Життя

«Не дасиш телефона – заподію собі смерть»

«Не дасиш телефона – заподію собі смерть»

Завідувачка дитячого відділення Волинської обласної психіатричної лікарні № 1 Валентина Наконечна своїй роботі присвятила понад 20 років життя. І якщо раніше її пацієнтами переважно були діти з аутизмом, хворобою Дауна, травмовані при пологах, то нині цю когорту поповнили гіперактивні пацієнти та ті, які «підсіли» на телефон…

Чомусь так повелося, що освіта і лікування дітей з вадами здоров’я фінансуються по залишковому типу. Свідченням цього є дитяче відділення обласної психіатричної лікарні, яке не бачило капітального ремонту ще з часів заснування лікарні, а це аж п’ять десятків років. Лише недавно тут перекрили дах, встановили пластикові вікна.

За спонсорські гроші зробили ремонт у кімнатах гігієни та сенсорній. Знайшли спонсора, аби зробити ремонт у їдальні. Облаштували літню терасу, куди знову ж таки спонсори купили тенісний стіл. Усе інше, в тому числі і палати, чекають кращих часів.

Нині у відділенні із колись 70 ліжок лишилися лише 20. При цьому пацієнтів багато, місць постійно бракує.

Дитячий майданчик тут теж у аварійному стані, а діткам же хочеться і на гойдалках погойдатися, і пісочком погратися. У дефіциті тут розвивальні іграшки для формування мовлення, дидактичні іграшки для сенсорної стимуляції – звукові та світлові, сенсорні дошки, все для розвитку дрібної моторики.

Та і звичайні іграшки необхідні, адже маленьким пацієнтам хочеться і просто побавитися. І це єдине державне відділення на всю область, яке займається дітками з психологічними проблемами. Про роль і важливість його годі й говорити.

«50 днів до мого самогубства»

Як правило, як зазначає лікар, діти, які «підсіли» на ігри в інтернеті, не визнають, що у них проблеми, більше того, починають шантажувати батьків, мовляв: «не дасиш телефона – заподію собі смерть». 

Нещодавно усю країну сколихнув випадок, коли 14-річна дівчинка з Тернополя повісилася після прочитання культового роману «50 днів до мого самогубства». Як зазначає Валентина Наконечна, у цієї дитини життєва ситуація була аналогічна, як у книзі: батьки були на заробітках, її доглядала бабуся, через брак любові мами і тата вона почувалась нікому не потрібною, тому і зважилася на такий крок.

І це ще раз підкреслює, що дитина повинна рости в гармонійних умовах. Нині ж, на жаль, батьки стараються забезпечити дітей, відкупляються від них дорогими телефонами, натомість не приділяють їм власного часу.

Загалом, як наголошує психіатр, малюкам до 6 років взагалі не рекомендовано сидіти за мобільним телефоном, після шести – лише розвивальні ігри чи мультики, і то разом із батьками і максимум 30 хвилин. І навіть для старших дітей не рекомендується проводити за телефоном більше ніж годину.

Часто навіть нетривале просиджування за такими іграми провокує головні болі у дітей. І це також має своє пояснення. Одноманітна поза, концентрація уваги на зоровому подразнику – все це є збудником.

– Цей головний біль не є свідченням якоїсь пухлини в голові чи інших серйозних патологій. Тривале зорове навантаження призведе до порушення роботи центральної нервової системи, а це виснаження роботи мозку, що веде до дратівливості та неадекватних реакцій. В одиничних випадках це може спровокувати і епілептичні напади. Потрібно пам’ятати,  все, що досягнуто цивілізованим шляхом, корисне лише в міру. Живе спілкування, прогулянки на свіжому повітрі і фізичні навантаження мають бути обов’язковими елементами в житті дитини, – наголошує лікар.

