День народження святкує Євген Хотимчук: «Із бідового сільського хлопця виросла Людина такої висоти!»
Це сьогодні Євген Хотимчук – заслужений журналіст України, людина, творчість якої знають навіть за кордоном. А колись він був просто Женько Фанасьчин – бідовий хлопчина з волинського села Рудка-Козинська…
Батько рано пішов із життя. Мама весь вік тяжко трудилася, щоб поставити на ноги двох синів. Тож, згадуючи босоноге дитинство, Євген Якович хоч-не-хоч, а втирає скупу чоловічу сльозу.
Проте ці випробування загартували хлопця. Після школи він не побоявся поїхати аж до Львова, аби вивчитися на журналіста. А що не мав ні грошей, ані блату, то вступив до інституту лише з другої спроби.
Потім були робота в газеті «Радянська Волинь», в обласній організації Національної спілки журналістів України, створення газети «Вісник» – найбільш тиражної газети Волині.
А нині Євген Хотимчук – це вже й талановитий письменник, з-під пера якого вийшли 14 книг. Він – батько чотирьох синів, молодший із яких студент, а троє вже й самі стали головними редакторами. Тож під прізвищем Хотимчуків у світ сьогодні виходять 24 газети й журнали!!!
4 жовтня Євген Хотимчук зустрічає 70-річчя! І на порозі ювілею рідні та друзі діляться спогадами, які нікого не залишать байдужими…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
«Із бідового сільського хлопця виросла Людина такої висоти!» – Василь Пальонка, однокласник, підприємець із м. Рожище
«Із Євгеном Хотимчуком ми познайомилися в 1966-му. Тоді нас, хлопців із довколишніх сіл, зібрало в Рожищі бажання здобути середню освіту. Ми з Женею навчалися в різних класах: я мав хист до точних наук, він – до гуманітарних. Але в гуртожитку жили в одній кімнаті.
Десь через місяць знайомства ми стали друзями. Мабуть, поєднало нас те, що обоє були бідові: так-сяк одягнуті, без грошей. З Женею ділилися всім, чим мали. Був період, десятикласники хотіли нам показати, «хто в хаті старший». Але ми стали горою один за одного і таки встояли.
Як нам потрібно було гарно підписати листівку, я йшов до Жені. Бо в нього вже тоді був талант красиве щось придумати. А він до мене звертався, щоб допоміг йому задачку з фізики чи з хімії зробити. І так ми вчилися.
Були в гуртожитку хлопці, які по ночах обкрадали продуктові магазини, а потім те все добро приносили в кімнату. То часом ділилися тим краденим із нами. А часом ми самі «позичали» в них шматок якоїсь ковбаси.
Одне слово, пройшли ми з Женею хорошу школу життя. Обом було непросто вступити до інституту. Бо тоді прямим текстом говорили, скільки тисяч рублів маєш заплатити за екзамени. Але нічого – вибилися в люди.
За 55 років, скільки ми дружимо, Женя лишився таким же щирим, веселим, конкретним: якщо вже про щось домовилися – ніяких «але» бути не може. Єдине, що в ньому змінилося, – став мудрим, начитаним. І ніхто, сказати чесно, колись не міг подумати, що з Жені – бідового сільського хлопця – виросте Людина такої висоти!
Ну, а на порозі 70-річчя зичу тобі, Женю, здоров’я. Бо дітей ти вже вивів у люди, тепер маєш онукам помогти».
«Коли мене наздогнав інфаркт, Женя став моїм рятувальником», – Володимир Краснодемський, заслужений журналіст України, в минулому – заввідділу газети «Радянська Україна», заступник головного редактора газети «Голос України», головний редактор міжнародного журналу «Європа – Центр».
– З Євгеном Хотимчуком звела мене доля на факультеті журналістики Львівського держуніверситету, де ми вчилися у першій половині 70-х років. Бачилися здебільшого на лекціях та ще в четвертому гуртожитку на Майорівці, де мешкали до п’ятого курсу. Треба сказати, що отримати місце в гуртожитку було непросто – лише кожен четвертий студент університету міг на це розраховувати. Та оскільки ми з Євгеном були напівсиротами (він рано зостався без батька, а я – без матері), то й щороку отримували туди ордери на поселення.
Але тусовалися ми із Женею (так його називали у студентському гурті) у різних компаніях. Правда, якось на третьому курсі я запропонував йому придбати, чи, може, й подарував – уже не пригадую, томик поезій Степана Будного – мого земляка з містечка Струсова, який зовсім молодим пішов із життя. Женя буквально захопився поезією цього самобутнього поета і, наскільки я знаю, зберіг цей юнацький подив дотепер.
Ми зійшлися ближче із Женею вже після закінчення університету, коли він прийшов працювати в обласну газету «Радянська Волинь». А я починав свій професійний журналістський шлях у Чернівцях, в обласній газеті «Радянська Буковина». І бодай раз у рік навідувався на Волинь, у містечко Маневичі, де вчителювала моя старша сестра Антоніна. Мій шлях неодмінно пролягав через Луцьк, де мене нерідко зустрічав Женя.
