«Окупанти розстріляли вагітну і переїхали танком»

Коли російські окупанти захоплювали українські села й містечка, перше, що робили, – ліквідовували тих, хто міг чинити їм спротив: ветеранів АТО і членів їхніх родин, лідерів громади, активістів.

На жаль, у кожному населеному пункті знаходилися гниди, які видавали своїх односельців окупантам, підказували, де ті можуть проживати або переховуватися. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

«Дитина плаче, і ми разом із нею»

Щоб не попастися на очі російським військовим, Аріна Барінова з мамою Світланою та однорічною дочкою Євою фактично весь час сиділи в підвалі, старалися навіть у двір не виходити. Адже їхні родичі вже нищили кацапів у лавах ЗСУ, а брат Аріни, який живе в Миколаєві, активно волонтерив, допомагаючи військовим.

– Я сама з Херсона, працювала у фельдшерсько-акушерському пункті. Але до Правдивого (село Білозерської територіальної громади Херсонської обл., – ред.) приїхала привітати мою маму з днем народження. Планувала побути з донечкою два дні, а вийшло – на пів року, – згадувала Аріна в розмові з «Херсон-плюс».

Ситуація з продуктами та ліками була у Правдивому куди гіршою, ніж у місті. Адже в сільських магазинах не тримали великих запасів круп, борошна, м’яса чи риби. Ліками люди ділилися одне з одним, бо поїхати в Херсон на закупи всі боялися. А єдиним місцем для укриття були погреби.

– Обстріли були постійні. Причому такі сильні, що в хаті обсипалася штукатурка. Дитина боїться, постійно плаче, ми – разом із нею. Ночами не спали. А ще – холодно, сиро, хоча ми й наносили ковдр. Дитина маленька, весь час хворіє, – оповідає Аріна. – Без світла і газу проблемою було навіть нагріти води для чаю. Благо, в селі були кури, а, отже, – яйця. Хто мав кіз, овець – ділився молоком. Хто мав борошно – пік хліб. І так виживали.

Аріна з дитиною

«То міг бути наш останній день»

Виїхати до Херсона Аріна з донькою не могли. Бо всіх, хто намагався покинути село, окупанти просто розстрілювали.

– Із сусіднього села Таврійського молода вагітна жінка їхала з односельцем до районного центру – по продукти. То окупанти їх розстріляли і переїхали танком. В нашому селі розстріляли чоловіка, бо просто їхав на мопеді. Потім убили сімох охоронців і 16-річну дівчину – ні за що, – ділиться Аріна моторошними спогадами. – А коли в окупантів з’явилися списки сімей, звідки хтось із членів родини воює, то росіяни групами по 15 військових ходили по селу за наводкою колаборантів, обшукували ті будинки. Після того ми з мамою сиділи, як миші, – згадує співрозмовниця. – Одного разу на наш гараж упав російський дрон. Через кілька хвилин до будинку під’їхали два БТРи  і понад 10 військових. Перелізли через паркан до нас у двір, відкрили ворота, зайшли, обшукали подвір’я, будинок. Я думала: хоч би у свої списки не заглянули. Бо то міг бути наш останній день. Але вони спішили. Тому швидко все оглянули й поїхали.

Після того випадку Аріна вирішила, що треба якось вибиратися до Херсона. Бо там і продукти, і медикаменти, і лікарі для дитини. Ти в окупантів не як на долоні.

– Я просила й маму їхати з нами. Та вона відмовилася: «В мене в селі господарство, квіти, помідори, кролики». Мама потім декілька разів нас провідувала. Ми з братом не раз телефонували, просили маму лишатися в Херсоні. Та вона відповідала: то треба полуницю закривати, то кабачки. Більше ми її не бачили…

«Вона буде гнити у дворі»

Того дня російські військові запустили свою ракету. Вона розірвалася в повітрі. Уламки полетіти на Правдиве. У Світлани, мами Аріни, пошкодило в будинку дах, вибило вікно і поранило пса. Жінка кинулася рятувати тварину. В той момент почався новий обстріл. Російська ракета розірвалася прямо над будинком Світлани, з неба дощем посипалися осколки. Жінці поранило живіт. І хоча сусіди тут же кинулися на допомогу, але до лікарні Світлану привезли вже мертвою. «Аріно, ми з тобою лишилися тепер самі», – подзвонив брат із Миколаєва. Але на цьому випробування не скінчилися.

– Щоб похоронити маму, нас змусили взяти російське свідоцтво про смерть. Бо інакше, мовляв, вона буде гнити у дворі. Поки мама лежала в труні у своїй хаті, я два дні оформляла документи, – оповідає Аріна. – Поїхати до неї на похорон я з дитиною не ризикнула через сильні обстріли. Брат тим більше не зміг приїхати: його як військового волонтера просто би розстріляли.

Думка про те, що не провела маму в останню путь, не попрощалася так, як жінка на те заслуговувала, досі мучить Аріну. І, певно, мучитиме завжди. А ще постійно в голові думка: «За що нам це все?»

…Після того, як росіяни вбили Світлану, про неї діти мають на згадку лише фотографії та мамину консервацію, яка рятувала в часи окупації.

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.