«Картина залишиться на все життя – тіла людей, їх рештки», - мешканка Маріуполя, яка виїхала навесні

Світлана – маріупольчанка, була заступницею директора з навчально-виховної роботи в одній зі шкіл міста.

У розмові з 24 каналом жінка наголошує, що для всіх мешканців портовий Маріуполь був найгарнішим. Він щоденно розвивався, а місцеві мали свої улюблені місця, куди ходили з друзями, колегами, де щоденно гуляли з дітьми.

Світлані боляче згадувати про страшні події в Маріуполі. Каже, що досі не може повірити у все, що трапилося.

"Я спілкуюся з нашими маріупольцями. І кожен з нас ще не може повірити, що всього цього немає. Просто, мабуть, поки не можемо цього зрозуміти. Хоч у нас майже у кожного однакові розповіді про те, що було в місті і хто що пережив. Страшно згадувати все", – сказала вона.

Жінка пригадала, як у власному будинку люди змушені були 3 тижні жити у підвалі. І коли 20 березня російські окупанти почали стріляти танками, то їхній дім загорівся. Всі люди, які там були, вибігли на вулицю з документами. Це вже була комендантська година. На свій страх і ризик вони бігли у підвал до сусіднього будинку.

Тим часом їхній будинок майже вигорів. Вранці люди повернулися подивитися та забрати важливі речі, які уціліли.

"Коли чоловік з сином піднялися, то нам сказали, що потрібно кудись йти, бо зараз знову буде бій. Ми й побігли. Бачили згорілі будинки, у деяких з них тільки стіни позалишалися. У нашому дворі скидали бомби. Ми неодноразово самі потрапляли під ці обстріли. Ми бачили ці бомби на парашутах, які спускали", – додала Світлана.

Продуктів та води у місті критично не вистачало. Електропостачання та зв'язку також не було. Щоб вижити –маріупольці готували просто у дворах на вогнищах. За словами жінки, вибігали на вулицю тоді, коли чули, що стріляють в інший бік.

"Вибігли, зготували їсти і знову у під’їзд. Пам'ятаю, як чоловік з сином кричали, щоб "під ноги не дивитися". Я не могла зрозуміти, чому не дивитися. Але коли я опустила очі, то все зрозуміла. Ця картина залишиться на все життя – тіла людей, їх рештки. Це взагалі у голові не вкладається. Здається, що це відбувалося взагалі не з нами", – зауважила вона.

Поруч зі Світланою у підвалі перебувала жінка із 2-місяним хлопчиком.

"Всім здавалося, що це страшний сон, що зараз всі прокинуться і все буде як раніше. Але, на жаль, кожного дня було все складніше і складніше", – додала вона.

Чоловік з сином Світлани щоранку ходили брати воду приготування їжі. Багато людей, які також йшли набрати воду, – не поверталися.

Маріуполь Світлана покинула 21 березня. Жінка наголосила, що вони не виїжджали, а бігли під обстрілами і не знали взагалі, чи зможуть звідти вийти. Дійшовши до лікарні, де стояли автобуси, побачили довгі черги з маріупольців.

"Те, що ми бачили під своїми ногами, – це дуже страшно. Ми вийшли, можна сказати, з пекла. Ми сказали, що поїдемо тільки на територію України. Нам сказали, що ці автобуси вивозять у Нікольське. Так ми тільки і врятувалися", – сказала вона.

Автомобіль жінки також забрали. Тому Світлана так і не змогла вивезти своїх батьків, які вже були у досить поважному віці. Згодом батька жінки допомогли вивезти волонтери, а матір, на жаль, загинула.

На блокпостах росіяни перевіряли всі речі, інколи ставили провокативні питання. Чоловіка з сином Світлани змушували роздягатися.

"Вони шукали татуювання, перевіряли всі документи. Питали у сина: "Чому ти не служив?". Хоча він був ще студентом. Перевіряли ноутбуки, телефони. Майже у всіх нас телефони були розряджені, бо в Маріуполі світла не було", - сказала вона.

Сьогодні Світлана є волонтеркою у центрі "Я – Маріуполь". Сюди приходять місцеві мешканці, серед них і діти. За словами жінки, тут вона зустрічає багато знайомих, серед яких й учні, яких вона навчала.

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.