Так сталося і десь у середині 80-х років, улітку, коли ми знову зустрілися на берегах Стиру. Я приїхав зі своїм сином-школярем Едиком, який тоді закінчив другий чи третій клас. При зустрічі Женя привітався з ним за руку і довго не відпускав її. Аж бачу, в малого зблиснула сльозина на очах. Відразу й не второпав, що сталося. А річ у тому, що Женя почав малому стискати руку, аби той сам попросив звільнити її. Але нічого такого не почув. «Ну, й молодчина», – похвалив хлопчину і припинив оте рукостискання.
Після того ми неодноразово зустрічалися як на Волині, так і в Києві, куди наприкінці 80-х років мене перевели працювати. Були і на першій дачі Жені під Луцьком, де так несамовито цвіли яблуні і картоплі, і в урочищі Нечимному, яке надихнуло Лесю Українку на створення «Лісової пісні», і в заказнику «Сомин». І, звісно, на Шацьких озерах…
У серпні 2009-го під час гостини у сестри наздогнав мене інфаркт, і я потрапив в реанімацію районної лікарні у Маневичах. Дізнавшись про мою біду, туди і навідався Женя. Причому приїхав не один, а з лікаркою, кандидатом медичних наук Іриною Січкарук з Луцької міської лікарні. Ірина Миколаївна своїми професійними порадами внесла суттєві корективи в моє лікування і вже через тиждень мене перевезли у столичну клініку. За що я завжди вдячний пані Ірині, як, власне, і Жені – моїм справжнім рятувальникам.
А в 2012 році дороги привели нас у Донецьк, де українська збірна з футболу приймала своїх суперників у рамках чемпіонату Європи. Женя приїхав зі своїми синами, а я – з Едиком, який тоді вже закінчив відому Лондонську школу бізнесу і працював на доволі високій посаді в одному з найбільших банків світу – HSВС у Лондоні. Ось і вирішили познайомити наших синів, дати їм змогу поспілкуватися.
Попиваючи пиво, Євген Якович згадав той випадок із нашої молодості. «А я, старий дурень, тисну дитині руку і думаю, коли малий сам попросить її відпустити», – мовив він, начебто вибачаючись. «Та нічого зі мною не сталося, – відповів на те син. – Так, власне, виховується терпіння, без якого нічого не здобудеш ані в журналістиці, ані в банківській справі, ані на футбольному полі».
З роси і води тобі, Євгене Яковичу!
«Наша дружба почалася з… анонімки», – Віталій Заремба, заслужений працівник сільського господарства України, керівник СТзОВ «Романів»:
– 1983 рік. У село Романів, що неподалік Луцька, мене, 26-річного, призначили головою колгоспу. До роботи я підійшов серйозно. І до дисципліни в колективі також. Ясно, що комусь це не подобалося. Тож вони накатали на мене анонімку. Розібратися в ситуації і «дати гідну оцінку негідній поведінці голови колгоспу» доручили журналістам газети «Радянська Волинь». І невдовзі в селі з’явився кореспондент Євген Хотимчук.
Євген Якович (ми з ним до того не були знайомі) поспілкувався і зі мною, і з людьми, розпитав про факти, викладені в анонімці, й поїхав. А через трохи в газеті виходить стаття з подвійним заголовком, друга частина якої – «Сповідь молодого голови колгоспу». На превеликий жаль для «донощиків», автор в пух і прах розбив усі звинувачення з анонімки. А в нас із Євгеном зав’язала дружба, яка триває ось уже 38 літ.
Усі ці роки ми підтримували щирі стосунки, правдиві. Один одному, що думаємо, те й говоримо. І дуже любимо по-доброму підколоти: він мене, а я його. От стоїмо одного разу на краю поля в Романові. Жовтень, озимина вже зеленіє. «Яке ж у тебе жито гарне», – замріяно каже Євген Якович. А я йому: «Же-е-еню, та то ж пшениця…» Проте він у боргу не лишився. Приходить до мене в облдержадміністрацію (я тоді був першим заступником голови) привітати з днем народження і вручає: мітлу, пляшку і три шампури з шашликом: «То, – сміється, – для тіла, то для душі, а то – щоб нечисту силу з твого кабінету виганяти». Навіть фільм про Євгена Хотимчука, який вийшов нещодавно, і той змусив нас «зчепитися». Бо все класно: і зйомки, і слова, і суть, але що косити в піджакові не зручно – про це теж я щиро сказав. Матюків, правда, почув від Жені на свою адресу. Але що правда – то не гріх.
Тому бажаю тобі, друже, не сходити зі своєї колії. Бо в 70-т це – не те що не потрібно, а й небезпечно. Бажаю здоров’я. Бо хоча це не все, але без нього все – то нічого. А ще, повторюючи слова Вінстона Черчилля, зичу удачі: бо на «Титаніку» багато було здорових і багатих, але врятуватися змогли тільки фартові.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.