«Якби вся Україна заговорила українською, війни би не було»

Скільки б не дискутували українці про плюси та мінуси Ірини Фаріон, втім, на моє переконання, вбивство її можна ставити в один ряд із розправою над співаком і композитором Володимиром Івасюком, якого повісили, журналістом Георгієм Ґонґадзе, якому відрізали голову, народним артистом Ігорем Білозіром, якого у 2000-му росіяни побили до смерті, бо зробив зауваження щодо російської пісні у кав’ярні Львова.

Тепер ось Ірина Фаріон – докторка філології, професорка Львівської політехніки, яка всіма способами боролася за право української мови на існування. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

І хоча робила вона це різко, почасти – з агресією та зі зневагою до російськомовних українців, але мала благородну мету: втовкмачити нарешті, що мова не просто засіб спілкування і що принцип «какая разніца» веде до загибелі нації та втрати державності.

У компартії була всього рік

Цього року у квітні Ірині Фаріон виповнилося 60-т. Усе своє життя – від народження й аж до смерті – вона провела у Львові. Тато працював слюсарем. Мама – бібліотекаркою.

Після закінчення школи Ірина вивчала українську філологію у Львівському держуніверситеті імені Франка.

Тривалий час Фаріон закидали її членство в комсомолі та компартії. Тим паче, що в лави КПРС вона вступила 1988-го, коли в Україні вже активно говорили про незалежність. Тривалий час Ірина Дмитрівна відмовлялася коментувати цей факт своєї біографії, у звичній для себе манері відповідаючи журналістам: «Орлиця не звітує перед гієнами».

Але варто зауважити, що і вийшла Фаріон із компартії ще 1989-го, тобто за два роки до проголошення Незалежності. Тому звинувачувати її у служінні москві та пристосуванстві буде несправедливо.

1996-го Ірина Фаріон захистила дисертацію, стала кандидаткою філологічних наук і впродовж 30 років викладала в Національному університеті Львівська політехніка.

Про зрадників у рясах попереджала ще до війни

Відомою на всю Україну і навіть поза її межами Ірина Фаріон стала після парламентських виборів 2012-го. Коли люди обрали її депутаткою Верховної Ради, жінка сказала: «Для когось політика стала сферою заробляння грошей. Для мене політика – це метод донесення моєї віри до суспільства». А про хапуг у владі, про тих, хто торгує совістю в ім’я грошей, додала: «Не розумію, як узагалі можна міряти світ кількістю хатів, ділянок, рахунків в банках і так далі? Життя надто коротке, аби натужно затискати його в матеріалістичні лекала».

Як народна депутатка Ірина Дмитрівна давала прочуханки багатьом українським політикам. Вона вимагала у стінах Верховної Ради спілкуватися українською. Якось, коли з трибуни парламенту виступав Азаров, Фаріон узяла слово і під сотні увімкнених телекамер сказала йому: «Мову не знають або ті, хто політично упереджені, або розумово відсталі. В якій системі координат перебуваєте ви?»

В часи правління Януковича, коли міністром освіти був ненависник України Табачник, а міністром оборони – громадянин рф Лебедєв, коли армія була фактично знищена, а культура – зросійщена, Фаріон попереджала: «Влада, що не здатна захистити державної мови, ніколи не захистить державних територій». Так воно і вийшло.

Із початком великої війни вже ніхто не може заперечити, що церковники московського патріархату насправді служать кремлю, здаючи позиції українських військових, наводячи ракети1 на українські міста, проводячи пропутінську пропаганду у храмах України. А Ірина Фаріон іще 2010 року заявляла, що «під тими сутанами, які носять представники московського патріархату, прикриті тіла колишніх служб безпеки росії. Православна церква московського патріархату в нашій державі повинна взяти свою справжню назву – «російська православна церква в Україні», аби не вводити українців в оману. Доки ця іноземна інституція буде окуповувати Києво-Печерську лавру, Почаївську лавру, інші українські1 святині, доти українець буде поневолений». Що, скажіть, вона говорила не так?

Була не терпима до російськомовних

Але були в Ірини Фаріон слова й учинки, які обурювали українців і через які студенти Львівської політехніки вимагали звільнити професорку з викладацької роботи.

