секундою. Якщо відчуваєш, що твоє, – будь із цією людиною зараз, не тягни, – вважає Анна.
Батьки підтримали рішення доньки. Хоча вона завжди була «домашньою дитиною», не перечили її бажанню поїхати в Одесу. А коли Анні недавно встановили другий протез, бути мобільною їй стало ще легше.
– Знаєте, я до знайомства з Олександром соромилася десь з’являтися на інвалідному візку. Та й друге протезування далося важче, ніж перше. Коліно до кінця не розгиналося. Шкіра тонка, не так швидко «розходиш» протез, – зізналася Анна. – Але Саша був постійно поруч. І це дуже допомогло.
Тепер молоді люди всюди ходять разом: у магазин, до музею, на різні волонтерські заходи. Від того і життя цікавіше, і ти стаєш прикладом для інших.
– Ми буваємо всюди, де душа забажає. І це так круто! Я така щаслива! – усміхається молода жінка. – Я пишаюся своїм коханим. Він постійно їздить шпиталями, підтримує воїнів, збирає кошти на їхні потреби. Вже й мене долучає до цієї роботи. Ми викладаємо із Сашею відео про себе. Показуємо, що життя на протезах можливе. Днями написав хлопець, який утратив кінцівку. Подякував. Бо завдяки нашим відео він себе морально підготував, що ампутація – це лише початок нового й хорошого.
А Олександр підтримує слова коханої і звертається до побратимів, які після втрати ніг занепали духом:
– Війна не забудеться. Інші ноги не виростуть. Зате тепер вашим п’яткам ніколи не буде холодно і вода в морі завжди буде тепла, – жартує ветеран. – А якщо серйозно: хлопці, треба жити, помагати тим, хто воює, і шукати щастя там, де ви є. Я от своє знайшов…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.