Діти, здатні на суїцид, як правило, не розповідають про свій намір вголос. Бо ті, які говорять про це, часто просто привертають до себе увагу батьків. Але, якщо в  дитини спостерігається депресивна поведінка із заниженою самооцінкою, – до суїциду пів кроку…

З інваліда дитинства став повністю здоровим

Якщо раніше, як зазначає Валентина Наконечна, більше переважало маленьких пацієнтів, травмованих при народженні, «аутистів», з хворобою Дауна, то зараз з’явилося багато гіперактивних діток, себто з дефіцитом уваги. Така дитина не «чує», не розуміє і не виконує. У неї нестача тих речовин, які урівноважують збудження і гальмування. Вона – всюди і водночас, не чує мами, вихователя, і відповідно – відстає у розвитку.

В дорослому віці така патологія уже переростає в певні розлади особистості – такі люди нестійкі, схильні до кримінальної поведінки. Хоча це не є правило, є випадки, що дитина переростає цей синдром. Цікаво, що основна частина пацієнтів відділення – хлопці.

– Серед моїх пацієнтів був хлопчик Іван. У 2 роки у нього був виражений аутизм. Але щось в ньому було таке, що давало надію, тож ми не поспішали ставити йому цей синдром. Батьки постійно займалися ним, лікували, і ця дитинка з року в рік наздоганяла у розвитку все, у чому раніше відставала. Хлопчик мав статус інваліда дитинства. Але ми зняли з нього інвалідність, нині дитина навчається в загальноосвітній школі. А на Іванкові ставили хрест, батькам казали: «У вашої дитини аутизм, і це невиліковно», – розповідає Валентина Наконечна.

Вискочив з вікна другого поверху

Валентина Ігорівна зізнається: дуже любить своїх пацієнтів. Навіть відпустку ледь добуває і чимдуж біжить до них. Попри те, що дітки специфічні, вона намагається в кожного знайти щось позитивне і на це позитивне робити акцент. Адже навіть у найважчих діток, які б’ються, крадуть, можна знайти щось хороше і похвалити їх. І коли вона бачить, що її не тільки ганять і сварять, а ще й хвалять, одразу розкривається, стає щирішою.

– Лежав у нас влітку хлопчик, про нього писали усі волинські видання, бо він вкрав коня з підводою у Ковельському районі. Оскільки у нього були психологічні проблеми, його госпіталізували до нас. Але через деякий час він втік. Спустився з вікна другого поверху по трубі, ще й одного хлопчину з собою прихопив. Тоді до нас ціла група «захвату» з поліцією прийшла: мовляв, за недогляд ми всі підемо по статті. Правда, втікачів до вечора уже знайшли. Він вже був у дорозі до Ковеля – додому прямував, іншого знайшли на околиці Луцька.

Наступного дня він мені розповідає про свою втечу: «Знаєте, Валентино Ігорівно, я йду і бачу – кінь пасеться. Думаю, вкраду його, запряжу – і на Ковель. Але потім, думаю, не буду красти, бо ви казали так не робити». Насправді – у нього повністю збережений інтелект, дитина хороша, хоч і геть занедбана, – розповідає лікар.

Валентина Ігорівна кличе у кабінет Владика. У хлопчика – синдром аутизму, дитина дивиться наче повз нас, не розуміючи, що від неї хочуть. Але, ці очі... Такі бездонно-голубі, до болю глибокі і розумні. Люди з вулиці називають таких діток  – недорозвиненими (це м’яко кажучи). Але Валентина Ігорівна – лікар із багаторічним стажем і просто людина, яка дуже любить і відчуває  діток, каже: «Він розумний хлопчик, просто ним пізно почали займатися».

Вона садить Владика за стіл з розвивальним матеріалом, хвалить його за кожне виконане завдання, а він, на радощах, зі значними зусиллями, але починає вимовляти слова. Ловлю себе на думці, що я думала, ця дитина не розмовляє взагалі. А Валентина Ігорівна продовжує навчальний процес із Владиком, її голос легкий і заспокійливий, вона по-материнськи усміхається до свого маленького пацієнта, і, коли він правильно виконує чергове її завдання, бачу, як її очі мимоволі заполоняють сльози. Від радощів, що її праця дає результат. І шкода лише одне – таких дивовижних лікарів, таких професіоналів, як вона, зараз одиниці…

Ірина Бура

 

Читайте також
Все про: діти, хвороба, психіатрія
В тему