Так, у листопаді минулого року Ірина Дмитрівна розповідала, що в окупованому Криму є люди, які вчать українську мову й чекають звільнення півострова. Як доказ цих слів вона виклала в інтернет своє листування зі студентом-першокурсником із Сімферополя, але при цьому не приховала імені та прізвища хлопця. Через це російська фсб хлопця знайшла, змусила просити пробачення на камеру, а що було потім із юнаком та його рідними – можемо тільки здогадуватися.

Так само хвилю обурення здійняли слова Фаріон про російськомовних бійців ЗСУ: «Що це за бздура – воювати в українській армії і говорити російською мовою? То хай назвуть себе «рускими». Я не можу називати їх українцями».

Якщо вдуматися в слова Фаріон, то вона права в тому сенсі, що абсурдним здавалось би, якби в часи Другої світової ми боролися проти нацизму, але між собою спілкувалися німецькою. Втім в Україні ситуація інша. 300 років росія винищувала українців, на їхнє місце привозячи свій кацапський мотлох-насєлєніє. Тотально зросійщеними стали весь схід, південь, центр, навіть столиця України. Але при цьому люди, які з народження росли в російськомовному середовищі, все одно стали на захист України, визнавши, що росія їм ворог. Тому ці люди заслуговують поваги, подяки за захист і підтримки у вивченні мови.

Свою різкість у висловлюваннях професорка визнавала, але й не засуджувала: «Якщо ти хочеш шмат ковбаси собі врізати, ти хочеш собі тупий ніж вибрати чи гострий? Ну, то правда теж гостра!» А про тяжіння українців до всього, що стосується росії, казала: «Невеличке виправдання в нас є: ми постгеноцидна нація. Нас вимордували голодом, усю нашу інтелігенцію розстріляли, церкву також знищили, ми не відновилися ще».

Про ризик убивства знала давно

Чи розуміла Фаріон ті ризики, на які свідомо йшла, щоб захистити Україну, її мову, історію, церкву, щоб захистити нашу націю? Прекрасно розуміла. Бо ще задовго до вбивства сказала: «Я не боюся смерті. Такі, як я, своєю смертю не вмирають».

На жаль, її слова виявилися пророчими. У п’ятницю, 19 липня, Ірина Дмитрівна викликала таксі, щоб поїхати до доньки, з якою разом та з онуками мали вирушити на відпочинок. Таксі приїхало, але Ірина Дмитрівна в нього вже не сіла. На вулиці в неї поцілив молодик. Прямо у скроню. З близької відстані. Тож, попри намагання лікарів, урятувати жінку не вдалося.

Сусіди загиблої кажуть: два тижні у їхньому дворі сидів чоловік – у капелюсі, в окулярах. Просто сидів, спостерігав, і нікому не спало на думку поцікавитися, хто він і що він. Того фатального вечора, коли вимкнули світло і не працювали камери відеоспостереження, молодик побачив, як із під’їзду вийшла Фаріон. Він одягнув червоні рукавиці, наблизився до жінки та вистрілив. Сусіди бачили, як після злочину вбивця зник за рогом сусіднього будинку.

Це була особиста помста чи вбивство на замовлення москви – ще належить розслідувати. Але це вбивство стало кричущим фактом: в Україні досі вбивають за проукраїнську позицію.

Ніби передчуваючи свою передчасну смерть, Ірина Фаріон казала: «Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70 – 80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш?» І у свої 60-т вона заради ідеї віддала найдорожче – власне життя…

..Так, ви можете не поділяти методів, якими Фаріон боролася за Україну. І навіть вона як людина вам може не подобатися. Але її мрія була така ж, як у кожного нормального українця.

«Усе видиме залежить від невидимого. А в нас люд вважає, що лише видиме керує світом, – казала Ірина Дмитрівна. – Мова – це скеля, на якій стоїть велика українська споруда. Я бажаю, щоб Україна вся заговорила українською мовою. Бо якби це сталося, українці продемонстрували би внутрішню і ментальну відокремленість від москви. І якби це сталося раніше, то не було би війни».

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.