«Пробач мені, мамо»
– Володю, в нас буде дівчинка! – кинулася Віра в обійми чоловікові.
Бо вони так на неї чекали. Стільки років лікувалися. Кожен день Віриної вагітності переживали, щоб не сталося викидня, як усі попередні рази. І ось нарешті – Бог почув їхні молитви, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Дитина далася дорогою ціною
Надійка, так назвали батьки дитину, народилася на сьомому місяці. Мала проблеми із серцем. Ще й одна ніжка викривлена.
Як бідна Віра тоді побивалася! Скільки виплакала над своєю крихіткою. Життя молодої мами перетворилося на нескінченну круговерть: обстеження-аналізи-операція-реабілітація.
Володя підтримував дружину. Але підмінити її не міг. Бо хто тоді зароблятиме гроші на лікування?
– Боже, коли це все скінчиться? – плакала Віра, припадаючи до плеча чоловіка, коли він забіг зранку до лікарні принести пакет із ліками та чисті повзунки.
– Потерпи, сонечко. Ми мусимо це пройти, щоб наша дитина була здоровою, – гладив дружину по голові, а в самого – сльози в очах. Бо де брати гроші на лікування дитини – він уже просто не знав. Напозичався, в кого тільки міг. Продав усе, що було вдома більш-менш цінного. А гроші текли, як вода крізь сито.
– Ну, добре, сонечко. Мушу бігти на роботу, – поцілував дружину. – Ввечері зайду ще до вас.
– Слухай, може, вже завтра прийдеш? А сьогодні п’ятниця, відпочинь, відіспися. А то геть мені змарнів, – з любов’ю дивилася Віра на чоловіка і гладила по неголеній щоці.
– Може, твоя правда, – погодився Володя. – Ну, тоді до завтра.
Порятунок після молитви
Але після роботи чоловік пішов не додому, не з хлопцями на пиво, хоча кликали вже який раз. Проходячи повз кафедральний собор, Володя глянув на золоті куполи, що переливалися в променях сонця, що сідало, і якась сила потягнула його до храму.
Коли зайшов досередини, так зразу добре стало на душі. Легко, затишно. Наче повернувся до отчого дому, де давно не був, але де завжди чекали. Поглядом прикипів до ікони Богородиці з Ісусиком на руках. Заглянув в очі Богоматері і відчув, що й Вона на нього дивиться. Журливо і любляче. Так, наче все знає і розуміє. Став навколішки перед образом. Притулився чолом1 до ніг Богоматері і розплакався. Сльози крапали на підлогу, а Володя все шепотів, шепотів. Розповідав, просив, надіявся. Бо більше не було на кого.
Коли підвівся і заглянув в очі Богородиці, йому здалося, що вже немає в них журби. Тільки любов і впевненість: усе буде добре…
Після цього він уперше за стільки часу міцно заснув. Бо не мучили терзання. Не гризли думки, як бути далі. А зранку від прання дитячих повзунків чоловіка відірвав телефонний дзвінок. Побачивши, що то Віра, злякався: щось сталося.
«Володю! Сьогодні в нашому відділенні професор із Німеччини! Приїхав із благодійною місією. Відбере на лікування в свою клініку десять пацієнтів. І вже запросив нас із Надійкою! Уявляєш? Усі витрати – на переїзд, лікування, на все – бере німецька сторона!»
Володя, де стояв, там і сів. Віра ще розповідала йому якісь деталі: що говорив професор, що вона відповідала. А у Володі перед очима – лише очі Богородиці, Якій він сповідався вчора.
Керувала батьками, як слугами
П’ять років минуло від тих важких часів. Надійка вже пішла до першого класу. Гарно вчилася. Віра з Володею всю душу в неї вкладали. І дівчинка, сказати чесно, тим уміло користувалася. Що не забажає – все має бути виконано. Коли щось не по її – зразу в сльози, в крик. Батьки тут же виконували доньчину забаганку. Бо лікарі попереджали: дитині не можна нервуватися, щоб не посилювалося серцебиття. Тож фактично Надійка сприймала маму з татом, як своїх покірних слуг.
– Надійко, а ходи-но до нас, – одного вечора покликали дочку батьки.
– Я мультики дивлюся, – відповіла дівчина.
– То зроби паузу. В нас для тебе подарунок, – далі кликали Володя з Вірою.
– О! Подарунок – то інша справа! Надійка скочила з дивана. Прибігла до батьків:
– Що там у вас?
– Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш братика чи сестричку?
– Ну?
– То от – у моєму животику тепер живе твій подарунок, – усміхнулася Віра. – А коли він підросте, ми його дістанемо – і будеш із ним гратися, у візочку катати. Хочеш?
