«Бог допоміг мені виграти аж 1000 гривень»
Коли Тамара Кирдій надсилала свою передплатну квитанцію для участі в редакційній лотереї, знайомі тільки посміялися з неї: «І ви в це вірите? Та в газеті спеціально обіцяють гроші, щоб тільки читачів заманювати!» – «А я от вірю, що там чесні люди, – відповіла на те жінка. – І надіюся, що й мені перепаде якийсь приз».
Як ви вже здогадалися, внутрішнє чуття не підвело нашу читачку. І вона вперше в житті виграла аж тисячу гривень! - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Ви знаєте, Бог мене завжди підтримує. Поміг і цього разу. Бо мені дуже потрібні були гроші на лікування, – зізналася пані Тамара і так щиро, наче на сповіді, розповіла про своє нелегке життя…
«За місяць із мене зробили каліку»
Переможниця нашої передплатної лотереї родом із Рівненщини. Фактично все життя провела в селі Труди.
– Нас у батьків було п’ятеро: троє синів і дві дочки. Я була наймолодшою. Росла дуже рухливою і допитливою, – згадує пані Тамара.
Коли дівчинці було вісім років, лікарі сказали, що їй треба виправити кривостопість, а для того – вирівняти ноги, зафіксувати їх гіпсом і лишити на місяць – аби далі росли рівно.
– Батьки зробили все, як казали медики. Але те, що почало зі мною відбуватися далі, перетворило життя на суцільний кошмар, – продовжує жінка. – Спочатку, ще носячи гіпс, я терпіла пекельні муки, бо моя шкіра пекла вогнем. Коли гіпс нарешті зняли, то побачили: уся шкіра – в «живих ранах». Але то ще були дрібниці. Бо за місяць знерухомлення мої м’язи на ногах почали атрофуватися – відмирати. А гіпсом ті м’язи стиснуло настільки, що вони так і не відновилися.
Спочатку батькам сказали: мовляв, нічого страшного, що дитина не ходить, із часом усе буде добре. Але насправді восьмирічна дівчинка не просто перестала ходити, не могла навіть стояти на ногах.
– Із мене – здорової дитини – зробили каліку… Всього за один місяць… Нащо? Якби ви знали, скільки я після того сліз пролила, скільки плакала та гризла себе моя мама. Це просто словами не передати…
Піднесла до рота стаканчик, щоб випити отруту
Відтоді й ось уже 40 років пані Тамара дивиться на світ крізь вікно кімнати. Там упродовж дня жінка читає, пише вірші, малює однією – здоровішою рукою.
Дістатися самостійно з ліжка до стільця під вікном жінка не може. Треба, аби хтось брав її за руки, закидав собі за спину, як мішок із картоплею, переносив, акуратно садив, а ввечері так само доставляв на ліжко.
– Спочатку цим займався тато, а мама допомагала мені помитися, вдягнутися. Коли в 1995-му тата не стало, ми з мамою лишилися удвох. Дуже любили одна одну. Мама мене, наймолодшу і немічну, шкодувала, підтримувала. Тому, коли 2006 року її не стало, для мене весь світ став чорним. Я не уявляла, як житиму далі, хто мене, каліку, доглядатиме. Адже в сестри і братів свої сім’ї, а тут я – тягар їм на плечі…
Розпач, самотність, нерозуміння сенсу свого існування кам’яною брилою накрили жінку. І 40-річна Тамара вирішила… покінчити життя самогубством.
– Я знайшла отруту від колорадських жуків. Налила її у стаканчик. Попрощалася з білим світом. Піднесла до губів, щоб прийняти смертельну дозу, і…
Якраз у ту мить скрипнули двері. Від несподіванки Тамара здригнулася. Стаканчик із отрутою випав із рук та розлився по підлозі. Жінка, яка за мить уже мала бути мертва, наче опинилася між двома світами. Але чоловічий голос повернув її на грішну землю…
Їхнє кохання почалося з лікарняної палати
– Із Володею ми познайомилися 23 роки тому. Я тоді, 25-річна, була в лікарні. А зі мною в палаті лежала його мама, – продовжує пані Тамара. – Коли Володя приходив до мами, то і мив її, і з ложечки годував. «Як то син може настільки любити маму?» – дивувалася я. А Володя (як я потім узнала) дивувався, що, коли не прийде, я постійно щось робила: читала, писала, малювала. «Бо зі мною в палаті, сину, – справжня ПОЕТЕСА!» – казала йому мама.
Потім стався випадок, про який наша героїня дотепер згадує з теплом. Їм у палату принесли вечерю. Своїми хворими руками Тамара не втримала ложки. Володя підняв її, помив, витер і простягнув зі словами «смачного». Здавалось би, така дрібниця. Але стільки тепла і турботи було в його вчинку, що… Між обома побитими долею людьми спалахнуло таке ніжне, таке трепетне кохання.
Коли молоді люди спілкувалися, чоловік називав свою кохану Томочка, а вона його – Вовочка. Вони були настільки душевно близькі, що могли годинами балакати. Тамара розповідала про своє життя, Володя – про своє. Як виявилося, він був одруженим. Але для його обраниці головним у житті виявилися наркотики.
