Найцікавіше

Війна забрала у трирічної дівчинки маму, ніжку, та не волю і любов до життя

Війна забрала у трирічної дівчинки маму, ніжку, та не волю і любов до життя

Історія трирічної Мілани Абдурашитової з Маріуполя стала одним із символів війни на Донбасі.

В січні 2015 року терористи обстріляли житловий район прифронтового міста ракетами системи «Град». Сто вісім чоловік, включаючи дітей, отримали поранення різної важкості. Потужний артобстріл забрав життя 31 мирного жителя.

27-річна Ольга Абдурашитова загинула, закривши своїм тілом маленьку донечку. Дівчинка вижила, але позбулася ніжки. Трагедія дівчинки, яка після смерті мами залишилася круглою сиротою, вразила українців. Саме завдяки тому, що в долі Мілани взяли участь чимало милосердних людей, дівчинка отримала шанс на щасливе дитинство.

– Донька передчувала, що трапиться біда, – каже бабуся Мілани Ольга Іванівна. – Перший раз Маріуполь бомбили у вересні 2014 року. Тоді Оля з Міланою навіть переїхали в село. Але потім знову повернулися в місто. «Мамо, я боюся «Градів», – зізнавалася донька. – І дуже боюся за Мілану». За чотири дні до трагедії Оля сказала: «Трапиться щось страшне. У мене душа болить». «Давай все кинемо і знову поїдемо в село, – запропонувала я. – Там спокійніше». Але Оля не хотіла втратити роботу. Незадовго до трагедії доньку скоротили, і знайома запропонувала їй місце продавця в магазині. У ньому Оля пропрацювала всього кілька тижнів. І там же загинула... Мілана ходила в садок, а на вихідні з нею сиділа я. Але в суботу, коли стався артобстріл, мені довелося поїхати в село до мами. Вона перенесла інсульт і вимагала постійної турботи. У ніч перед бомбардуванням мені приснився страшний сон. Ніби в небі летить палаючий літак, а до нашого дому йдуть шеренги солдатів і топчуть чобітьми зелену траву. Якщо б я знала, що таке трапиться, якщо б могла повернути час назад...

– В той день Оля взяла Мілану з собою на роботу. Потім внучка мені розповіла, що, коли почали стріляти, вона сиділа у мами на руках. Від вибуху «Граду» будівля магазину розсипалася як картковий будиночок: цегла, вікна та двері впали прямо на Олю і Мілану... Моя дочка загинула миттєво. Крики внучки почув якийсь чоловік. Він виніс Мілану зі зруйнованої будівлі магазину і відвіз у лікарню. Як пояснили мені хірурги, осколки роздрібнили внучці стопу і половину гомілки. Тому врятувати ніжку лікарі не змогли.

Одна жінка з Дніпра за своєю ініціативою розшукала батька Мілани (Ольга Абдурашитова виховувала дитину одна, – авт.). Просила його приїхати до доньки в лікарню. Він відмовився... – журиться жінка. – Оля оберігала мене від хвилювань, мало розповідала про особисте життя. У Донецьку донька зустріла хлопця, вони рік жили разом. Коли він дізнався, що Оля вагітна, вимагав зробити аборт. Донька відповіла, що збереже дитя. Тоді він порвав з нею стосунки і відмовився від дитини. Вже після Олиної загибелі моя старша дочка показала вірші, які Оля писала батькові Мілани. Вона любила його шалено...

У той час, як рідний батько не захотів навіть відвідати скалічену доньку в лікарні, чужі люди з різних регіонів України збирали гроші на лікування Мілани.

– Нам пропонували свої послуги відразу кілька протезних підприємств України, Ізраїлю та Німеччини, – каже Ольга Іванівна. – Але я вибрала серцем. Воно підказало, що довірити внучку потрібно столичному фахівцю Олександру Стеценку. І не помилилася – це золотий чоловік!

– Мілана – особлива дитина! – захоплюється дівчинкою Олександр Стеценко. – У середу ми зробили зліпок, а вже в п'ятницю поставили її на протез. І вона відразу ж пішла – без підтримки родичів і без опори на паличку. Зазвичай дорослі бояться робити перші кроки на протезі, а у трирічної дівчинки такого страху не було. Тоді я пережив цілий шквал емоцій! Заради цього варто жити.

З першого вересня Мілана почала ходити в дитячий міні-садок, їй там дуже подобається. Зовні онука нічим не відрізняється від інших діток: бігає, стрибає, катається на велосипеді... Мілана настільки звикла до протеза, що вважає його своєю ніжкою. Правда, ніяк не може зрозуміти, чому у «ніжки» немає пальчиків. «Що ж мої пальчики не з'являються? – питає. – Адже я чекаю-чекаю, а вони сховалися і не виходять».

– Одного разу я зібралася з силами і сказала Мілані: «Я теж дуже люблю твою маму, адже вона моя донечка. Але її більше немає». «А де моя мама?» – запитала внучка. Я взяла її на руки і винесла на вулицю: «Бачиш, на небі горить велика і яскрава зірка? Тепер мама живе там. Вона дивиться на тебе зверху і радіє кожній твоїй посмішці», – сльози течуть з очей жінки. – Щоб Мілана скоріше оговталася від пережитого потрясіння, її просили зобразити все побачене в картинках. Внучка намалювала кілька сотень страшних малюнків.

P. S. Поки ми з Ольгою Іванівною розмовляли, Мілана сиділа поруч і щось малювала фломастерами. Коли бабусю відволік телефонний дзвінок, дівчинка несподівано пригорнулася до мене: «Дивися, я написала лист мамі», – і простягла аркуш паперу. На ньому був намальований синьо-зелений будинок і два силуети – маленький і великий. «Це я, – пояснила Мілана, вказавши на маленького. – Поруч – мама. А це будинок, де ми раніше жили». Фігурки були пофарбовані в темні кольори, а всередині маленької (там, де серце) дівчинка намалювала жирну чорну крапку. Щоб зрозуміти сенс малюнка, не потрібно звертатися до дитячого психолога: дитину мучить душевний біль.

Ірина Копровська

^ Наверх