Життя

Найстарше подружжя Прикарпаття прожило у парі 70 років

Найстарше подружжя Прикарпаття прожило у парі 70 років

Недаремно кажуть, що життя прожити – не поле перейти. Це підтверджують і Петро та Наталія Олійники, які разом у парі вже 69 років і котрі крізь десятки років пронесли щирі почуття кохання, поваги і взаємної турботи одне про одного.

– З моєю Наталькою був знайомий ще з дитинства, – розповідає 89-річний пан Петро. – Ми ж разом гралися, до школи ходили. І так вона припала мені до вподоби, що хотілося частіше бачити і чути. Тож почав запрошувати на побачення. І нині пам’ятаю, як тріпотіло серце, коли разом йшли вулицею, тримав її за руку. А згодом зізнався у коханні і попросив стати моєю дружиною.

Пригадую, коли йшов до її батьків, то страшенно боявся, що вони не віддадуть її за мене. Однак ті не стали перечити. Мовляв, якщо донька згодна, то й ми також. Одружилися ми у 20-річному віці.

Подружжя і нині пам’ятає день весілля. Гуляли його вдома – поставили докупи столи через дві кімнати, запросили декілька десятків гостей. А частували їх товченою картоплею із салом, салатом з буряка, квашеними огірками і кукурудзяною кашею. Люди тоді жили дуже бідно, відтак і страви були простими, однак смачними і ситними. Для багатьох сьогодні буде дивним почути, однак на тому весіллі гості випили лише дві пляшки горілки. До речі, оковиту в ті часи пили маленькими келишками об’ємом 10 мілілітрів.

І Петро, і його дружина росли в дуже працьовитих сім’ях. Батьки обох – знані майстри. Мами – господині, які вели чималу господарку. Тож молоді люди змалку були привчені до різноманітної роботи і в оселі, і по господарству, і в полі.

– Життя було досить нелегким, – розповідає пані Наталя. – Я трудилася спершу в колгоспі, тоді – на фермі, на заводі. Чоловік пішов вчитися на токаря, працював на заводі, був бібліотекарем, секретарем, а згодом і 9 років головою сільської ради. Збудували свою хатину. Перший наш синок помер маленьким. Ще й рочку не було. Згодом народилася донечка і ще один синок.

На нашому віку всякого хватало – бувало, що й сварилися. Петро в молодості міг і чарчину перехилити, а я завжди була «з перчиком», тому не завжди за зубами язика тримала. Проте навіть якщо ми й сварилися, то я завжди готувала щось смачненьке. Знаю, що є жінки, які, посварившись з чоловіком, не готують взагалі нічого. Проте я вважаю, що це не правильно. До речі, сварка у нас минала дуже швидко і забувалася буквально через день.

Це сьогодні не встигли посваритися – як відразу біжать подавати заяву про розлучення. Натомість слід вміти прощати, поважати і любити одне одного.

 Тим часом в селі розповідають, що пані Наталя – знана весільна господиня. Тож весільні калачі готувала не для однієї сотні молодят. А її переписи смаколиків і нині ходять по людях.

– Є в мами і фірмові страви, – розповідає пані Галина, невістка. – Це борщ і вареники з бараболею і сиром. Вони такі смачні, що їх можна їсти кожного дня. Вона й мене і онуків навчила готувати різні смаколики. І нині вони з батьком все шукають собі якусь роботу. Батько донедавна співав у церковному хорі. Завжди брав активну участь у житті громади.

Та з кожним роком сили все більше залишають подружжя. В пана Петра болять ноги, а в його дружини – проблеми зі слухом. Та ще й тиск стрибає. В 2001 році в дорожній аварії загинула їхня донька, яка серйозно займалася спортом. Син грає у футбол.

Сьогодні бабусю Наталю і дідуся Петра називають найстаршим подружжям Прикарпаття. Вони ж радіють кожному новому дню. А ще – спілкуванню з сином і невісткою, чотирма онуками і п’ятьма правнуками. Щиро турбуються одне про одного: бабуся вночі вкриває дідуся, а він читає їй книги та газети.

Ксенія Фірковська

Читайте також
Все про: подружжя, сімейне життя, прикарпаття
В тему