«Якби ти знала, Томочко, як це – спати з дружиною, в якою під подушкою шприци, – зізнавався Володя. – Вона може забратися з дому, а прийти серед ночі в такому стані, що мені краще було її взагалі не бачити».
Не дивно, що Тамара стала для чоловіка ковтком свіжого повітря. Вона показала, що поруч із жінкою може бути легко й затишно, що після розмов із нею можна літати від кохання.
– Наші почуття були взаємними. Але, коли Вовочка запропонував одружитися, я промовила: «Ні». Чому?.. Бо не хотіла бути йому тягарем. Бо бажала, аби він знайшов жінку, яка народить йому дітей, оточить турботою, подарує сімейний затишок. Я ж цього всього не могла йому подарувати, а він був того вартий…
Урешті все склалося так, як і хотіла Тамара. Володя знайшов собі дружину із ім’ям Тамара. В них прекрасні діти. Володя з дружиною стали для Тамари фактично рідними. А тоді, 2006-го, саме Володя зупинив Тамару за крок до самогубства.
Порятунок від самогубство – якраз у день ангела
– Коли Володя зайшов до хати, я була в такому стані, що навіть не могла говорити. «Що сталося? Звідки цей запах? Чому ти мовчиш», – допитувався він. А коли побачив на підлозі стаканчик з-під отрути, все зрозумів, кинувся до мене, став трясти за плечі: «Ти мене чуєш?! Ти мене чуєш?!!» Я кивнула головою і аж тоді розридалася… – продовжує оповідь пані Тамара. – Мій рятунок від самогубства я вважаю Божим провидінням. Бо Володя мав приїхати до мене значно пізніше. Але внутрішній голос сказав йому поспішити. Хоча Володя завжди попереджав мене про свій візит, того дня він цього не зробив, злякав різким звуком, і я випустила з рук отруту. Думаю, і моя небесна покровителька – свята Тамара – сприяла порятунку. Бо все це відбувалося якраз на мій день ангела…
…Багато років відтоді минуло. Але завдяки цьому випадку наша героїня зрозуміла: Господь із нею завжди поруч, у найскрутнішу мить допомагає руками добрих людей. «І якщо Він дав мені хрест – його маю нести і не здаватися. Нести – і не згинатися», – додає жінка.
Звичайно, зробити це не просто. Тим паче, коли поруч – ні чоловіка, ні дітей.
– Колись я дуже переймалася тим, що так і не створила сім’ї. Але зараз, коли опинилася в геріатричному пансіонаті, побачила: часом діти не просто не доглянуть батьків на старості, а вивезуть із хати, як непотріб. Скільки разів бачила таку картину: привезуть діти маму: «Вас тут підлікують, а потім ми вас заберемо», – обіцяють. Мама погоджується, бо ж думає, то медичний заклад. А коли взнає, що насправді її лишили в Будинку для престарілих, то плаче гіркими сльозами, – зітхає пані Тамара. – Тому зараз я вже не шкодую, що не маю дітей… Думаю, може воно й на краще…
На передплату потратила гроші, але вони вернулися сторицею
Хоча не послав Господь сім’ї пані Тамарі, але Він піклується про неї, даруючи знайомства із прекрасними людьми.
– От згадати Володю з його дружиною Тамарою. Завжди подзвонять. Завжди підтримають фінансово, коли мені треба гроші для лікування. Бо ж мушу двічі на рік проходити курс реабілітації, аби в мене працювала хоча би права рука, – розповідає наша переможниця. – Або от няня Жанна – сім років мене доглядала. Ми з нею стали близькі, наче сестри. І якби її мама не захворіла на рак, Жанна й досі була би поруч. Навіть із газетою «Твій вибір» мене познайомили добрі люди: привезли, аби я мала що почитати. І так вона мені сподобалася, що я вирішила передплатити. Коли торік вислала квитанцію на конкурс, то виграла в передплатній лотереї 200 гривень. А як на цей рік виписала – то аж тисячу отримала. Тепер уже не буду переживати, як купити таблетки від тиску і для розрідження крові. Знайома дивувалася: мовляв, нащо я, маючи всього дві тисячі власних коштів, іще витрачаю гроші на газету. Але мені «Твій вибір» дуже подобається. Особливо люблю читати статті для душі – про Бога, про віру, про долю людей. І от бачите: Господь так розпорядився, щоб ті гроші мені вернулися сторицею.
На запитання, що порадить пані Тамара тим читачам, які не вірять у чесність лотереї або вірять, тільки поки ще не вигравали, жінка каже:
– Дорогі мої, ніколи, чуєте – ніколи! – не втрачайте віри і надії. Живіть із Богом. Цінуйте все те, що маєте. Бо насправді гроші – то така дрібниця, якщо натомість у вас є сім’я і домівка, якщо ваші рідні живі і здорові, якщо ви своїми ногами можете вийти і порадіти природі. Я цього року ще ні разу не була на вулиці. Але я щаслива, що можу бачити світ із вікна своєї кімнати. У мене хворі обидві ноги і ліва рука, але я видала книгу із 300 власних віршів і оздобила її власними малюнками. То хіба життя не вартує того, аби його любити?..
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.