– Хочу! Хочу! – заплескала мала в долоні. Але її радості вистачило ненадовго. Бо коли Віра приїхала з пологового і показала доньці писклявий згорточок під назвою «сестричка Люба», Надійка глянула і скривилася:
– І це в мене буде така сестра? Викиньте її. Чи віддайте комусь. Не хочу, щоб вона з нами жила.
Зненавиділа молодшу сестру
На початках Віра з Володею думали, що Надійка змінить своє ставлення. Сподівалися, що коли Любочка почне агукати, гратися, то стане забавкою для старшої сестрички. Але вийшло ще гірше, ніж можна було уявити. Надія не просто ревнувала. Вона зненавиділа Любу. Бо, бачте, малій теж діставалися батьківські любов, увага, турбота. Заплаче Любочка в колисці – Надійка тут же починала кричати: щоб бігли до неї, хворенької, не до молодшої сестри. Годує Віра малу груддю, Надійка волає: «Хочу їсти!» Коли Любочка підросла, сестра стала робити ще більші каверзи. То підштовхне малу, то поставить підніжку, то навмисно злякає. Скільки батьки не просили так не робити, скільки не пояснювали, що зараз вони люблять Надійку так само сильно, як до появи Любочки, – не помагало. Надя з року в рік усе більше віддалялася від рідних.
У дев’ятому класі, щоб насолити батькам, перевелася у військовий ліцей. Там і на ніч лишалася. Там і вихідні проводила. Стала курити. Потім уже й випившою ловила її дирекція. Але що робити з донькою – батьки не знали. Тож єдине, що лишалося, – молитися.
Прозріти доньці допомогла важка хвороба
Але все змінилося після того, як у Віри діагностували рак шийки матки.
Коли жінка почала худнути, не мала сили піднятися навіть на другий поверх, то свій стан вона списувала на те, що нервувалася через старшу доньку, мало їла, мало спала і тому сил не мала. А коли через болі внизу живота звернулася нарешті до гінеколога, той жахнувся: хворій потрібна була негайна операція.
Після тої жахливої звістки Володя пішов до Наді в ліцей. Пояснив, що мусить бути поруч із лежачою мамою. І попросив, щоб Надя переїхала додому і доглядала за Любою.
Надя слухала слова батька. В її очах уже не було тої зухвалості, що завжди. Не було награних кривлянь. «Добре», – відповіла вона сухо. Володя хотів обійняти дочку. Але вона відсторонилася. Тому він, витерши сльози, просто промовив: «Дякую».
Після розмови з дочкою чоловік поїхав у собор. І знову, стоячи навколішки, благав Богородицю з Ісусиком на руках допомогти йому пройти ще одне випробування.
Пів року, аж пів року Володя розривався між дітьми, дружиною, роботою. Весь цей час Надя була з Любою. Готувала їсти, прибирала, прала, робила з молодшою сестрою уроки, навіть ходила на батьківські збори.
Коли Надя з Любою заходили в палату до хворої мами, Віра плакала. Плакала від того, що Надя тримала Любочку за руку. А Любочка – як те пташеня, тулилася до старшої сестри, обіймала її, казала: «Ні в кого немає такої. Тільки в мене».
– Дякую тобі, дитино, – щоразу промовляла Віра до Наді. – Якби не ти, не знаю, як би ми з татом справлялися.
Після чергової такої розмови Надя несподівано обійняла маму і розплакалася.
– Пробачте мені, – ридала, не випускаючи мами з обіймів. – Я була така дурна. Це я тебе довела.
– Не кажи такого! – утішала її Віра. – Ну, сталося, захворіла. Але я не здамся. Чуєш? Усе буде добре.
В ту мить уже й Любочка, обійнявши рученятами маму й сестру, давай плакати. І так вони й стояли б. Але в палату зайшов лікар.
– О-о-о, тільки потопу мені не вистачало, – промовив жартома. – Дівчата, в мене для вас хороша новина: ваша мама йде на поправку. Результати аналізів навіть кращі, ніж я думав. Так що скоро зможемо виписати вашу маму додому.
…Вірі, як вона й обіцяла донькам, вдалося подолати рак. Через кожні пів року жінка тепер проходить обстеження, щоб і надалі все було добре. А ще кожної неділі вона з чоловіком іде до храму. Там перед іконою Богородиці з Ісусиком на руках подружжя дякує. І за те, що Віра одужала. І за те, що сім’я нарешті разом. Бо нема в світі більшого щастя, ніж коли твої рідні живі, здорові й люблять одне одного.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.