Найцікавіше

«Я виносила дитину чужим людям»

«Я виносила дитину чужим людям»

Простити не можу собi, що погодилась на такий «заробiток». Тодi вважала, що iншої ради немає – треба було рятувати від важкої недуги чоловіка.

Але не знала я, молода й нерозумна, як крається материнське серце вiд того, що не можеш пригорнути до грудей свою-чужу дитинку.

Родом я із одного села, що на Львiвщинi. Все життя тут прожила. У вiсiмнадцять вискочила замiж через кохання. За рiк народилася перша донечка, ще за два – синочок. Господарка, городи, хата, дiти – все трималося на моїх плечах. Чоловiк Андрiй працював важко. Якось він упав на будовi i травмував легенi. Потрiбна була складна операцiя, купа лiкiв. Розпач краяв душу. У хатi плакали голоднi дiти, а в лiкарнi на мене чекав чоловiк. Та якось менi зателефонувала знайома, яка сказала, що знає, як нам можна допомогти. Iнна повiдомила, що може звести iз сiм’єю, яка готова заплатити за те, щоб їм виносили дитину. Почувши вiд Iнни про суму, яку платять за такi «послуги», я зрозумiла, що бiльше нiде стiльки не зароблю. Розмова із чоловiком видалася важкою, але вiн усе-таки пiдтримав мене. Вирiшили, що вдамо, начебто дитина наша, щоб у селi не було пересудiв.

А дiти чекали братика

У Києві мене привели в приватну клiнiку, де розповiли про мої «обов’язки». А потiм я зустрiлася з парою, для якої i треба було виносити немовля.

Переступивши порiг чудового будинку, зустрiлася поглядом iз миловидною молодою жінкою. На вигляд їй було не бiльше тридцяти. У столичнiй клiнiцi все й сталося. Пiсля пiдписання та нотарiального засвiдчення усiх потрібних паперiв менi зробили процедуру -  введення заплiдненої яйцеклiтини. Окрiм солiдного грошового завдатку, «благодійники» залишили ще багато продуктів, отож я вже не думала, чим нагодувати своїх дiтей.

А тим часом чужа дитина зростала в моєму лонi. Я тiшилася першим її рухам i почала любити цю «чужу» дитину. А мої дiтки дуже радiли i з нетерпiнням чекали на братика. Навiть вирiшили назвати його Андрiйком, на честь тата. Це було  нестерпно!

Коли настав час, по мене приїхали й вiдвезли у клiнiку до Києва. Там я народила гарного здорового хлопчика. Так сказали лiкарi. Бо цiєї дитинки я навiть не побачила… За домовленiстю, вiдразу вiддала його справжнiм батькам, навiть не приголубивши, не притиснувши до грудей…

Усi днi, проведенi в лiкарнi, плакала i картала себе за свiй вчинок. Хоч тiшила думка, що саме завдяки цьому я врятувала життя своєму чоловіку.

Пiсля пологiв я отримала решту обумовленої суми та повернулася додому. Близьким і  родичам сказала, що дитина не вижила. Проблемою стало те, що мої дiти дуже переживали із цього приводу. А моє серце рвалося на частинки.

Нiкому такого не побажаю!

Із часом чоловiк одужав. Ми знову зажили, як ранiше. Минув рік, а я і далі сумую за цiєю своєю-чужою дитинкою. Сльози навертаються на очi у такi митi. «Як ти там, Андрiйку?» – тихо розмовляю сама зi собою. Розумiю, що я подарувала iншiй сiм’ї щастя материнства та батькiвства, i там цю дитину справдi люблять. Але вiд цього не легше.

Знаю, що таких жiнок, як я – сурогатних матерiв, у нашiй державi багато. Хотiлося б, щоб нашi жiнки мали змогу по-iншому заробляти грошi, а не таким способом, бо це дуже гiрко…

^ Наверх